СИЛА МУЧЕНИЦТВА – У ПРЕСВЯТІЙ ЄВХАРИСТІЇ

СИЛА МУЧЕНИЦТВА – У ПРЕСВЯТІЙ ЄВХАРИСТІЇ

22.08.2018

22 СЕРПНЯ МИНАЮТЬ 54 РОКОВИНИ
ВІДХОДУ У ВІЧНІСТЬ БЛАЖ. СВМЧ. СИМЕОНА ЛУКАЧА
СИЛА МУЧЕНИЦТВА – У ПРЕСВЯТІЙ ЄВХАРИСТІЇ
До 125-річчя від народження та 54-х роковин відходу у вічність
Блаженного Священномученика Симеона Лукача
(07.07.1893 – 22.08.1964)
Праведний Митрополит Андрей Шептицький у листі до Апостольського нунція 30 серпня 1941 року писав: „Цілком очевидно, що під большевиками ми всі почуваємося приреченими на смерть; вони не приховували свого прагнення знищити і задушити християнство, затерти найменші його сліди”. Ці пророчі слова Слуги Божого невдовзі сповнилися у справді апокаліптичних для нашої Української Греко-Католицької Церкви розмірах. У квітні 1945 року були заарештовані всі єпископи, сотні священиків, монахів і монахинь, а березні 1946-го Церкву як духовну інституцію, було ліквідовано повністю. Майже всі єпископи, десятки священиків, монахів і монахинь зазнали мученичої смерті від рук сталінсько-більшовицького режиму.
Безперечно, всі вони загинули за вірність Христові. Але греко-католицьке мучеництво має одну дуже характерну і важливу особливість. Наші мученики віддали життя не тільки за Христову Церкву, але й за католицьку віру, за вірність Апостольській столиці і Святішому Отцеві Папі Римському – наступникові св. Апостола Петра. Вони мали вибір. Їм гарантували збереження волі, пропонували високі становища, змушуючи перейти у московське православіє, яке тоді було фаворизоване сталінським режимом. Їм обіцяли добробут і збереження життя. Але наші мученики не спокусилися на жодні принади Сталіна, МДБ і патріярха РПЦ Алєксія, призначеного „батьком народів” у 1943 році. Вони вибрали радше невимовні страждання і смерть, але зберегли свою вірність Христові і Вселенському Римському Архієреєві. В цьому, власне, і полягає унікальна особливість українського греко-католицького мучеництва ХХ ст.
Серед 27 Блаженних Мучеників, яких проголосив св. п. Папа Іван Павло ІІ 27 червня 2001 року, яскраво сяє зоря Симеона Лукача, довголітнього професора Станиславівської духовної семінарії, підпільного єпископа УГКЦ, смиренного ісповідника і страстотерпця, який мужньо пройшов до кінця хресною дорогою Ісуса Христа. Перечитуючи його життєпис, його слідчу справу, „зшиту” в застінках МДБ, його численні рукописи, написані у міжчассі двох арештів і тюрем, завжди поставало запитання: звідки черпав наснагу цей високоосвічений богослов і добрий пастир, людина великого серця, але дуже слабкого фізичного здоров’я? І відповіддю стало його страдницьке життя – у Пресвятій Євхаристії. Впродовж усього свого священичого служіння він жодного дня не провів без Служби Божої (за винятком арештів і ув’язнень) і з Євхаристійним Ісусом на устах і в серці відійшов у вічність.
Гортаючи дивом уцілілу писемну спадщину Блаженного Симеона, знаходимо такі його слова про Найсвятішу Тайну у статті „Приготування позашкільних дітей до першого св. Причастя” (1931 р.):
„…Душпастир не сміє забути про цих найбільше опущених. Бо й для них він пастир і має спрямувати їх до Христа та спровадити на дорогу вічного спасення. Душа кожної такої дитини так само відкуплена Кров’ю Спасителя, освячена Божою ласкою в Хрещенні, тому й вартніша від усіх скарбів світа”.
„Треба родичам пригадати їх обов’язок співділання в такій важливій справі: вони мають дбати не лише про тіло, але й про душу своєї дитини. Як відразу по народженню дитини її несуть до церкви для очищення з первородного гріха, так тепер нехай приведуть те саме дитя для очищення душі з його власних провин”.
