Корисно знати

Історія УГКЦ

Украї́нська Гре́ко-Католи́цька Це́рква (лат. Ecclesia Graeco-Catholica Ucrainae), скорочено УГКЦ — найбільша католицька церква в Україні. Одна із 23-х східних католицьких церков свого права. Перебуває у сопричасті з Папою Римським та зберігає візантійську літургійну традицію. Найбільша східна католицька церква у світі (понад 5,5 мільйонів вірян). Очолюється верховним архієпископом Києво-Галицьким; чинний голова — Святослав (Шевчук) (з 27 березня 2011).

І. Зародження християнства на теренах України

Перші християни з’явилися на території України в часи перших християнських місій на зламі І-ІІ століть. За літописною легендою, місійну діяльність на наших землях — у тодішній Скіфії — проводив ще Святий апостол Андрій Первозванний. Він благословив землі над Дніпром, де через кількасот років постав Київ — центр християнства та християнської культури східних слов’ян.

Згідно з літописом, апостол Андрій дійшов до Київських гір, де проголосив: «Вірте мені, що на цих горах возсіяє благодать Божа; велике місто буде тут, і Господь воздвигне там багато церков і просвітить церковним хрещенням усю руську землю».

Збереглися свідчення про те, що християнство прийняла частина скіфів, зустрічаються навіть згадки про скіфських єпископів. Особливо поширювалося воно серед греків, що тоді населяли Південну Україну. У грецькі поселення Тіру, Ольвію, Херсонес та інші міста римські імператори висилали християн, які стали першими проповідниками Євангелія. Найвідомішим серед них був засланий імператором Траяном до Херсонеса — однієї з найбільших грецьких колоній — Папа Климентій римський, автор листа до Коринтян, який загинув тут мученицькою смертю. Відповідно до свідчень ранньохристиянського письменника Іринея Ліонського, Святий Климентій був четвертим наступником апостола Петра на римському престолі. Згадки про цю видатну особистість містяться в багатьох літературних пам’ятках пізнішого періоду та збереглися в літургійній практиці візантійської традиції.

Климентій, прибувши до Херсонеса, знайшов там багато християн. Завдяки його місії за короткий час чимало язичників повернулися до християнської віри, постали численні храми. Саме активна пастирська діяльність стала причиною його мученицької смерті в 100-му році.

Культ Святого Климентія в Русі поширився після того, як його мощі були віднайдені солунськими братами Кирилом і Методієм у 861 році. Цей факт тісно пов’язаний із хозарською місією святих братів. Частину мощів вони перенесли до Рима у 867 році та передали Папі Адріану ІІ, що виглядало як символ примирення між Церквою Сходу та Заходу. Відповідно до «Повісті минулих літ», Володимир Великий більшу частину мощів переправив до Києва.

Окремі археологічні знахідки ІІІ століття свідчать про наявність християнських громад у Боспорському царстві, а в ІV столітті існувала окрема Боспорська єпархія, єпископ якої — Кадмус — узяв участь у I Вселенському Соборі в Нікеї 325 року.

Запровадження християнства як державної релігії Римської імперії наприкінці ІV століття сприяло його активному поширенню серед населення Криму. На той час уже була створена єпархія в Херсонесі, а її єпископ став учасником ІІ Вселенського Собору в Константинополі 381 року.

Загалом на теренах сучасної України існували, крім Херсонеської єпархії, Скіфська, Готська та Сурозька, чи Сугдійська.

Утвердження християнства в Криму датується кінцем V — початком VІ століття. У ІІІ столітті на територію України прийшли германські племена готів, які в 341–348 роках прийняли християнство від єпископа Вульфіли, котрий переклав Євангеліє готською мовою. А в ІV–V століттях по території України розселилися слов’янські племена, зокрема в Наддніпрянщині поляни — з центром у Києві. Частина з них завдяки контактам з греками, готами, нащадками скіфів, очевидно, теж були християнами.

ІІ. Поширення християнської віри до Володимира ( ІХ–Х століття)

Із грязі в князі: Аскольд, Дір і Олег | ЗНО ІСТОРІЯ УКРАЇНИ - YouTube

Становлення Київської держави тісно переплетене з поширенням християнства на українських територіях. За свідченням Константинопольського патріарха Фотія та візантійських хроністів, 860 року київський князь Аскольд та його оточення прийняли хрещення («перше хрещення Русі») під час походу на Константинополь і запросили до Києва місіонерів.

Відтоді християнство почало активно поширюватися серед киян.

Визначальний вплив на цей процес, починаючи з ІХ століття, мала місійна діяльність братів Кирила та Методія. Місто Тесалоніки (Солунь), у якому народилися брати, знаходилося в безпосередній близькості до слов’янських земель. Кирило навчався в Константинополі при дворі візантійського імператора Михайла III, добре знав слов’янську, грецьку, латинську, єврейську, арабську мови. Певний час працював бібліотекарем у патріаршій бібліотеці, їздив з дипломатичною місією до хозарів. Методій пішов на службу у військо, однак дуже швидко відмовився від військової кар’єри та вступив до монастиря.

На запрошення великоморавського князя Ростислава, за згодою візантійського імператора Михаїла ІІІ та патріарха Ігнатія, брати розпочали свою місійну діяльність, проповідуючи християнство серед населення великоморавської держави. Успіхові проповіді сприяло те, що Кирило ще перед від’їздом створив слов’янську абетку для перекладу Святого Письма, яка, за згодою Римського престолу, стала офіційним письмом східних та південних слов’ян. Брати переклали з грецької мови частини Святого Письма, Псалтиря, листи апостолів, богослужбові книги та відправляли Богослужіння слов’янською (давньоболгарською) мовою.

Завдяки використанню зрозумілої для слов’ян мови християнська віра почала швидко поширюватися не лише у великій Моравії, а й серед сусідніх слов’янських племен, зокрема в Польщі та західній частині Русі.

Більше того, перекладацька діяльність Святих Кирила й Методія сприяла подальшому розвиткові слов’янської культури загалом. «Старослов’янська» стала на довгі століття не лише мовою Церкви, а й офіційною літературною мовою, якою користувалися освічені прошарки суспільства.

Крім того, Святий Кирило ще перед початком місій, перебуваючи 861 року в Херсонесі, віднайшов мощі Святого Климентія та разом зі своїм братом привіз їх до Рима (867 року), де вони були урочисто прийняті Римським архієреєм. Святі Кирило і Методій увійшли в історію як «містки», що єднають слов’янські народи з Католицькою Церквою. Уже в той час різниця між Римом та Константинополем була доволі помітна, вони вели між собою гостру полеміку в церковній літературі. Водночас діяльність святих братів мала примирливий характер. Вони шукали компромісів і вважали, що спірні питання потрібно вирішувати шляхом діалогу. Саме тому 30 листопада 1880 року Папа лев XIII офіційно запровадив свято Кирила й Методія в Західній Церкві, підкреслюючи цим їхнє вселенське значення. 31 грудня 1980 року Папа Іван Павло ІІ проголосив їх разом зі Святим Венедиктом духовними покровителями Європи, а 2 червня 1985-го видав окреме послання Slavorum Apostoli, у якому підкреслив особливе значення їх у історії європейського християнства.

Церква прославляє Святих Кирила і Методія як «просвітителів слов’янських народів», «єдинорівних апостолам», «слов’янських апостолів і первосвятителів».

ІІІ. Хрещення Русі–України (988)

Крещение Руси: как это было | Святой князь Владимир: Деяния ...

У Русі до князювання Володимира християнська релігія не мала статусу державної, хоча київські князі, починаючи з Аскольда, часто або самі ставали християнами, або лояльно ставилися до Христової віри. За правління князя Ігоря (912–945 рр.), як свідчить літописна згадка, датована 944 роком, на Подолі в Києві була церква святого Пророка Іллі. Дружина Ігоря — княгиня Ольга (945– 969 рр.) — близько 957 року прийняла хрещення в Константинополі, водночас підтримувала тісні контакти з німецьким імператором Оттоном І і запросила в 959 році німецьких місіонерів на чолі з єпископом Адальбертом.

