Є багато кривд, які неможливо забути. Не варто сподіватися, що жертви замаху на вбивство чи батьки вбитої дитини забудуть шкоду, яку їм заподіяли, і того, хто це скоїв. Це нормально і правильно – вони пам’ятають, що пережили. І нормально навіть те, що вони вимагають, щоби події, жертвами яких вони є, не забувати. У деяких ситуаціях говоримо прямо про «обов’язок пам’ятати». Чи означає це, що є кривди, які ми не зможемо пробачити?

Забути чи пам’ятати кривду, яку нам заподіяли, – не в наших силах. Ми не можемо прийняти рішення стерти те, що ми хочемо або коли хочемо, експериментуючи з усім: є такі рани, глибокі чи поверхневі, які хотілось би забути, а все ж вони залишаються в нашій пам’яті. І коли по-справжньому хочемо пробачити тих, хто скривдив, ця нездатність забути нас турбує або дивує: “Якщо я не забув, це означає, що я насправді не пробачив”. Що тоді? Хіба ми можемо по-справжньому пробачити, коли наша пам’ять чинить опір стиранню певних фактів?

“Воскресіння не усуває переживання страстей”, – сказав колись французький кардинал Жан-Марі Люстігер. Аналогічним чином пробачити не означає забути шкоду. “Багато хто думає, що пам’ять про кривду, яка виринає в пам’яті, є показником того, що ми не простили. Однак ми не можемо забути події, яка заподіяла нам біль. Пригадування пов’язане із пам’яттю, а прощення натомысть – це глибокий акт волі. І це дві різні речі.

Те, що стосується прощення ближньому, стосується і прощення собі. Ми не завжди пам’ятаємо, що треба спочатку пробачити себе. Занадто часто обдумуємо старі рани або мучимося від докорів сумління: звинувачуємо себе в тому, що в даній ситуації не виконали завдання, що не дотримали свого слова, що помилилися і це мало серйозні наслідки … Якщо минуле заважає нам жити в мирі і бути повністю самим собою – це ознака того, що слід щось пробачити собі чи іншим.

Треба пам’ятати, щоби могти пробачити

Процес прощення полягає не в тому, щоб заперечувати кривду чи придушувати її якомога довше. Навпаки, перший крок на шляху прощення – побачити все у світлі правди. Щоб пробачити, маємо усвідомлювати, що нас поранили. Який сенс наново відкривати рани, які здаються забутими? Поки вони не прощені, доти нагадують багаття, яке отруює нас. Скільки травм, яких ми колись зазнали, які нібито забуті, порушують наші сімейні стосунки!

Прощення сприяє зціленню пам’яті, відновленню її спокою. Пригадування кривди, що було дорогою до смерті та проклять, стає дорогою життя та благословення. Прощення – це справді воскресіння: перехід від смерті до життя. Воскреслий Христос , Той, Хто каже нам пробачити «сімдесят по сім разів», тобто нескінченно, дає сили здійснити цей перехід.

Не біймося просити Святого Духа, щоби відкрив очам нашої пам’яты усі кривди, які слыд ще пробачити. Христос воскрес із мертвих із шрамами на тілі, а ми несемо на собы шрами нашої історії. Однак замість того, щоб осуджувати нас, вони стають знаком зцілення.

Переклад Тетяни Трачук

Джерело: ДивенСвіт