„З огляду на те, що заховання в церкві, і саме наука викликає в дітей інтенсивне духовне напруження, тому по науці треба дати дітям відпочинок… І тут, пригадуючи собі Божественного Спасителя, що кормив маси народу не лише Божим словом, але й матеріяльним хлібом (Мт. 14, 13-21; Мр. 8, 1-9), нехай душпастир те саме вчинить. Треба пам’ятати, що це переважно діти найубогіших родичів і круглі сироти, тож годиться Христа ради дати їм скромне прийняття. Так покріплені діти стають веселіші і забувають на хвильку про домашню нужду”.
„Душа дитини – се святилище, се поле під найшляхотніше насіння, се запорука благословенної або шкідливої діяльности. Вона носить у собі вічність”.
У своїх точках для розважання „Про суд над священиком” (1939 р.) о. Симеон Лукач, застерігаючи душпастирів перед байдужістю у звершуванні Св. Тайн, писав:
„Першим свідком проти нас буде наше покликання до священства й наше високе достоїнство. Бог, покликуючи нас до священства, дав нам найбільше, що лише міг дати. Такої гідности не дав навіть ангелам: звершувати св. Тайни Божі. А ми замість святости – грішили…” „…Коли мусили відправити недільну або замовлену Службу Божу, а поза цим не пам’ятали про Євхаристійного В’язня Любови, щоб Його посітити, Йому хвалу віддати, за все дякувати, перепрошувати і просити. Навіть вічне світло згасло перед Найсв. Тайнами, бо в нашому серці погасла любов до Господа Ісуса…”
„Признаємо, що ми збезчестили жертву Служби Божої, бо приступали до престола без приготування і з привички, з розсіянням думок приносили ту жертву…”
„Перед нами стане Христос і скаже, що дав нам усе, бо дав нам покликання до правдивої католицької віри, дав нам покликання до свого священства, дав нам Свою науку, Свій приклад, Свої св. Тайни і ласки, дав Себе Самого в наші руки, тож має тепер право більше від нас вимагати, бо „від усякого , кому дано багато, багато від нього й вимагатимуть” (Лк. 12, 48).
У своїй останній точці „Про завдання священика”, немовби передбачаючи гоніння Церкви і своє особисте переслідування, Блаж. Симеон писав:
„Св. Петро тричі заявив про свою любов до Христа, а Христос тричі сказав до нього: паси, паси, паси! Не говорив цього надарма, бо хотів бачити діла, любов діяльну і плододайну, що помагає Церкві через добрий приклад священичого життя, ревне проповідування Божого слова, ревне справування св. Тайн, передусім Сповіді і св. Причастя. Хочемо пізнати ревність священика, глядім, чи охотно й часто він сповідає людей”.
„Виконуймо працю для добра Церкви,… щоб не тільки устами повторяти щоденно „нехай прийде Царство Твоє”, але ділом реалізувати поширення Божого царства в людських душах, в родинах, в цілій парохії.
„Христос полюбив Церкву і видав себе за неї” (Ефес. 5, 25), тож і ми, вибрані на це Богом, полюбімо св. Церкву й з Божим благословенням працюймо успішно для неї”.
З настанням 1946 року Блаж. Симеон змушений був перейти на на напівлегальне становище. Проживаючи у родинній хаті в с. Старуня, він наполегливо, contra spem spero, працював над власним удосколенням, писав трактати з морального богословія, проповіді, уділяв потайки св. Тайни, щоденно служив Літургію, скріплюючи свої душевні сили Пресв. Євхаристією. Так тривало до 26 жовтня 1949 року – до дня його арешту й ув’язнення, моральних і фізичних тортур. А за кілька днів до цього Владика Симеон написав вражаючі слова:
„Заховуймо в серці віру, що Христос є правдивий Бог, а через це і Його наука є Божа. Заховуймо віру в Католицьку Церкву, яку заложив Христос і в ній зложив скарбницю своїх ласк у Святих Тайнах. Користаймо зі Святих Тайн, головно Сповіді та Св. Причастя. В тім лежить практична вартість нашої єдності з Католицькою Церквою, бо через Святі Тайни освячуємо свою душу”.