Визначальним, проте, для подальшої долі та ідентичності Церкви на східнослов’янських землях стало прийняття християнства в східному обряді як державної релігії приблизно 988 року під час правління внука князя Ігоря та княгині Ольги — Володимира Великого (978–1015 рр.).

Хоча, відповідно до літопису Нестора, князь посилав своїх посланців до представників різних релігій, його вибір зупинився саме на християнській. Таке рішення не було випадковим. Окрім релігійних мотивів, важливу роль у прийнятті християнства відіграла політична та культурологічна доцільність такого кроку, адже християнство в тогочасному цивілізованому просторі відігравало ключову роль. Прийняття християнської релігії забезпечило князеві Володимиру та його державі моральний престиж, надавало їй легітимного статусу серед інших країн і змінило ставлення їхніх правителів до Русі. Хрещення східних слов’ян, які проживали на той час у межах Київської держави, активно сприяло поширенню писемної культури. саме монастирі були місцем розвитку писемності. Тут переписували книги, тим самим утверджуючи християнську культуру.

Історики вважають, що перший митрополит прибув до Києва під час Хрещення Русі з Константинополя. Водночас така церковно-юрисдикційна залежність не перешкоджала контактам Києва з Римським Апостольським Престолом та з латинським Заходом.

Великий князь Володимир не обмежився формальним хрещенням Русі. Змінивши своє життя (в молодому віці був гордовитим і владним, вів розгульне і сповнене кривавого свавілля життя), провадив просвітницьку діяльність серед широких мас: зводив храми, підтримував книжне ремесло, засновував бібліотеки, фундував школи.

Подальше спадкоємство династії київських правителів було обтяжене мученицькою смертю синів Володимира – Бориса і Гліба, яких убив у 1015 році їхній старший зведений брат Святополк, пізніше прозваний в народі Окаянним, який прагнув одноосібно посісти великокняжий престол.

Обидва брати стали першими офіційно канонізованими українськими (руськими) святими.

Свій золотий вік митрополія пережила за правління ще одного сина Володимира — Ярослава Мудрого (1019–1054 рр.), коли «віра християнська почала множитися і поширюватися». Князь став ініціатором зведення в Києві величних монастирів і церков, завершив розпочате батьком будівництво катедрального собору Святої Софії. Скріплюючи державу зсередини через розвиток освіти й науки, кодифікацію законодавства на основі християнських засад, Ярослав Мудрий також установлював родинні стосунки з багатьма європейськими країнами. Задля посилення свого впливу на ієрархічні структури та унезалежнення митрополії від впливу Константинополя в 1051 році він ініціював обрання русича Іларіона на Київський митрополичий престіл.

Велике значення в житті Руської Церкви відігравало чернецтво, головним осередком якого став Києво-Печерський монастир, започаткований подвижництвом Святого Антонія Печерського. Визначним будівничим обителі та реформатором руського монашества став Святий Теодосій Печерський, який у другій половині XI століття запровадив тут Устав Святого Теодора Студита, і ці правила згодом «перейняли і ввели по всіх монастирях». У Лаврі творили ікони, писали літописи, перекладали та переписували інші богослужбові й духовні книги, справляючи вплив не лише на церковне, а й політичне життя Русі.

Істотні зміни відбулися в Київській митрополії у зв’язку з поступовим розпадом держави на удільні князівства та гострою боротьбою за «київську спадщину» численних спадкоємців роду Рюриковичів, а після ординської навали (1240 р.) — і правителів сусідніх держав. За цих обставин Церква залишалася практично єдиною суспільною інституцією давньої Русі в умовах її дезінтеграції та втрати політичної незалежності. Вона сприяла збереженню традиційної культури та формуванню модерної етнонаціональної спільноти на українських землях, що відіграло важливу роль у боротьбі проти поглинання їх іншими народами протягом кількох наступних століть.

IV. Берестейська унія (1596)

Професійні враження про монографію «Неокласицизм: сучасне ...

Занепад давньоруської держави під натискои орди та перехід у XIV столітті значної частини її земель під владу польських і литовських правителів призвели до переміщення осідку Київської митрополії та спроб її поділу. Водночас, перебуваючи на пограниччі європейського Сходу і Заходу, руська церковна еліта неодноразово робила кроки до відновлення християнської єдності. Руські ієрархи були учасниками соборів Латинської Церкви в Ліоні (1245 р.) та Констанці (1418 р.). Галицько-волинський князь Данило Романович (1238–1264 рр.), шукаючи підтримки в боротьбі проти орди, уклав угоду з Римським престолом і 1253 року отримав від Папи Інокентія IV королівську корону.

Доволі позитивно була сприйнята на українських і білоруських землях Флорентійська унія між Римом і Константинополем 1439 року. Одним із творців її був Київський митрополит Ісидор. Папа підніс його до гідності кардинала й призначив легатом до Польщі, Литви та Московського князівства. Флорентійська угода, однак, не була сприйнята в московській частині митрополії. У 1448 році Московська Церква остаточно відокремилася від Київської, самочинно проголосивши автокефалію, яка була визнана Константинополем лише через 141 рік (1589-го).

У Речі Посполитій у XVI столітті Латинська Церква, будучи, по суті, державною релігією, отримувала особливу підтримку з боку органів влади, а вірні східного обряду нерідко зазнавали дискримінації та були обмежені в правах. Однак і західне християнство в той час пережило чи не найбільшу кризу у своїй історії, спричинену Реформацією. Протестантські ідеї з Німеччини почали стрімко поширюватися в Литві та Польщі. Київська митрополія, що залишилася під канонічною юрисдикцією Константинополя, не могла одержати належної підтримки від матірної Церкви, яка після завоювання Візантії османами в 1453 році сама переживала тяжкі часи. Тому ієрархи митрополії почали шукати інших, більш ефективних шляхів подолання внутрішньої кризи та зовнішніх загроз.

Руський єпископат наприкінці XVI століття прийняв синодальне рішення перейти під опіку та захист Римського Апостольського престолу. Так, було укладено Берестейський унійний акт 1596 року, який ознаменував відновлення сопричасної єдності Київської Церкви з Латинською.

Архітектори церковного порозуміння мали на меті не лише зберегти традиційний церковний устрій, східний (візантійський) обряд, а й протистояти асиміляції українців та білорусів чи переходові на римо-католицизм. У підготовчий період у середовищі руської церковної і світської еліти розглядали два проекти об’єднання — «регіональна унія» та «універсальна унія». Перший, який підтримував польський король Сигізмунд ІІІ, передбачав об’єднання Київської митрополії як частини Константинопольського патріархату з Апостольським престолом. Другий, протагоністом якого виступав руський князь Костянтин Острозький, був спрямований на об’єднання з Римом усіх православних патріархатів. Єпископи Київської митрополії обрали перший проект, який, на їхню думку, був більш реалістичний, та відрядили 23 грудня 1595 року двох єпископів — Іпатія Потія та Кирила Терлецького — до Рима представити його папі Клименту VIII. Відмінності в баченні шляхів об’єднання стали причиною того, що модель, утверджену на Соборі в 1596 році в Бересті, підтримали не всі ієрархи та вірні Київської митрополії, частина яких наполягала на дотриманні канонічної приналежності до Константинопольського патріархату та перейшла у відверту опозицію до прихильників унії. Вони домоглися таємного висвячення паралельної православної ієрархії (1620 р.), яке здійснив єрусалимський патріарх Феофан, а згодом — офіційного визнання владою Речі Посполитої конфесійного поділу Руської церкви на дві юрисдикції (1632 р.), що посилило протистояння в українсько-білоруському суспільстві. Кульмінаційним моментом цього протистояння стало вбивство 1623 року у Вітебську полоцького архієпископа Йосафата Кунцевича (1580–1623 рр.), беатифікованого в 1641 році Папою Урбаном VIII та канонізованого в 1867-му Пієм IX.

