Григорій Лакота був четвертою дитиною у сім’ї Івана та Євфросинії Лакотів. Народився 31 січня 1883 р. в селі Голодівка (повіт Рудки на заході України; тепер с. Задністряни, Самбірський р-н, Львівська обл.). Успішно завершив народну школу в м. Комарному та Академічну гімназію у Львові. Під впливом приятеля сім’ї Лакотів о. Якова Косоноцького вступив до Генеральної семінарії у Львові та на богословський відділ Львівського університету.

23 серпня 1908 р. Григорій отримав дияконське руко­положення, а за тиждень – єрейські свячення у катедрі м. Перемишля з рук преосвященного владики Константина Чеховича. Молодий о. Григорій дуже швидко здобув повагу та любов серед парохіян за свою сумлінну працю і лагідну вдачу.

Після двох плідних років душпастирювання, 1910 р. владика Константин направив о. Григорія на вищі студії до Відня – в Інститут св. Августина. Звідти той повернувся з науковим ступенем доктора богослов’я.

1 січня 1918 р. владика Йосафат Коциловський іменував о. Григорія ректором Духовної семінарії. Фактично Григорій Лакота організував повну Духовну семінарію Перемишля. За 8 років ректорства він заклав міцні підвалини духовного та інтелектуального розвитку семінаристів. З їхніх відгуків:

«Ректор знав кожного семінариста на ім’я та прізвище, мав уявлення про його поведінку, працю, таланти та здібності. Він завжди прагнув до повного довір’я зі своїми вихованцями… Він був зразком українського священика початку XX ст. Високоосвічений богослов, ревний душпастир з особливим замилуванням до обрядів та церковної історії, відданий патріот і сумлінний народний працівник – це ті головні прикмети, які зауважував кожен “питомець”».

10 лютого 1926 р. папа Пій XI номінував о. Григорія Лакоту єпископом-помічником Перемиської єпархії. Його хіротонія відбулася в неділю мироносиць 16 травня 1926 р.

Пастирське служіння владики Григорія припало на дуже непрості часи, проте, як душпастир, він став прикладом святості, гідним наслідування і для нас у ХХІ столітті.

Важкими були часи Другої світової війни, особливо загострилися стосунки між українцями та поляками, але ще більші жахіття розпочалися після війни – комуністичний терор, передусім щодо Української Греко-Католицької Церкви та її духовенства як морального та духовного стержня українського народу.

З 11 на 12 квітня 1945 р. органи НКВС заарештували у Львові та в Станіславові митрополита Йосифа Сліпого й інших єпископів. Після псевдособору 1946 р. польський уряд рішуче почав переслідувати греко-католицьке духовенство, зокрема кир Йосафата та кир Григорія.

Владика Григорій мав нагоду переїхати до більш безпечного місця, проте він свідомо вирішив залишитися зі своєю Церквою, для якої був добрим пастирем і провідником. Він казав:

“Як буде така воля, що нас вивезуть, то може так треба, може нас там чекає хоч би одна душа, що потребує нашої помочі, може від цього залежить її спасіння, то варто для неї посвятитися…”

І справді, на Сибіру владику потребувала не одна душа, а тисячі і тисячі душ нескореної Христової Церкви.

25 червня 1946 р. польська влада заарештувала владику Йосафата, а наступного дня – владику Григорія та інших членів капітули. Їх було вивезено на кордон і передано органам НКВС.

У Києві через небажання владики Григорія перейти на православ’я радянська влада засудила владику на 10 років примусових робіт у Сибіру в заполярному концтаборі Воркути.

На Сибіру владика намагався взяти на себе найважчу роботу й полегшити муки іншим. Італійський священик о. Петро Леоні, що також був на каторзі в Сибіру, у своїх споминах пише:

«На засланні, серед людської мізерії, я стрінув теж і правдивих ангелів у людському тілі, які своїм життям представляли на землі Херувимів, прославляючих Христа-Царя слави. Між ними був ісповідник віри, владика Григорій Лакота, перемиський єпископ-помічник, який від 1948 до половини 1950 року просвічував нам знесиленим каторжникам своїм прикладом християнських чеснот» (1959 ).

У Воркутинському таборі ОЛП-9 владика Григорій був зразком праведного життя. Своєю смиренністю і святістю він заслужив серед каторжан ім’я «Ангела в людському тілі». Щодня вдосвіта табірне духовенство таємно відправляло Богослужіння і збиралося до владики на релігійні бесіди.

Влітку 1950 р. здоров’я владики значно погіршилося. Його переведено до лікувального пункту в поселенні Абезь, де він упокоївся в Бозі 12 листопада 1950 p. як мученик за віру, як непохитний воїн Христової любові.

Останні хвилини його життя засвідчив в’язень Абезі, вірменин Каетанович, апостольський адміністратор. Ті, хто там був , після звільнення згадували, що владика у важкому стані, лежав і лише молився, але усіх, хто його відвідував, лагідно благословляв.

З огляду на великий авторитет серед каторжників, більшовицька влада проявила елементарну повагу до єпископського сану і дозволила похоронити владику Григорія на цвинтарі (могила Д-14), про що є свідчення очевидців:

«Мертвих взимку не ховали в могилах. Викопати її за умов вічної мерзлоти було дуже важко. Небіжчиків клали під насип залізниці, яка будувалася, або просто залишали на льоду озера – навесні тіла йшли на дно. Єпископа поховали на місцевому цвинтарі».

Улітку 1996 р. з Божою поміччю вдалося віднайти могилу блаженного владики Григорія Лакоти та підготувати необхідні матеріали для проголошення його святим.

Обряд беатифікації відбувся 27 червня 2001 р. у Львові під час Святої Літургії у візантійському обряді за участі Івана Павла ІІ.

Відтак у літку 2001 р. його нетлінні останки були перевезені з Абезі до Львова в каплицю Різдва Пресвятої Богородиці, що на Сихові, де мощі й покоїлись увесь цей час. А торжественне перенесення їх у храм Різдва Пресвятої Богородиці відбулося в неділю 11 жовтня. З цього дня мощі блаженного залишатимуться у храмі – кожен може випросити у Бога благодать через заступництво Григорія Лакоти – святого новомученика нашої української землі, подиву гідного «ангела у людському тілі”.

У храмі Всіх Святих Українського Народу знаходяться мощі блаженного священномученика Григорія Лакоти. Щоразу, у перший четвер місяця, вірні мають змогу молитися за своє здоров’я біля мощей священномученика.