* * *
У кінці квітня 1945 року, після арешту органами держбезпеки Єпископів Григорія Хомишина та Івана Лятишевського і закриття Станиславівської духовної семінарії, о. Симеон Лукач проживав у свого брата Василя в підгірському селі Старуня. Спочатку відправляв богослуження в місцевій церкві, а з другої половини 1946 р. апостат, єпископ РПЦ Антоній Пельвецький заборонив і це. Тому о. Симеон відчитував приватно Службу Божу у хаті брата та відмовляв щоденно обов’язкові священичі молитви. Уділяв таємно Таїнства Хрещення і Подружжя.
Навесні 1949 року, після погроз районної влади виселити із села, переїхав до Надвірни, щоб знайти хоч якусь працю, аби забезпечити своє утримання. Але не маючи паспорта і спромоги його отримати, майже невідлучно проживав на квартирі, де за доносом і був заарештований.
У постанові на арешт від 27 жовтня 1949 року о. Симеону Лукачу, зокрема, інкриміновано:
„Після вигнання окупантів, будучи активним прибічником Ватикану, у 1945-1946 рр. в період возз’єднання греко-католицької церкви з російською православною церквою, виступив проти возз’єднання і перейшов на нелегальне становище”.
А через кілька днів відділенням „О” УМГБ Станіславської обл. видано постанову про пред’явлення звинувачення”, у якій констатовано:
„До моменту арешту здійснював нелегальні богослуження за греко-католицьким обрядом. Писав свої твори релігійного антирадянського характеру, зберігав у себе релігійну антирадянську літературу” (с.11-12).
30 грудня 1949 року слідчим Яремченком видано постанову про продовження терміну слідства”, вмотивовану, зокрема, тим, що в „останній час отримано дані, які свідчать про те, що Лукач Семен, будучи прихильником Ватикану, був нелегальним єпископом греко-католицької церкви в Станіславській області і керував антирадянською діяльністю, яка здійснювалася уніатським підпіллям” (с.12).
Нарешті 2 лютого 1950 року, після численних і тривалих допитів, з санкції начальника управління МДБ по Станіславській області полковника Сараєва з’явився „Звинувачувальний висновок” по слідчій справі 7115. Підсудного звинувачено в тому, що:
„В 1945 р. в період возз’єднання греко-католицької церкви з російською православною церквою від останнього відмовився і, залишаючись переконаним греко-католиком та прибічником ідеї Ватикану, проводив серед населення агітацію за відродження і збереження греко-католицької церкви”.
Як наслідок, вирішено: „Слідчу справу №7115 по звинуваченню Лучача Семена Михайловича направити на розгляд Особливої Наради при МГБ СССР з клопотанням про застосування міри покарання звинуваченому десять років ВТТ (виправно-трудових таборів). Такий суворий присуд з’явився, незважаючи на те, що у „Довідці про медичний огляд” арештованого Симеона Лукача визнано придатним лише „до обмеженої праці”.
14 серпня 1950 року о. Симеон Лукач був засуджений за ст. 54-10 ч. 2 КК УССР до 10 років ув’язнення в Сиблагу” (в таборах Сибіру). (с.13).
Слідча справа №7115 – приклад надзвичайного духовного подвигу о. Симеона Лукача. Впродовж численних і довготривалих допитів він жодного разу і жодним словом не зрадив католицької віри та вірності Апостольській Столиці в Римі, як також не назвав жодного імені тих, з ким спілкувався як підпільний єпископ. Усі підступні питання слідчих розбивалися з одну-єдину відповідь, яка пронизує всі допити: „Моя священича совість не дозволяє мені відповісти на ваші запитання”.
Владика Симеон Лукач відбував перше ув’язнення у таборі Красноярського краю (Сибір). Будучи в’язнем, маючи підірване здоров’я, від протягом п’яти років виконував каторжну працю на лісозаготівлі. 11 лютого 1956 року був звільнений з ув’язнення і повернувся до рідного села Старуня.