У Галичині, де польсько-український антагонізм відзначався особливою гостротою і напруженням, з’єднана з Римом Церква здобула прихильність православної ієрархії та вірних майже через століття після Берестя (лише в 1691 р. прийняла унію Перемишльська єпархія і аж у 1700-му — Львівська). Синод у Замості 1720 року закріпив за Унійною Церквою статус єдиної Церкви східного обряду на землях Речі Посполитої.

V. Відновлення Галицької митрополії (1808)

Собор Святого Юра

Утвердження Української (Руської) Церкви в Речі Посполитій не було тривалим. Через ослаблення та поділи держави в 1772-му, 1793-му й 1795 роках Російська імперія поширювала свою владу на суміжні українські землі, супроводжуючи це репресіями проти «уніатів» та насильницьким «наверненням» їх у Московську Церкву. У 1768–1796 роках під владу Москви потрапила Правобережна Україна, 1839 року — Західна Білорусь і Північна Волинь, 1875-го —  Холмщина й Підляшшя. А православну частину Київської митрополії ще в 1685–1686 роках було прилучено до Московського патріархату.

Водночас у західній частині України дедалі більше прихильників здобувала ідея православно-католицької церковної єдності. У 1646 році на Соборі в Ужгороді вирішила відновити сопричастя з Римом частина духовенства Мукачівської єпархії, територія якої впродовж століть перебувала під угорським пануванням. Укладення Ужгородської унії відбулося на засадах, подібних до Берестейського поєднання, а серед її передумов важливу роль відіграла протидія поширенню протестантизму та прагнення до зрівняння в правах із римо-католиками. Однак утвердитись унія змогла тут лише в середині XVIII століття — після переходу всього Закарпаття під владу Австрійської монархії Габсбургів.

Важливе значення для зміни характеру взаємин між християнами різних традицій спершу на Закарпатті, а пізніше й у Галичині, яка після першого поділу Речі Посполитої (1772 р.) перейшла до складу Австрійської монархії, мала просвітницька політика Габсбургів. Греко-католицька ієрархія (саме так стали офіційно називати «уніатів» за розпорядженням Марії Терези з огляду на їхній східний — «грецький» — обряд і західну — «римську» — юрисдикційну приналежність) здобула визнання й підтримку імператорського уряду, які виявлялися у формальному зрівнянні в правах з римо-католиками, відкритті доступу до загальної та богословської освіти, зокрема й рідною мовою, забезпеченні мінімального матеріального становища та організаційному оформленні церковно-адміністративних структур (1771 р. узаконено самостійність Мукачівської єпархії, від якої в 1818-му відокремлено Пряшівську єпархію).

У 1808 році було відновлено Галицьку митрополію з осідком у Львові.

Габсбурзькі реформи зумовили утвердження принципів віротерпимості й поваги до свободи сумління, а також інтеграцію українських християн та їхніх церковних структур у державно-політичне життя. Греко-Католицькій Церкві Галичини судилося відіграти особливу роль в українському національному русі. Хоча й більшість греко-католицького духовенства наприкінці XVIII — у першій половині XIX століття була сполонізована, частина нижчого духовенства й семінаристів під проводом «Руської трійці» — Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича та Якова Головацького — у 30-х роках XIX століття звернула свої погляди до простолюду. Освічені люди прагнули осмислити його історичне минуле, культурну спадщину й суспільні потреби та пропагували ідею єдиного руського народу, розділеного між двома імперіями та відмінного від поляків і росіян. Саме ця ідея лягла в основу політичної платформи перших національних інституцій, які виникли під час революції 1848–1849 років з ініціативи та під керівництвом греко-католицької ієрархії: Головної руської ради, «Галицько-Руської матиці» (літературно-освітнє товариство, метою якого була просвітницька діяльність серед українців через прицерковні школи, видання книжок тощо), Народного дому та ін.  У 1868 році було створено товариство «Просвіта», яке проводило освітню роботу серед українського селянства. У кожному місті та селі виникли свої осередки «Просвіти» з читальнями, якими керували місцеві священики. Найвідоміші українські громадсько-політичні та культурні діячі часто були членами цієї організації.

VI. Митрополит Андрей Шептицький (1865–1944)

Митрополит Андрей Шептицький у творчій долі Олекси Новаківського ...

Життя та діяльність митрополита Андрея справили величезний вплив на розвиток Української Церкви. Він одним із перших серед ієрархів УГКЦ почав використовувати народну мову в спілкуванні з вірними, досягнув того, що Греко-Католицька Церква під його багаторічним проводом стала розгалуженою та впливовою інституцією, важливим консолідаційним чинником і духовною опорою в змаганнях за державність України.

Митрополит Шептицький походив з давнього українського роду. Він формувався як особистість і отримав всебічну освіту в багатонаціональній та мультирелігійній Австро-Угорській імперії. Після вступу до монастиря отців Василіян у Добромилі 1888 року прийняв чернече ім’я Андрей. Філософію та теологію студіював у Кракові, потім — право в Мюнхені. Після навчання отримав наукові ступені доктора теології та доктора філософії. У 1899 році його номіновано Станиславівським єпископом, а згодом у 1900-му — Галицьким митрополитом.

Напевно, не було жодної важливої ділянки суспільного життя, у якій би митрополит не брав активної участі. Він підтримував молодих українських митців, надаючи їм стипендії для здобуття освіти у найкращих навчальних закладах Європи. На кошти митрополита було придбано будівлю, де розмістилася художня школа відомого митця Олекси Новаківського. У 1905 році він заснував Український національний музей, придбавши для нього окреме приміщення. Завдяки піклуванню Шептицького в музеї зібрано одну з найбільших у Європі збірок іконопису. Він особисто подарував музеєві майже 10 тисяч предметів з приватного зібрання й утримував його на особисті кошти. Крім того, він підтримував діяльність українських культурно-просвітницьких товариств «Просвіта», «Рідна школа», «Сільський господар».

Митрополит займав також активну громадянську позицію в політичному житті тогочасної Галичини. Як Галицький митрополит він був депутатом Австрійського парламенту і Галицького сейму. Це давало йому змогу виступати перед урядом щодо підтримки українців у справі скріплення їхніх прав у державі. Підтримка Шептицьким Габсбургської монархії в Першій світовій війні стала причиною його арешту й ув’язнення під час російської окупації (1914–1917 рр.). Після війни він разом з греко-католицьким єпископатом підтримав створення Західноукраїнської Народної Республіки, проголошеної після розпаду Австро-Угорщини (1918 р.), а згодом у міжвоєнній Польській державі спрямовував свої зусилля та використовував дипломатичні зв’язки для забезпечення прав українців.

У міжвоєнний період митрополит Андрей продовжував роботу з розбудови Церкви. За його ініціативою було засновано Львівську греко-католицьку богословську академію (1928 р.). Цей навчальний заклад під керівництвом отця доктора Йосифа Сліпого мав перерости в повноцінний університет — на зразок вищих навчальних закладів Західної Європи.

Важливе місце у діяльності митрополита займала справа поєднання християнських Церков, повернення слов’янського сходу до єдності з Апостольським престолом. Протягом свого життя він підтримував контакти з тогочасними прихильниками унійного руху, як, наприклад, з російським філософом Володимиром Соловйовим, хорватським архієпископом Йосифом Штросмаєром, бельгійським архієпископом і кардиналом Мерсьє, відомим пропагандистом діалогу з Англіканською Церквою, німецьким богословом Максиміляном Саксонським — фахівцем у галузі східнохристиянських літургійних традицій. Митрополит сприяв розбудові Російської Греко-Католицької Церкви. З цією метою він двічі відвідав Росію (1907, 1912 рр.) та Білорусь. У березні 1917-го, отримавши від Папи Пія Х право на душпастирську діяльність серед католиків східного обряду на території Східної України та Росії, організував у Петрограді Синод Російської Католицької Церкви і призначив отця Леоніда Федорова екзархом для католиків візантійського обряду в Росії. Шептицький був також ініціатором Велеградських з’їздів, присвячених темам міжхристиянського порозуміння.

