Сьогодні, як зазвичай, відкрив одну з кращих на мою думку газет нашого міста і з жахом усвідомив, що я – «мракобіс»! Для мене не вперше, коли мене по-різному називають. Та що там називають, бували випадки, коли мене в прямому сенсі «просили» куди подалі, але зараз не про це.

Дякуючи Богу за три роки мого священничого служіння, вранці я молився Літургію і Господь вже тоді готував мене до цього моменту. Ось що Він сьогодні каже в своєму Євангелії: «Учень не є понад учителя, ні слуга понад пана свого. Досить для учня, коли стане, як його вчитель, а слуга – як його пан. Коли господаря назвали Велзевулом, то скільки більше – його домашніх» (Мт. 10:24-25). Тому за те, як мене назвала одна з улюблених газет образи нема.

За що образливо, так це за те, що відтепер, виявляється, якщо ти маєш, назвімо це (щоби нікого не ображати) «класичну позицію» стосовно сім‘ї та гетеросексуальні погляди – тебе починають ототожнювати з якимось «фріком» – диваком. У заголовку вищезгаданої статті йдеться «Борці із книгами стали людьми тижня», натякаючи на те, що ті, хто виступив проти даного коміксу, який мали б читати наші діти, – борці із книгами.

Що ж, давайте по порядку. Я прочитав комікс “Принцеса+Принцеса:довго і щасливо”, як і багато інших коміксів, книг чи газет. Взагалі читати – це те, що я люблю. Читати і аналізувати. В книзі жодним чином прямо не йдеться про якісь одностатеві збочення чи щось подібне, однак попри явний фемінізм і подачу героїнь куди «крутішими» за героїв, останнє зображення дуже чітко натякає на зміну світогляду на 180 градусів. Якщо в класичних казках принц рятує принцесу, проявляючи мужність, щоби завоювати її серце, то тут принцеса, одягнена в чоловічий костюм, врятувавши принцесу та недолугого принца, який чомусь повис на дереві, на білому єдинорозі пригортає до себе іншу принцесу, а довкола рожеві сердечка. І якщо, як на мене, сюжет казки доволі примітивний та простий, для дітей (а це основна аудиторія даного «шедевру») вочевидь, все не так просто. Це кардинальна зміна поглядів, адже тепер можна ображати слабших хлопчиків тільки тому, що ти – сильніша дівчинка.

Хто мене знає, підтвердить, що я зовсім не сексист і поважаю жінок. Та що там поважаю, я закоханий в свою дружину та дуже люблю свою доньку. Я не маю проблем з тим, щоби жінки проявляли свою силу і, переконаний, що чимало з них перемогли б мене в армреслінгу, однак тут ховається куди глибша проблема.

Диявол ніколи не діє відкрито

Коли заходить мова про підтримку сімейних цінностей, сьогодні все частіше суспільство сприймає це як щось дивне, непотрібне та навіть смішне. Коли ж люди з прапорцями в кольорі веселки збираються на свої марші «рівності», всі ЗМІ підхоплюють цю тему так, наче самі брали в ньому участь.

«Що це за сім‘я, якщо ії потрібно захищати», – якось так сказав один відомий автор популярного каналу, коли мова йшла про марш на захист сімей. Так, сім‘ю потрібно захищати, за неї потрібно боротися – це я вам кажу, як людина, яка має свою сім‘ю. В сім‘ї не завжди все просто, часто потрібно йти на компроміси, поступатися, переступати через себе, словом – боротися, щоби сім’я й справді була міцною. По-іншому, дуже легко здатися, сказати «ну а мені воно треба» та піти, грюкнувши дверима. Сім‘я – це часто самопожертва, без цього ніяк, ну бо кому ж приємно, даруйте, змінювати підгузки, чи не спати ночами, носячи на руках дитину з коліками.

Я розумію, чому ця книга, як і марші «рівності» та інші маніфести секс-меншин викликають такий ажіотаж. По-перше, це їхній спосіб розмножуватися. Якщо традиційна сім‘я має для розмноження все необхідне, то з одностатевими парами не так. Саме тому марші, пропаганда, замовні книги та статті – це спосіб поширювати не тільки інформацію про себе, але справді виглядати «привабливими» в очах суспільства, в очах дітей, в яких ще формується психіка та сексуальна орієнтація.

По-друге, «рівність» завжди ризикує перетворитися на «більшість», якщо вчасно не зупиняється. Зауважте, коли приходить кінець червня, в мережі більше інформації про прайд, ніж про все інше.