Звершуючи щоденно Таїнство Пресв. Євхаристії, від продовжував нелегальну душпастирську діяльність і напрочуд красивим і чистим почерком писав свої проповіді й духовні науки в учнівських зошитах. Писав, навіть не сподіваючись, що хтось ці зошити читатиме. Його душевні одкровення – велична прослава Ісуса Христа, утаєного під видами хліба і вина. Ось що пише Блаженний Симеон у „Страсних науках”:
„Ми відчуваємо огиду до зрадливого поцілунку Юди і це почуття висловлюємо у молитві перед Святим Причастям: „І поцілунку не дам тобі, як Юда” – тобто зрадливого поцілунку. Юдин поцілунок Христові дає той, хто негідно, в смертнім гріху, без сповіді, або із затаєним на сповіді гріхом причащається. Такий робить як Юда, бо грішними устами дотикається, цілує Найсвятіше Тіло Христове у Св. Причасті і по-святокрадськи приймає Ісуса до грішної душі. Такий робить ще гірше, як Юда, бо перед людьми ніби засуджує Юду, а сам облудно робить те саме, що й Юда. Тому ціле небо мусить здригнутися на вид святокрадського Причастя, що приносить Христові найбільшу зневагу і найболючіше ранить Його Боже Серце”. (с. 215)
Розкриваючи глибинну, життєдайну суть Жертви Ісуса Христа у св. Літургії, Владика Симеон стверджує:
„Наша Служба Божа є безкровним відновленням і продовженням хресної жертви Ісуса. Як Христос пожертвував Себе для нас, бо пролив Свою Найсвятішу Кров до останньої краплі, так кожна жертва Служби Божої закликає нас, щоб і ми добровільно й охоче жертвували для Ісуса не тільки свої молитви і добрі справи, але також свою волю і своє серце, щоб ми при своїх вчинках оглядалися на те, чи вони згідні з Божою волею і чи не противляться їй. Тоді й наше серце цілком належатиме Ісусові і ми своєї любов’ю відгукнемося на Його любов до нас”. (с. 231)
У духовній настанові „Шукаймо Ісуса!” Блаж. Симеон переконує, що справжнє заспокоєння, радість і щастя, незважаючи на жорстокі переслідування, можна знайти лише в Господі Христі:
„Ми шукаємо Ісуса в наших молитвах, у нашій праці, в нашій бесіді, в нашім терпінні, в наших ділах милосердя для ближніх , в читанні духовних книжок, в слуханні Служби Божої, в прийнятті Святого Причастя. Шукати в тім усім Ісуса – означає робити все для Божої слави і для освячення своєї душі. Не питаймо, чи тим подобаємося світові і чи світ похвалить наші добрі діла. Тільки б ми Богові подобались, тільки б Христос похвалив нас!”. (с. 319-320)
Святість Пресвятої Євхаристії невіддільна від святості Святої Католицької Церкви. Вони стали для Владики Лукача могутніми крилами, які повсякчас скріплювали і підносили його дух. Осяяний і оживлений цією святістю наш страстотерпець Симеон у „Страсних науках” пише, просвічуючи, немов Божий світильник, морок безбожництва:
„Будьмо вірні Христові і Його Святій Католицькій Церкві. Не охолоньмо в нашій любові до Ісуса, терпеливо зносімо щоденні хрести, терпіння і жертвуймо їх Христовому Серцю через Пречисте Серце Матері Божої Нустанної Помочі, жертвуймо наші терпіння за свободу і розвиток католицької віри і Церкви в цілім світі, за повернення тих, що поблудили і відпали від католицької віри, за навернення грішників, за душі, терплячі в чистилищі”. (с. 217)
„Тільки Католицька Церква є правдива Христова Церква, тільки в Католицькій Церкві є заховані всі об’явлені Петром правди віри, тільки в Католицькій Церкві можемо спасти свою душу і врятуватися від вічної згуби.
Хоч би вороги католицької віри не знати як очорнювали Католицьку Церкву, не виходьмо з корабля Католицької Церкви, бо Христовий намісник і наступник Петра Папа Римський безпечно провадить той корабель по бурхливих хвилях моря цього світу, провадит його до пристані вічного спасіння. Не дивімося на тих, що легковажно покинули безпечний корабель Католицької Церкви і перейшли до православного човна, керованого чоловіком, якого призначили люди, а не Христос. Скорше чи пізніше той човен потоне, а з ним пропадуть на віки ті, що спробували в нім плисти. Тільки корабель Католицької Церкви опиратиметься всім бурям, бо Христос є з Католицькою Церквою аж до кінця світа”. (с.223-224)