У тому ж екуменічному дусі митрополит запровадив низку реформ в УГКЦ з відновлення східнохристиянського духу. У 1906 році створено студитський монастир, який очолив брат митрополита Климентій Шептицький, у 1913-му — східну гілку отців Редемптористів. Були засновані й жіночі Чини сестер Студиток, Мироносиць тощо. У міжвоєнний час митрополит Андрей Шептицький відкрито засуджував релігійну політику польської влади щодо християн православної конфесії та відкритими листами виступав на їхній захист.

Діяльність митрополита в роки Другої світової війни, за визначенням парламенту Канади, «служить і служитиме незабутнім прикладом оборони засадничих людських прав, що є першим обов’язком людської спільноти».

Андрей Шептицький надавав жертовну поміч євреям у найтрагічніший час Голокосту. Ризикуючи власним життям, митрополит урятував близько півтори сотні євреїв, здебільшого дітей. Його пастирське послання «Не убий!» (листопад 1942-го) засуджувало насильницьке позбавлення життя будь-кого і з будь-яких мотивів. У листі до Папи Пія ХІІ український митрополит гостро засудив нацистську ідеологію і виступив на захист єврейського населення.

Митрополит Андрей Шептицький помер 1 листопада 1944 року й похований у крипті собору Святого Юра у Львові.

VII. Псевдособор і ліквідація (1946)

Львівський Собор 1946 року • Фотографії старого Львова

Період Другої світової війни — один із найскладніших у історії Української Греко-Католицької Церкви. 1939 року Польщу окупували німецькі війська, а Західну Україну — радянські. У той час УГКЦ налічувала 2387 парафій  і 3,6 млн. вірних, 2352 єпархіальні священики, 31 чоловічий і 121 жіночий монастирі й чернечі доми. Під опікою Церкви діяли Греко-католицька богословська академія у Львові та три духовні семінарії, у яких навчалося 480 студентів.

Радянська влада сприймала Українську Церкву як серйозну перешкоду в реалізації політики радянізації регіону. Тому сталінський режим відразу розпочав наступ на УГКЦ. Влада організувала широку кампанію переслідувань, залякування й дискредитації греко-католицького єпископату та духовенства, звинувачуючи їх у зв’язках із націоналістичним підпіллям та «антирадянськими» осередками за кордоном. Керівництво Церкви мало зважати на нові реалії. 22 грудня 1939 року з дозволу Ватикану митрополит Андрей таємно висвятив отця Йосифа Сліпого (1892–1984 рр.) на єпископа з правом наступництва на галицькому митрополичому престолі.

На початку війни між СРСР та нацистською Німеччиною в 1941 році Західна Україна була окупована німецькими військами. 30 червня 1941-го представники українських організацій проголосили Акт відновлення Української державності, і митрополит Андрей Шептицький висловив підтримку цій ініціативі. Проте через два тижні німецька влада почала репресії проти українців. Уже тоді Греко-Католицька Церква розпочала підпільну діяльність, зокрема в соборі Святого Юра та в монастирях під опікою митрополита Андрея переховувалися сотні представників єврейської громади.

Після повернення радянських військ на західноукраїнські землі у 1944-му та смерті митрополита  Андрея (1 листопада) провід УГКЦ здійснив спробу досягнути з радянською державою modus vivendi, тобто можливості співіснувати, незважаючи на різність поглядів. З цією метою у грудні 1944 року митрополит Йосиф Сліпий вислав до Києва та Москви офіційну делегацію на чолі з архімандритом Климентієм Шептицьким, яка мала узаконити статус УГКЦ в СРСР. Однак 15 березня 1945 року Сталін затвердив таємну інструкцію № 58, підготовлену головою ради у справах російської православної церкви Г. Карповим, перший розділ якої називався «Заходи щодо відриву Греко-Католицької (Уніатської) Церкви в СРСР від Ватикану та подальшого її приєднання до Російської Православної Церкви». В інструкції було вказано: «організувати в місті Львові православну єпархію, надавши її Главі титул єпископа Львівського і Тернопільського, котрий об’єднає православні приходи [яких ще не існувало] Львівської, Станиславської, Дрогобицької і Тернопільської областей». В іншому пункті йшлося про необхідність створити «всередині Уніатської Церкви ініціативну групу, яка повинна буде декларативно заявити про розрив з Ватиканом і закликати уніатське духовенство до переходу на православ’я».

На той час у межах України серед структур УГКЦ залишилися Львівська архієпархія, Станиславівська єпархія і більшість Мукачівської, а також значна частина Перемишльської єпархії, поділеної новим кордоном із Польщею.

Згідно з чітко окресленим планом каральні органи фабрикували справи про «співпрацю з фашистами» й «антирадянську діяльність» ієрархії та духовенства УГКЦ. 11 квітня 1945 року було арештовано митрополита Йосифа Сліпого, а згодом і інших єпископів, а управління Церквою передано в руки створеної наприкінці квітня 1945-го ініціативної групи із «возз’єднання» Греко-Католицької Церкви з Православною Церквою. Ініціативну групу очолив отець Гавриїл Костельник.

На так званому Львівському соборі 8–10 березня 1946 року, який був організований органами державної влади й держбезпеки в співпраці з членами ініціативної групи, було прийнято одноголосне рішення «відкинути постанови Берестейського Собору 1596 р., ліквідувати Унію, відірватися від Ватикану й повернутися до нашої батьківської святої православної віри та Руської Православної Церкви». Цей акт від початку і до кінця був справжнісіньким фарсом, а тому як з точки зору церковного права, так і державного законодавства не був правомірним. Але УГКЦ вважалася офіційно ліквідованою, а її парафії та вірні були поглинуті РПЦ.

Така сама доля спіткала ті частини УГКЦ, котрі опинилися на території повоєнної Польщі. Позбавлена власної ієрархії та розпорошена греко-католицька громада на кілька десятиліть була підпорядкована римо-католицьким церковним структурам і перебувала під постійним тиском державних органів влади. У такий же спосіб були поглинуті греко-католики Мукачівської (1949) та Пряшівської єпархій (1950).

VIII. Патріарх Йосиф Cліпий (1892–1984)

Йосиф Сліпий. До 125-ліття з дня народження великого українця ...

Йосиф Cліпий — одна з найяскравіших постатей у новітній історії Церкви. Науковець, богослов, керівник академічних інституцій, провідник української Церкви — він був багатогранною особистістю.

Закінчивши початкову школу й Тернопільську гімназію, Йосиф Сліпий вступив 1911 року до Львівської духовної семінарії. Митрополит Андрей Шептицький, помітивши здібності молодого семінариста, уже після закінчення другого курсу послав його на студії до Інсбрукського університету (Австрія), де той здобув класичну освіту й захистив дві наукові дисертації в галузі догматичного богослов’я.

Згодом о. Сліпий повернувся до Галичини й розпочав наукову діяльність. Кар’єра молодого інтелектуала, який вільно володів як класичними (старогрецькою і латинською), так і сучасними (німецькою, польською, французькою, англійською, італійською) мовами, розвивалася досить стрімко. Попри прийнятий 1917 року духовний сан, він майже повністю присвятив себе розвиткові наукових і навчальних інституцій УГКЦ. Після трьох років викладацької роботи Шептицький призначив отця Йосифа Сліпого на посаду ректора Львівської семінарії. Згодом він став керівником новоствореної Греко-католицької богословської академії. Отець Йосиф Сліпий також був головою Богословського наукового товариства та головним редактором журналу «Богословія».

