7. Псевдособор і ліквідація (1946)

7. Псевдособор і ліквідація (1946)

04.01.2024

Період Другої світової війни — один із найскладніших у історії Української Греко-Католицької Церкви. 1939 року Польщу окупували німецькі війська, а Західну Україну — радянські. У той час УГКЦ налічувала 2387 парафій і 3,6 млн. вірних, 2352 єпархіальні священики, 31 чоловічий і 121 жіночий монастирі й чернечі доми. Під опікою Церкви діяли Греко-католицька богословська академія у Львові та три духовні семінарії, у яких навчалося 480 студентів.

Радянська влада сприймала Українську Церкву як серйозну перешкоду в реалізації політики радянізації регіону. Тому сталінський режим відразу розпочав наступ на УГКЦ. Влада організувала широку кампанію переслідувань, залякування й дискредитації греко-католицького єпископату та духовенства, звинувачуючи їх у зв’язках із націоналістичним підпіллям та «антирадянськими» осередками за кордоном. Керівництво Церкви мало зважати на нові реалії. 22 грудня 1939 року з дозволу Ватикану митрополит Андрей таємно висвятив отця Йосифа Сліпого (1892–1984 рр.) на єпископа з правом наступництва на галицькому митрополичому престолі.

На початку війни між СРСР та нацистською Німеччиною в 1941 році Західна Україна була окупована німецькими військами. 30 червня 1941-го представники українських організацій проголосили Акт відновлення Української державності, і митрополит Андрей Шептицький висловив підтримку цій ініціативі. Проте через два тижні німецька влада почала репресії проти українців. Уже тоді Греко-Католицька Церква розпочала підпільну діяльність, зокрема в соборі Святого Юра та в монастирях під опікою митрополита Андрея переховувалися сотні представників єврейської громади.

Після повернення радянських військ на західноукраїнські землі у 1944-му та смерті митрополита Андрея (1 листопада) провід УГКЦ здійснив спробу досягнути з радянською державою modus vivendi, тобто можливості співіснувати, незважаючи на різність поглядів. З цією метою у грудні 1944 року митрополит Йосиф Сліпий вислав до Києва та Москви офіційну делегацію на чолі з архімандритом Климентієм Шептицьким, яка мала узаконити статус УГКЦ в СРСР. Однак 15 березня 1945 року Сталін затвердив таємну інструкцію № 58, підготовлену головою ради у справах російської православної церкви Г. Карповим, перший розділ якої називався «Заходи щодо відриву Греко-Католицької (Уніатської) Церкви в СРСР від Ватикану та подальшого її приєднання до Російської Православної Церкви». В інструкції було вказано: «організувати в місті Львові православну єпархію, надавши її Главі титул єпископа Львівського і Тернопільського, котрий об’єднає православні приходи [яких ще не існувало] Львівської, Станиславської, Дрогобицької і Тернопільської областей». В іншому пункті йшлося про необхідність створити «всередині Уніатської Церкви ініціативну групу, яка повинна буде декларативно заявити про розрив з Ватиканом і закликати уніатське духовенство до переходу на православ’я».

На той час у межах України серед структур УГКЦ залишилися Львівська архієпархія, Станиславівська єпархія і більшість Мукачівської, а також значна частина Перемишльської єпархії, поділеної новим кордоном із Польщею.

Згідно з чітко окресленим планом каральні органи фабрикували справи про «співпрацю з фашистами» й «антирадянську діяльність» ієрархії та духовенства УГКЦ. 11 квітня 1945 року було арештовано митрополита Йосифа Сліпого, а згодом і інших єпископів, а управління Церквою передано в руки створеної наприкінці квітня 1945-го ініціативної групи із «возз’єднання» Греко-Католицької Церкви з Православною Церквою. Ініціативну групу очолив отець Гавриїл Костельник.

На так званому Львівському соборі 8–10 березня 1946 року, який був організований органами державної влади й держбезпеки в співпраці з членами ініціативної групи, було прийнято одноголосне рішення «відкинути постанови Берестейського Собору 1596 р., ліквідувати Унію, відірватися від Ватикану й повернутися до нашої батьківської святої православної віри та Руської Православної Церкви». Цей акт від початку і до кінця був справжнісіньким фарсом, а тому як з точки зору церковного права, так і державного законодавства не був правомірним. Але УГКЦ вважалася офіційно ліквідованою, а її парафії та вірні були поглинуті РПЦ.

Така сама доля спіткала ті частини УГКЦ, котрі опинилися на території повоєнної Польщі. Позбавлена власної ієрархії та розпорошена греко-католицька громада на кілька десятиліть була підпорядкована римо-католицьким церковним структурам і перебувала під постійним тиском державних органів влади. У такий же спосіб були поглинуті греко-католики Мукачівської (1949) та Пряшівської єпархій (1950).

Останні новини

У п’ятницю, 4 жовтня, у Відпустовому центрі блаженного Симеона Лукача відбулася проща спільноти «Матерів в молитві» Івано-Франківської Архієпархії УГКЦ. Майже...

У неділю, 29 вересня, у Відпустовому центрі блаженного священномученика Симеона Лукача відбулися щомісячні нічні чування, які очолив Владика Дмитро Григорак, єпископ...

Нічні чування, які щомісяця відбуваються у Відпустовому центрі блаженного Симеона Лукача, зібрали понад дві тисячі вірян на молитву. Прочани прибувають...

У четвер, 22 серпня, у Старуні провели молитовні чування-відпуст з нагоди 60-ї річниці від дня народження для Неба блаженного священномученика...

Спільні моління тисяч прочан під проводом Владики Венедикта Алексійчука, роздуми на Хресній Дорозі нашого Спасителя та уділення повного відпусту –...

Щомісяця все більше паломників прибуває до Відпустового центру блаженного Симеона Лукача, щоб спільно вимолювати у Господа заступництва для нашої землі...