”Нині безбожний світ зневажає Христа, обпльовує Його, б’є Його, коли переслідує Христових слуг, священиків. Якраз по тих переслідуваннях світа можемо пізнати Христа, бо Він завжди говорив, що прийдуть такі переслідування.
Чим більше безбожники ненавидять Христа і зневажають Його, тим більше ми любімо Його і величаймо, поклоняймося Ісусові, утаєному в Пресвятій Євхаристії. Чим більше безбожний світ топче Божі заповіді та їх переступає, тим вірніше заховуймо їх, даваймо нашим побожним життям добрий приклад іншим, прославляймо Христа, а колись самі станемо вінцем Його вічної слави”. (с. 228)
У липні 1962 року після обшуку Владика Симеон Лукач був заарештований вдруге. Його справа була об’єднана зі справою іншого підпільного Єпископа Івана Слезюка. 22-23 жовтня 1962 року, якраз у дні відкриття ІІ Ватиканського Собору в Римі, в Івано-Франківську відбувся показовий суд над обидвома праведниками, щоб продемонструвати всьому світові, що з Греко-Католицькою Церквою в Радянському Союзі остаточно покінчено. Вирок був абсурдно жорстокий і безглуздий: враховуючи „як небезпеку вчиненого злочину, так і особу кожного з підсудних, що вони вже судилися за антидержавну діяльність і не стали на шлях виправлення, не розкаялися у вчиненому злочині, заявивши, що вони залишаються і на майбутнє на тих позиціях, які вони відстоювали у свої таємних проповідях” (с. 14), двох 70-річних священнослужителів засуджено до позбавлення волі у виправно-трудових колоніях суворого режиму на 5 років кожного у віддалені райони СРСР та ще на 5 років після відбуття основної міри покарання. Такою високою виявилась плата на вірність Христові і Його Католицькій Церкві!
Через вкрай поганий стан здоров’я Блаж. Симеон відбував термін ув’язнення в Івано-Франківській тюрмі. На жаль, це друге ув’язнення стало фатальним для його життя. У в’язниці у Владики Симеона розвинулась важка хвороба легенів – туберкульоз, який і став причиною страждань і смерті. До виникнення хвороби, за словами свідків, спричинились нелюдські умови утримання, харчування та немилосердна поведінка тюремних наглядачів. У березні 1964 року через критичний стан здоров’я працівники тюрми привезли Блаж. Симеона до рідного села Старуня помирати.
Проте, незважаючи на хворобу легенів, Владика Симеон Лукач і надалі продовжував свої священичі обов’язки: щодня служив Святу Літургію, сповідав людей, суворо дотримувався посту. Усі свої страждання сприймав як волю Божу, не нарікаючи на своїх мучителів. За кілька днів до смерті хвороба різко загострилася і він перестав виконувати священнодії. А 22 серпня 1964 року помер в опінії святості в рідному селі Старуня на Богородчанщині, де і був похований.
Блаженний Священномученик жодного разу в житті не засумнівався у своєму виборі – бути католицьким священиком. Його духовний приклад – яскравий зразок вірності Христові і св. Католицькій Церкві. В одній із своїх останніх духовних наук він писав:
„Великим терпінням Христос називає втрату життя за Христову віру. Хто радше перетерпить всі муки і віддасть своє життя заради Христа та католицької віри, той переносить на собі великий хрест і за це врятує свою душу. А хто зі страху перед людьми, зі страху перед смертю, зі страху перед втратою маєтку, зі страху перед тюрмою відречеться Христа і католицької віри, той справді збереже своє тілесне життя, заховає маєток і свободу, але за це погубить навіки свою душу, бо й Христос відречеться такого в день Божого суду”. (с. 328).
Нехай ці слова Блаженного Симеона будуть і для нас, священиків і мирян, гаслом усього життя: зберегти вірність Христові і Його св. католицькій вірі і Церкві.