Очолювані отцем Йосифом Сліпим інституції були одними з провідних наукових осередків не лише для церковного середовища, а й для всієї української громади Галичини. Тривалий час Андрей Шептицький покладав особливі сподівання на богословську академію, яку він намагався перетворити на справжній західно-європейський університет для українців. Втілювати цей амбітний і непростий, як на ті часи, задум мав її ректор.

Події Другої світової війни внесли свої корективи у життєвий шлях отця Йосифа Сліпого. Митрополит Андрей Шептицький, що був прикутий протягом кількох років до інвалідного візка, отримав від папи Пія XII дозвіл на висвячення ректора Сліпого в єпископський сан із правом наступництва на митрополичому престолі. Єпископська хіротонія відбулася 22 грудня 1939 року в приватній каплиці митрополичих палат за участю двох єпископів — Миколая Чарнецького та Никити Будки. Після захоплення Львова радянськими військами та смерті Шептицького (1 листопада 1944 року) на плечі єпископа ліг весь тягар управління Церквою в нових політичних умовах, однак 11 квітня 1945-го року його було заарештовано.

Під час слідства, яке тривало понад рік, більшовики намагалися схилити митрополита Йосифа Сліпого до переходу в російську офіційну Церкву, однак той категорично відмовлявся. Відтак перед військовим трибуналом його було визнано винним у «зраді Батьківщини» за статтями 54-1 і 54-11 Карного кодексу УРСР та засуджено до восьми років примусової праці в таборах ГУЛАГу.

Загалом митрополит провів у радянських тюрмах, таборах і на засланні 18 років. Співв’язні згадували про нього як про людину, що була готова йти до кінця за свою віру та переконання. У 1953–1958 роках, перебуваючи на засланні в будинку інвалідів у Маклаково, він написав багатотомну історію Вселенської Церкви в Україні. Ця праця є важливим ключем до розуміння того, як митрополит Йосиф Сліпий бачив ідентичність своєї Церкви.

Він також написав кілька пастирських листів до  вірних переслідуваної Церкви. Митрополита непокоїла подальша доля УГКЦ, тому в посланнях він доволі гостро висловлювався на адресу тих, хто під тиском зовнішніх обставин та державної влади перейшли до Російської Православної Церкви, засуджував Львівський собор 1946 року як псевдоцерковне зібрання, яке не мало жодних канонічних прав скасовувати Берестейську угоду та проголошувати об’єднання з РЦ, та закликав відпалих повернутися до лона УКГЦ. Крім того, він регулярно писав скарги й заяви-протести до вищих радянських інстанцій, у яких наголошував, що його несправедливо засуджено, вимагав звільнення з таборів, опротестовував різного роду наклепи на нього та його Церкву, котрі публікувалися в радянській пресі, добивався відновлення прав УГКЦ.

Митрополит Йосиф, як і багато інших представників греко-католицького духовенства, у міру можливостей продовжував душпастирську діяльність, відправляв Богослужіння, у яких брали участь не лише греко-католики, а й православні чи протестанти, уділяв святі Таїнства хрещення та вінчання. і навіть незважаючи на повторний арешт (1958 р.), митрополит не  нехтував душпастирськими обов’язками. Він особисто рукоположив у таборах кількох священиків, а після свого звільнення та перед від’їздом до Рима 4 лютого 1963 року таємно висвятив на єпископа в номері готелю «Москва» священика Василя Величковського і в такий спосіб забезпечив тяглість підпільних структур УГКЦ.

У Римі (1963–1984 рр.) для митрополита, а згодом Верховного архієпископа та кардинала Йосифа Сліпого питання захисту упослідженої Церкви стало одним із пріоритетних завдань його діяльності. Він використовував різноманітні форуми, на яких наголошував на переслідуванні Церков в СРСР і закликав до більш радикальних дій у справі захисту прав вірян. Його голос став своєрідною «апеляцією до сумління» церковних середовищ у вільному світі.

Консолідація церковного життя греко-католиків у еміграції стало іншим пріоритетним завданням Глави Церкви.

1963 року він створив Український католицький університет, який мав консолідувати наукові сили українців за кордоном. Хоча цей навчальний заклад так і не став повноцінним університетом, він був головним місцем зустрічей представників української діаспори, важливим видавничим центром.

Патріарх Йосиф Сліпий також намагався укріпити внутрішню структуру церкви, започаткувавши амбітний проект піднесення УГКЦ до рангу патріархату.

Це мало, зокрема, гарантувати Церкві необхідні автономні права, які, у свою чергу, сприяли б конфесійній консолідації.

Патріарх виступав за збереження національної ідентичності, за міжцерковне зближення. У своєму «Заповіті» він звертав увагу на спільну спадщину київської християнської традиції як основу для майбутнього порозуміння. Цей документ водночас відображає пророче бачення того, що його Церква після десятиліть поневірянь відродиться на рідних землях. Він не дожив лише кілька років до легалізації УГКЦ в Україні.

У вересні 1992-го Йосиф Сліпий був перепохований згідно з його «Заповітом» у крипті собору Святого Юра у Львові поруч з його попередником митрополитом Андреєм Шептицьким.

IX. Церква в підпіллі (1946–1989)

Будь-яка душпастирська діяльність греко-католицьких священиків після Львівського псевдособору вважалася незаконною. Священики, монахи й монахині були піддані репресіям.

Зокрема, за «контрреволюційну діяльність» та «зраду Батьківщини» митрополита Йосифа Сліпого було засуджено до восьми років виправно-трудових таборів та трьох років позбавлення громадянських прав, єпископа Никиту Будку — до п’яти років ув’язнення та трьох років позбавлення громадянських прав, єпископа Миколая Чарнецького — до п’яти років ув’язнення та трьох років позбавлення громадянських прав, єпископа Івана Лятишевського — до десяти років. Єпископ Григорій Хомишин помер у київській тюрмі ще перед процесом 28 грудня 1945 року. У таборі «Чапаївка-Віта» під Києвом 17 грудня 1947 року помер і Перемишльський єпископ Йосафат Коциловський. 1 жовтня 1949 року на засланні в Караганді (Казахстан) загинув генеральний вікарій Львівської архієпархії єпископ Никита Будка. 12 листопада 1950-го біля Воркути — Перемишльський єпископ-помічник Григорій Лакота.

Незважаючи на те, що «видима» структура УГКЦ була зруйнована арештами єпископату, Церкві вдалося в умовах переслідувань і глибокого підпілля зберегти неперервну тяглість єпископського служіння. Єпископські хіротонії здійснювалися таємно підпільними владиками. З 1945-го по 1989 рік в умовах суворої таємності хіротонію отримали 15 підпільних єпископів.

Тільки протягом 1945–1946 років органи держбезпеки заарештували понад 800 греко-католицьких душпастирів з терміном засудження від 10 до 25 років. Географія тюремного ув’язнення духовенства, чернецтва та мирян була широка: Мордовська АРСР (Дубровлаг), Комі АРСР (Воркутлаг, Речлаг, Інтлаг, Мінлаг), Казахстан (Карлаг, Степлаг), Сибір (Норильлаг, Озерлаг), далекий Схід (Берлаг, Колимлаг) тощо. На спецпоселення після відбуття в’язничного терміну висилали в Красноярський край, Читинську область, Хабаровський край.

Атеїстична держава не спромоглася, однак, зламати дух опору. Незважаючи на нестерпні фізичні та моральні умови радянських таборів і складні умови життя на засланні, греко-католицьке духовенство використовувало всілякі можливості, щоб сповняти своє душпастирське покликання. У місцях позбавлення волі та на поселеннях відбувалися служби Божі, молебні, уділялися Святі Таїнства. Священики хрестили дітей, вінчали на спецпоселеннях молодят, причому не лише українців. У таборах відбувалися навіть священичі рукоположення.

