Народився Теодор 14 квітня 1911 р. на Закарпатті в селі Великий Бичків як дев’ята дитина Павла Ромжі та Семак Марії. Сім’я жила скромно, в християнському дусі. Цікавим є те, що малий Теодор дуже любив слухати історії із життя святих, та коли йшла мова про мученичу смерть, то він часто плакав. Співчуття чи передчуття? Як дитина характером був спокійний, але не пасивний, його хороші таланти проявлялися ще в дитячому садку.

Початкову освіту отримав у Великобичківській народній школі, потім навчався у Хустській гімназії (1922 – 1930 рр.), яку закінчив з відмінними результатами. Теодор-гімназист був відважним, дружнім, комунікабельним, його погляд «просвічував» того, з ким розмовляв, ніколи не піднімав свій голос для того, щоб когось образити. За його справедливість багато молодших дітей просили його, щоб він розсудив їхні більші чи менші суперечки, створюючи мир між ними. Був він також добрим спортсменом. Крім того, Теодор у церкві співав у крилосі, де часто читав апостола на Літургії.

Незважаючи на те, що вчителі рекомендували йому стати інженером, він, відчуваючи у своєму серці поклик Христа, збирається до Риму, щоб стати священиком. В кінці жовтня 1930 року Теодор прибуває на навчання до Риму в колегію Германікум – Гунгарікум, але восени 1934 р. переходить у колегію Руссікум. Свої теологічно-філософські студії Теодор відбував у Папському Григоріянському Університеті.

25 грудня 1935 року єпископ Кирил висвятив Теодора на диякона, а 25 грудня 1936 року о 9 годині в церкві св.Антонія єпископ Олександр рукоположив його на Христового священика. У червні 1937 року, після того, як дістав ліцензіат, о.Теодор повертається додому, щоб відбути військову службу.

Душпастирська діяльність о.Теодора розпочалося 10 березня 1938 року, коли єпископ-ординарій доручає йому адміністрацію парафій сіл Нижній Бистрий та Березово. Його діяльність не була легкою. Дуже багато було православних, ще більше атеїстів. В обидвох парафіях духовні та господарські справи були в занедбаному стані. Одинадцятикілометрову відстань між ними найчастіше долав на велосипеді. На його думку, місцеве населення вдачею був добрим, лише зіпсутим. Найбільш явна проблема – забобонність людей, проти якого мав боротися з великою строгістю, переплетеною любов’ю, що подобалося людям, які дуже любили свого священика. Хоч Теодор виховувався у Руссікумі для праці між православними, за його баченням, перш ніж почати навертати православних, потрібно виховати таких католиків, які б показували їм добрий приклад.

О.Теодор мріяв про те, що зможе повернутися до Риму для закінчення своїх студій, але воно так і залишилося, за збігом різних обставин, лише мрією.

Кінець літа 1939 року приніс у життя о.Теодора неочікуваний поворот. Замість того, щоб поїхати до Риму на навчання, о.Теодор за направленням єпископа Олександра Стойки починає працювати в Ужгородській семінарії, виконує функцію отця-духівника (спірітуала) та викладача філософії. В семінарії о.Теодор намагається робити зміни, які поліпшили б рівень підготовки семінаристів. Коли о. Теодор служив Літургію, то це було явним підняттям його душі до Бога, а його життя в семінарії служило для семінаристів   добрим прикладом справжнього Христового священика.

Хоч направлення в семінарію було для о.Теодора неочікуваним і здивувало його, але воно було краплею у порівнянні з тим здивуванням і неочікуваністю, які його чекали у зв’язку з наступними подіями. У вересні 1944 року він отримав буллу, в якій була вістка про те, що його обрали єпископом.

Єпископська хіротонія відбулася в Ужгородському кафедральному соборі 24 вересня 1944 року.

Єпископське служіння Преосвященного Теодора було коротким, але кожна його хвилина була насичена любов’ю до Христа, до Його Церкви та піклуванням про те, щоб у вірниках та священиках єпархії підтримати бадьорий і безстрашний дух вірності Католицькій Церкві. В чому був секрет його сили? На це дає нам відповідь його гасло, яке знаходиться на ображчику в честь його єпископської хіротонії: «Возлюблю Тя, Господи, кріпосне моя, Господь утвержденіє моє, і прибіжище моє» (Пс.17,2 Літ. св.Івана Золотоустого). Ісус був тим, кого він полюбив понад усе, Він був кріпістю його волі у боротьбі з безбожниками, твердинею, яка дала його вірі непохитну основу та прибіжищем у важкі хвилини земного мандрування до Вічного Життя.

Керівники безбожної влади бачили, що Теодора від Христової Церкви на землі може відірвати лише одне – смерть. Цей правдивий висновок призвів до того, що 27 жовтня 1947 р., у понеділок, близько 9-ї години був зроблений замах, у результаті якого Преосвященного владику Теодора та його супутників було важко поранено, і лише завдячуючи Божому провидінню терміново доставлено до мукачівської лікарні. Кров мученика скропила землю Закарпаття, щоб „дерево Церкви”, яке росте на ній, принесло плоди. П’ять днів провів владика у лікарні між терпіннями і болями, але з його уст не можна було почути нарікання, а лише слова: „Терпіти і проливати кров за Христа, за віру, за Католицьку Церкву – це велика ласка, велика честь”.

Вранці 31 жовтня 1947 року владика Теодор у лікарні прийняв Святі Тайни Сповіді та Євхаристії, не знаючи, що зробив це ввостаннє у своєму житті. Через кілька годин його отруїли, в наслідок чого вночі незадовго до півночі, серце Теодора зробило останній удар, розголошуючи: „Вмерти за Христа – це вічно жити” (Теодор).

4 листопада 1947 року вірники та священики єпархії віддали останню честь своєму єпископу-мученику Теодору. Його тіло поклали у крипту Ужгородського кафедрального собору, щоб спочивало воно там до воскресіння з мертвих.

27 червня 2001 року у Львові Святіший Отець Іван Павло ІІ о 11 год. 47 хв. проголосив священномученика Теодора Блаженним, щоб ціла Церква вшановувала пам’ять цього безстрашного Христового воїна, просячи заступництва для себе та інших.

День вшановування пам’яті блаженного священомученика Теодора – 31 жовтня.