Більше того, якщо ти раптом не підтримуєш їх або принаймні не мовчиш – ти гомофоб. Це клеймо, яке сьогодні дуже легко отримати, а в «цивілізованому» світі ще й ризик загриміти за ґрати чи сплатити добрячий штраф. Рух «рівності» таким чином стає насильством над тими, хто цього не схвалює. До слова, десь те саме скоро може трапитися із рухом Black Lives Mаtter. До прикладу, футболісти, які не стають на коліна перед початком гри – тепер расисти, бо ж не підтримують цього святого діла.

По-третє, як би це не було сумно, але фактом залишається те, що в прихильників ЛГБТ-спільноти прекрасні піарники та потужне фінансове лобі. Це правда, ми можемо скільки завгодно організовувати якісь християнські фестивалі, марші чи навіть цілі прощі – до нас прийдуть «наші», а також 5-10% нових людей. Про нас напишуть, як про рядову подію, а якщо приїде знімальна група та зніме сюжет, захід відбувся на славу. В інтернеті новина проживе кілька годин, а завтра прийде новий день. І про вас ніхто не згадає.

Якщо ж є подія, яка певним чином торкається прав ЛГБТ-спільнот, про неї говоритиме вся країна, вона буде в сюжеті центральних телеканалів, і навіть ваша сусідка-пенсіонерка вийде в двір у веселковій футболці, яку вона купила на секонд-хенді, сама не розуміючи, що це означає.

По-четверте, і найголовніше, диявол сьогодні ніколи не скаже: «Ось я – диявол, давай я буду тебе спокушати, щоби ти провів зі мною вічність». Ні. Його способи вишукані та підступні. Сьогодні суспільство, як би воно себе не називало, є християнським. Ми живемо у християнській країні (незважаючи на всі рухи проти), а тому кожен в більшій чи меншій мірі має поняття про гріх, зрештою має совість, яка також на гріх не мовчить.

Тому небезпека полягає в тому, що ми знаємо, що таке гріх, але хочемо ну хоч трішки його спробувати. Ми знаємо, що красти – зась, але ж так кортить потягнути з роботи кілька кулькових ручок додому. Ми знаємо, що ворожба – гріх, але ж так кортить послухати гороскоп по радіо. Ми знаємо, що Івана Купала – поганське свято, але нас так тягне до озер та річок, щоби бодай поспівати та сплести ні в чому невинні віночки.

«Ну а що ж тут поганого?» – це не та теза, якою повинен оперувати християнин. Якщо прийдемо на суд Божий і скажемо: «Господи, що ти хочеш? Я ж не зробив нічого поганого!». Мабуть, Господь відповість: «Ну а що ти зробив доброго?».

Я розумію, що редакція однієї з моїх улюблених газет, скоріш за все, не є учасником ЛГБТ-спільноти. Ясно, що для регіонального чи місцевого ЗМІ написати на «гарячу» тему – це те, що додасть клікабельності, тобто підтягне на сайт рекламодавців, адже з цим влітку трохи важко. Я розумію, що писати про антихристиянські речі, які трапляються в християнському місті, де апріорі більшість людей християни, та називати їх «мракобісами» – це як мінімум хороший прийом, щоби розпочати дискусію, а значить піднімати свою публікацію в рейтингу. Чому я так говорю? Тому що дана стаття не має автора, чи позначки «редакційна позиція», а значить ви теж не до кінця розділяєте те, що відбувається на сторінках коміксу. 

А завершити я хочу прямою відповіддю на останні слова публікації.

Цитата: «Було б добре, аби любителі забороняти те, що нікому не шкодить, і захищати те, на що ніхто не нападає, не пхали свого носа в життя інших людей. Бо у XXI столітті не місце середньовічній інквізиції, полюванню на відьом і забороні читати книжки».

Відповідь: «Було б добре, якби у ХХІ ст. дотепні анонімні автори не маніпулювали фактами, створюючи тиск та ображаючи тих, хто має свою традиційну позицію. Якщо людина знайшла цю книгу і придбала її (що не складає жодних труднощів), та хоче таким чином виховувати своїх дітей, вона може повторити ці дії. А щодо «пхання свого носа в життя інших людей», дорогі, скажу вам наступне: «що і з ким ви робите – це ваша особиста моральна відповідальність до тих пір, поки ви не виносите це на загал, вимагаючи суспільного одобрення».

В нас є чудесне правило: «Мовчати на гріх – гріх», згідно з яким ми будемо й надалі говорити та писати про речі, на які наше християнське сумління не дозволяє мовчати.

Автор: о. Володимир Лукашевський