У Галичині продовжувалося церковне життя в підпіллі — зокрема завдяки активності єпископів, священиків, чернецтва та вірних, котрі повернулися з таборів та заслань. Таємні Богослужіння відбувались у приватних будинках, у відпустових місцях, біля закритих церков. Підпільні Літургії проходили переважно вночі за зачиненими дверима при зашторених вікнах. Кількість вірних на таких Богослужіннях налічувала від кількох осіб до кількох десятків. Перед Літургією відбувалася сповідь. Священик надівав переважно лише єпитрахиль, яку в разі облави легше було зняти й сховати. З причин безпеки священики не завжди носили з собою церковну утвар.

Після розгону монастирів та арештів настоятелів монахи й монахині жили невеликими спільнотами по 3–4 особи й виконували приписані уставом обов’язки.

Поповнення чернечих Згромаджень відбувалося за рахунок молоді, яка приходила в монастир за рекомендаціями сестер чи священиків.

Монахині допомагали в релігійній освіті дітей, зберігали у своїх домівках Пресвяту Євхаристію, домовлялися про місце й час Богослужіння, особливо на Різдво й Великдень, приносили все необхідне для відправи. У цих «мандрівних церквах» сестри були і паламарями, і дяками, і катехитами (учителями Закону Божого).

Велику підтримку підпільним священикам і єпископам надавали миряни. Їхні доми часто ставали місцями для проведення Богослужінь та уділення церковних таїнств. Вірні УГКЦ дбали про християнське виховання дітей, виготовляли та зберігали літургійні речі, опікувалися зачиненими храмами, супроводжували та охороняли своїх душпастирів, шукали священиків для людей, котрі потребували сповіді чи Причастя, а тому по праву стали непорушною опорою Церкви в підпіллі.

Одним із найважливіших завдань церковного проводу підпільної Церкви став підбір, навчання і висвячення кандидатів до духовного стану. З цією метою діяли таємні духовні семінарії, у яких здобувало освіту нове покоління священнослужителів, забезпечуючи Церкві неперервність душпастирського служіння.

Начання тривало досить довго. Одного чи декількох кандидатів закріплювали за освіченим священиком, який, зокрема, забезпечував їх підручниками, перекладами з латини та інших мов. Навчальна програма була значно вужча, ніж у колишніх семінаріях, і охоплювала лише найважливіші та найнеобхідніші для практичного душпастирювання в підпіллі предмети. До таких належали моральне і пастирське богослов’я, догматика, канонічне право, обрядовість, Святе Письмо, філософія, церковна історія, етика та церковний спів. Рукоположення молодих душпастирів відбувалося переважно після чотирьох — шести років таємного навчання. Кандидатів екзаменувала комісія зі старших священиків і, якщо результати були позитивними, їх рекомендували єпископу.

Багато з кандидатів змушені були офіційно працювати на важких і малооплачуваних роботах, щоб мати змогу здійснити своє священиче покликання.

X. Відродження Церкви (1989)

Як УГКЦ з підпілля виходила (відео) • Фотографії старого Львова

З огдяду на політику демократизації у другій половині 1980-х, яку проводив у СРСР Михайло Горбачов, греко-католики більше не бажали миритися з несправедливістю щодо Церкви. Провісником легалізації УГКЦ стало оприлюднення заяви про вихід з підпілля групи священиків (23 осіб) і вірних під керівництвом владики Павла Василика, датованої 4 серпня 1987 року. А наприкінці цього ж року активні греко-католики утворили Комітет захисту прав Української Католицької Церкви на чолі з колишнім політв’язнем Іваном Гелем. Цей комітет був правонаступником української релігійної правозахисної організації «Ініціятивна група для захисту прав віруючих і Церкви», заснованої ще 1982 року, яку очолювали Йосиф Тереля та Василь Кобрин. Керівники поставили перед собою єдину мету — легалізацію УГКЦ, яку планували здійснити через «пробудження» українського суспільства і якнайширше представлення проблеми греко-католиків перед органами державної влади СРСР і світовою громадськістю.

Комітет почав збирати підписи під заявою щодо офіційного визнання УГКЦ. Протягом 1988–1989 років було зібрано близько 120 тисяч підписів.

У містах і селах Західної України просто неба проводилися Богослужіння, котрі спочатку збирали невелику кількість вірних, але згодом переросли в багатотисячні маніфестації. Велика кількість вірних зібралася під час святкування 1000-ліття Хрещення в липні 1988 року в селах Грушів і Зарваниця під проводом владики Павла Василика, отців Володимира Війтишина, Йосифа Мороза, Івана Сеньківа, Тараса Сеньківа, Григорія Сімкайла, Миколи Сімкайла та ін. Багатотисячна маніфестація зібралася під час урочистого Богослужіння на честь 175-ліття від дня народження Тараса Шевченка у 1989 році у Львові, яке відправили православний та греко-католицький священики Михайло Нискогуз і Михайло Волошин. Велелюдною акцією було вшановано пам’ять отця Маркіяна Шашкевича у с. Підлиссі 6 серпня 1989 року.

У травні 1989-го в центрі Львова, біля колишнього монастиря Кармелітів Босих, греко-католицькі священики розпочали щонеділі служити Літургії. Також у найбільших містах Західної України на міських цвинтарях проводилися багатолюдні панахиди на честь полеглих бійців за долю України. Найбільш масовим став похід вулицями Львова до собору Святого Юра 17 вересня 1989 року. Люди вимагали свободи віросповідання для греко-католиків.

Того ж року відбулася безпрецедентна акція голодування греко-католиків на Арбаті в Москві. Її розпочали єпископи Павло Василик, Софрон Дмитерко і Филимон Курчаба в приміщенні Верховної Ради СРСР 18 травня 1989 року. Пізніше до акції долучилися духовенство й миряни, котрі змінювали одні одних протягом п’яти місяців. Голодування викликало великий резонанс у Радянському Союзі й у світі.

Важливим чинником інформаційної боротьби стало розповсюдження в країнах Заходу друкованих часописів Комітету захисту Української католицької церкви «Християнський голос». У справу легалізації Церкви зробили також внесок інші релігійно-патріотичні організації, як, наприклад, Марійське жіноче товариство «Милосердя», відроджене в 1988 році.

З огляду на внутрішній та зовнішній тиск радянська влада була змушена визнати права УГКЦ, і 28 листопада 1989 року (перед зустріччю Івана Павла ІІ з Горбачовим 1 грудня 1989 р.) вийшла заява Ради у справах релігій при Раді міністрів УРСР, згідно з якою греко-католики отримували право на заснування й реєстрацію громад, користуючись «усіма правами, встановленими законом для релігійних об’єднань в УРСР».

Офіційна легалізація дала також змогу розвивати внутрішню інфраструктуру УГКЦ. Так, стараннями владики Володимира Стернюка у вересні 1990 року відновила свою діяльність Духовна семінарія Святого Духа у Львові, першим ректором якої було призначено владику Филимона Курчабу.

23 січня 1990 року в церкві Преображення у Львові за участю владик з України та майже 200 священиків і численних мирян відбувся Собор Церкви. На ньому було прийнято кілька ухвал, серед яких заява про недійсність рішень Львівського псевдособору 1946 року.

У червні 1990-го підпільні владики мали зустріч з Папою Іваном Павлом ІІ, на якій він «поблагословив і утвердив канонічну й церковну єдність єдиної Помісної УГКЦ на батьківщині й у діаспорі». Завершальними кроками легалізації Церкви стали повернення греко-католикам архікатедрального собору Святого Юра у Львові, яке відбулося 19 серпня, відновлення легальної діяльності монаших Чинів і Згромаджень та приїзд до України Глави УГКЦ Мирослава Івана Любачівського 30 березня 1991 року.