Молитва
до Ісуса Христа
в Пресв. Євхаристії
О, Ісусе, живий Хлібе, Який зійшов із небес: яка велика Твоя доброта!
Ти, для того, щоб увіквічнити віру у Твою Реальну Присутність в Євхаристії, незбагненним чудом сходиш з Небес і перетворюєш освячені хліб і вино в Тіло і Кров.
Посилюй усе більше і більше нашу віру в Тебе, Пресвятий Господи.
Вчини так, щоби палаючи любов’ю до Тебе, у небезпеках, хвилюваннях і потребах ми приходили до Твоїх стіп шукати потіхи.
О, Божественний В’язню наших дарохранильниць, о, невичерпне Джерело Милосердя, розбуди у нас голод і спрагу Твоєї Євхаристійної Трапези, щоб, наслідуючи Твоє Слово і споживаючи цей Небесний Хліб, ми змогли насолодитись повнотою і правдою життя, нині, завжди і повсякчас. Амінь.

Останні новини

Спільна молитва тисяч прочан, глибокі роздуми над словом Божим, прийняття Святих Таїнств та метаноя сердець – так проходили традиційні чування...

На Синоді Єпископів УГКЦ 2023 року ухвалено рішення додати до нашого Місяцеслова імен святих з інших Церков католицького сопричастя, що підкреслює нашу...

Сьогодні, у другу річницю російського повномасштабного вторгнення в Україну, з ініціативи Отця і Глави УГКЦ Блаженнішого Святослава греко-католики по всій Україні та світу присвячують цей день посту, молитві та милостині, щоби об’єднатися у духовній боротьбі. Окрім того, цей день присвячений молитовному вшануванню усіх загиблих військових та мешканців міст та сіл у війні, яку переживаємо вже 730 днів.

Сьогодні, 7 лютого, паломники зібралися на спільну молитву у родинному селі блаженного священномученика Симеона Лукача. У Відпустовому центрі, що у Старуні, молитовно вшанували пам’ять Блаженного священномученика Петра Вергуна, пресвітера УГКЦ.

Сьогодні наша Церква відзначає велике свято, що завершує цикл Різдвяних свят – Стрітення Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа.

Сьогодні, 31 січня, у Відпустовому центрі блаженного Симеона молитовно вшанували пам’ять преподобного отця Івана Боско – святого Католицької Церкви. У...