XI. Повернення до Києва (2005)

Відродившись у Західній Україні, УГКЦ провела низку реформ, які стосувалися поділу єпархій, розширила юрисдикцію Верховного архієпископа та Синоду єпископів на всю Україну, окрім Закарпаття, де Греко-Католицька Церква має автономний статус.

2004 року тодішній глава УГКЦ Блаженніший Любомир (Гузар) прийняв рішення, затверджене Синодом, яке благословив Папа Римський, про повернення осідку Верховного архієпископа Церкви зі Львова до Києва. Офіційною датою повернення вважається 21 серпня 2005 року. Від цього дня Глава УГКЦ іменується титулом «Верховний архієпископ Києво-Галицький».

Відтоді розпочався активний розвиток УГКЦ на теренах «великої» України. Під час останньої реорганізації УГКЦ наприкінці 2011 року в межах України було створено три нові митрополії — усі вони знаходяться на заході країни й охоплюють, окрім трьох галицьких, ще дві прилеглі області.

Повернення осідку Глави Церкви до Києва та зведення Патріаршого собору Воскресіння Христового на березі Дніпра Любомир Гузар назвав символом «нашого внутрішнього єднання».

«Історія нашої Церкви, — розповідав Блаженніший Любомир засобам масової інформації, — налічує 1025 років від часів Хрещення Київської Русі. У 1596 році частина Церкви вступила до Берестейської унії. Ми завжди підтримували контакти і з Патріархом Константинопольським, і з Апостольською Столицею. З одного боку, це було для нас благословенням, а з другого — призвело до поділу в православній Церкві. Відтоді обидві наші Церкви незалежно розвивалися на території всієї України. Потім після поділу Польщі землі на схід від Збруча потрапили до рук Російської імперії, яка намагалася ліквідувати нашу Церкву. Це спричинило переміщення нашого тодішнього митрополита до Львова (1806 р.) — на територію монархії Габсбургів, де ми могли безперешкодно розвиватися. Перенесення у 2005 році осідку глави УГКЦ зі Львова до Києва було поверненням до стану, що мав місце до поділу. Греко-Католицька Церква — це не західноукраїнська, а всеукраїнська дійсність».

УГКЦ є частиною Вселенської Церкви зі статусом самоуправної Верховноархієпископської Церкви. Її Глава — Верховний архієпископ — перебуває в єдності із Святим Апостольським престолом у Римі. Серед 22 самоуправних східних Католицьких Церков вона є найбільшою.

XII. Церква сьогодні

Українська Греко-Католицька Церква є найбільшою східною католицькою Церквою у світі. Вона налічує понад 6,5 мільйона віруючих. Очолює УГКЦ Верховний архієпископ Києво-Галицький, Блаженніший Святослав (Шевчук), який змінив на престолі кардинала Любомира Гузара в березні 2011 року (Блаженніший Любомир подав прохання про зречення, прийняте Папою Римським у лютому 2011-го).

Упродовж 1989–2011 років відбулося п’ять сесій Патріаршого собору УГКЦ: перша була присвячена проблемам нової євангелізації (1996 р.), друга — ролі мирян у житті сучасної Церкви (1998 р.), третя — соціальним проблемам українського суспільства, зокрема щодо абортів, розлучень, корупції та алкоголізму (2002 р.), четверта — молоді (2007 р.), п’ята — монашеству (2011 р.). За словами Блаженнішого Святослава, «сьогодні наша Церква крок за кроком у розбудові своїх структур прямує до патріархату». «І це є лише справа часу, — зазначив він на одній з прес-конференцій, — коли Святіший Отець, відповідно до свого Уряду, оприлюднить це рішення. Тому, я думаю, це скоріше є справа наших вірян, нашого духовенства будувати патріархат, що ми й робимо кожного дня».

Верховне архієпископство в Україні поділено на такі єпархії та екзархії:

Київська архієпархія; Львівська архієпархія; ІваноФранківська архієпархія; Тернопільсько-Зборівська архієпархія; Коломийсько-Чернівецька єпархія; Самбірсько-Дрогобицька єпархія; Бучацька єпархія; Стрийська єпархія; Сокальсько-Жовківська єпархія; Донецько-Харківський екзархат; Одесько-Кримський екзархат; Луцький екзархат.

11 грудня 2015 року, у Ватикані повідомлено про те, що Святіший Отець поблагословив рішення Синоду Єпископів УГКЦ про створення Кам’янець-Подільської єпархії з осідком в м. Хмельницькому, виокремивши її з території Тернопільсько-Зборівської архиєпархії та підпорядкувавши її цьому митрополичому осідкові.

Автономний статус зберігає Мукачівська єпархія УГКЦ, яка формально є окремою Церквою свого права і не підпорядкована главі УГКЦ.

Івано-Франківська Архієпархія УГКЦ

Івано-Франківська архієпархія — одна із чотирьох греко-католицьких архієпархій в Україні, входить до складу Івано-Франківської митрополії. Станиславівська єпархія заснована декретом цісаря Франца Йозефа І від 29 січня 1884 і буллою папи Лева XIII від 25 березня 1885. Івано-Франківська єпархія підвищена до рангу архієпархії 13 грудня 2011 року.

Передумови заснування Станіславівської єпархії

Потреба створення третьої у Галицькій цекровній провінції єпархії виникла вже в кінці 18 ст., однак під дією сукупності різних обставин відкладалася аж до середини 19 ст. Це обумовлювалось тим, що питання про створення третьої єпархії до середини 19 ст. серйозно не порушувалося як окрема проблема. Тому всі спроби порушити його мали фрагментарний характер, а самі спроби розтягувалися в часі на декілька десятків років. Між тим, передумови створення третьої єпархії визрівали все більше. Однією з них була спроба скликати Провінційний Синод, який міг відбутися за наявності трьох єпископів. “Весна народів” 1848р. активізувала гр.-кат. духовенство, яке почало відігравати роль національного проводу. Саме в цей час питання про третю єпархію, нарешті, вирішується позитивно: цісар дозволив своїм декретом заснувати Станіславівську єпархію у 1850р. Саме з цього моменту починається другий етап передісторії Станіславівської єпархії, який характеризується спробами “вибити” ерекційну буллу папи про заснування згаданої єпархії з осідком в Станіславові. Однак під впливом активної протидії польських шовіністичних кіл в галицькій провінційній адміністрації та деяких представників австрійського бюрократичного апарату, а також враховуючи фінансові труднощі, Ап. Престол довгий час не зважувався на створення нової гр.-кат. єпархії, незважаючи на численні спроби активізувати вирішення цього питання. Лише завдяки втручанню архикнязя Р.Габсбурга та зацікавленості самого Ап. Престолу вдалося, нарешті, добитися булли про заснування Станіславівської єпархії, яку видав у березні 1885 р. папа Лев ХІІІ.

Початки та перший Владика

Першим єпископом новоствореної єпархії було призначено відомого діяча о. д-ра. Ю.Пелеша, який підтримував хороші стосунки з правлячою династією Габсбургів, а разом з тим був талановитим організатором та науковцем, що робило його кандидатуру єдино можливою в даній ситуації. Всією своєю діяльністю Ю.Пелеш виправдав такий вибір. Одразу ж він взявся за організацію єпархіальних органів. Вся діяльність Ю.Пелеша базувалась на концепції “трьох патріотизмів”, яка включала визнання духовної єдності Католицької Церкви, австрофільські і народовські погляди. На цій основі Ю.Пелеш намагався вести боротьбу з молодим радикальним рухом в Галичині за зміцнення позицій Церкви у галицькому суспільстві. З цією метою він всіляко підтримує розвиток церковного життя в єпархії, виступає за захист прав Церкви у австрійському парламенті, проводить канонічні візитації парохій своєї дієцезії, видає низку пастирських листів. З метою протистояння впливам радикального руху та православ’я Ю.Пелеш намагається запровадити в єпархії контроль за освітою, підтримує ідею конфесійної католицької школи, надає широкі повноваження церковному комітету по цензурі. На всій діяльності Ю.Пелеша позначився розвиток суперечливих суспільних процесів у Галичині в 1880-х рр. Однією з найбільших заслуг першого станіславівського єпископа було ініціювання разом з митрополитом С.Сембратовичем скликання Львівського Провінційного Синоду. Однак участь у самому Синоді єп. Ю.Пелеш брав уже в ролі Перемиського єпископа, а від Станіславівської єпархії — другий її єпископ Ю.Сас-Куїловський. Така “рокіровка” напередодні Синоду, пов’язана зі смертю Перемиського Єп.-орд. І.Ступницького, зовсім не враховувала потреби завершення розбудови єпархії (відкриття семінарії тощо) і засвідчила, що Станіславівська єпархія розглядалась як “глухий закуток” в Галицькій церковній провінції (ця тенденція прослідковується і щодо двох наступних станіславівських єпископів — Ю.Сас-Куїловського та А.Шептицького).

Участь Сас-Куїловського у Львівському Синоді була до певної міри номінальною, хоча він виступив в обороні прав Гр.-Кат. Церкви. Головним девізом його єпископства було зміщення акцентів на виконання священиками своїх душпастирських обов’язків, а вірними — в духовному самодосконаленні. Цьому гаслу, можна сказати, була підпорядкована вся діяльність другого станіславівського єпископа, зокрема канонічні візитації парохій, і саме з цієї причини він намагався не втручатись у політичні справи. Це мало свої позитивні і негативні наслідки. Адже незважаючи на внутрішньопартійні дискусії з приводу ставлення до Церкви, радикали все ж дійшли до компромісної точки зору — продовженні боротьби з Церквою, що негативно вплинуло на її становище (антиклерикальні виступи на Коломийщині та Косівщині). В складних соціально-економічних умовах спроби єпископа традиційними способами (канонічні візитації, контроль за освітою, діяльність церковних товариств) вплинути на поширення радикальних ідей не мали успіху. З метою організаційного зміцнення єпархії і впорядкування ряду справ єп. Ю.Сас-Куїловський скликав перший Дієцезальний Синод у 1897р. Однак, невдовзі він покинув Станіславівський престол, призначений у 1899р. Гали-цьким митрополитом, будучи вже старим і немічним. Третім Станіславівським єпископом став молодий і енергійний василіянин А.Шептицький. З його появою, можна вважати, починається нова епоха в історії Станіславівської єпархії, а згодом — і в історії Гр.-Кат. Церкви. За короткий період свого перебування в Станіславові єп. А.Шептицький встиг зробити чимало для організаційного розвитку єпархії. Особливою заслугою А.Шептицького було проведення канонічних візитацій за новим зразком, видання семи пастирських листів до духовенства і вірних єпархії. Канонічні візитації єпископа повністю виконали своє завдання — наблизили його до народу. Самі ж пастирські листи А.Шептицького стали своєрідною програмою активізації участі Церкви в національному русі Галичини.

Питання Галицької Митрополії

Cправжньою причиною відкладення цього питання були переговори про піднесення греко-католицького Львівського Єпископа на достоїнство Митрополита, що проводилися в той час [53,с.122]. Врешті Папа Пій VІІ у своїй буллі про відновлення Галицької Митрополії в 1807 році визначив у її складі три церковні області: Львівську Митрополичу Архиєпархію, Перемишльську та Холмську Єпархії (115, с.230). Таким чином, питання про створення третьої єпархії, яке тісно пов’язане з відновленням Галицької Митрополії і не розглядалося через це спеціально окремо, після 1807 року, вже не порушувалося. Адже третьою єпархією була Холмська, хоча А.Ангелович просив утворити єпархію для Буковини і південно-східної Галичини. Лише зі зміною політичної ситуації в 1815 році, коли Холмщина перейшла до Росії, становище Холмської греко-католицької Єпархії стало дуже хитким, поки, врешті, в 1830 році її було відлучено від Галицької Митрополії і підпорядковано безпосередньо Апостольському Престолові. Тоді в Галицькій Церковній Провінції залишилося лише дві єпархії, які охоплювали всю Галичину і Буковину. Як зазначає А.Г.Великий, “з чисто адміністративних причин і для душпастирської обслуги треба було встановити ще одну, а чи й більше єпархій, бо їх титулярний три-поділ, що існував при наявності двох єпископів на ділі нічого не вирішував. Треба було роз’єднати цей простір і доручити якусь його частину іншому єпископові” [115,с.230]. Однак справа створення третьої єпархії на даний час зайшла в глухий кут. Аж у 1842 році виплило на поверхню питання про створення хоча б ще однієї єпархії на Західній Україні, але тепер ініціатива виходила ззовні — від префекта Ватиканської бібліотеки Августина Тайнера, стурбованого становищем греко-католицьких українців [186,с.117]. В той час А.Тайнер кілька разів просив о. декана М.Малиновського надіслати йому доповідь про потреби греко-католицького духовенства в Галичині, щоб зміцнити в цьому краю унію. Тоді ж о. М.Малиновський у згаданій доповіді 1842 р. між іншими потребами вказав на особливу необхідність встановлення нових єпархій в Галичині: “Належить збільшити число єпархій у королівстві Галичина на два єпископства, а саме в Тернополі і Станіславові, бо єпархії Львівська і Перемиська розтягуються на таку територію і стільки населення обіймають, що ледве чи де в цілому християнському світі знайдеш їм подібне” [цит.за:53,ст.122;54,ст.105].

Справа в тому, що чисельне співвідношення вірних і священиків у греко-католиків, римо- католиків і православних, за офіційними даними в 1832-1836 і 1850 роках було не на користь останніх: 1. Так в цілій Австро-Угорській імперії 3,6 млн. греко-католиків мали 9 єпископів, а 3 млн.православних — 19 єпископів; 2. На 2,3 млн. греко-католиків в Галичині було 2 єпископа, а на 1,3 млн. греко- католиків в Закарпатті — аж 7 єпископів; 3. На 2,3млн. греко-католиків в Галичині — 2 єпископа, а на 2,3 млн римо-католиків — аж 4 [детальніше див.:15,арк.1-35;53,с.123-126;186, с.118]. Отже, потреба створення третьої греко-католицької єпархії була дуже гострою, однак справа так і не зрушила з місця, оскільки не була порушена на вищому рівні. Таким чином, перші три фрагментарні спроби порушити питання про створення третьої єпархії в Галицькій Церковній Провінції зазнали краху, оскільки ніколи не розглядалися як окремі питання, хоча передумови для позитивного вирішення вже визрівали. Так безуспішно завершився перший етап передісторії Станіславівської Єпархії. З початком “весни народів” в Австро-Угорській імперії в 1848 році активізується греко-католицьке духовенство в Галичині, яке взяло на себе роль “національного політичного проводу” [139,с.310]. Тому на Слов’янському з’їзді в 1848 році у Празі українські делегати вимагали “зрівняння всіх обрядів щодо прав, як їх духовенства, так щодо гідності” [цит.за:186,с.119]. В цей же час виникла у Львові Головна Руська Рада, яка 14 вересня 1849 р. на своєму 101-му засіданні прийняла постанову про створення в Станіславові третьої єпархії. В цій справі було надіслано делегацію до австрійського цісаря в складі о. М.Куземського і проф. Є.Прокопчиця, однак і вона закінчилась безуспішно [53,с.123;137,с.13;186,с.119]. Проте вже з цього моменту можна розпочинати передісторію власне Станіславівської Єпархії, тобто її другий етап, оскільки тепер вперше було заявлено про осідок майбутньої єпархії в Станіславові (і ніде інде).

Нарешті, 18 березня 1850 р. Митрополит М.Левицький та Перемиський Єпископ Г.Яхимович надіслали до цісаря петицію у справі нової греко-католицької дієцезії для південно-східної Галичини й Буковини. В петиції висувалося ряд аргументів на користь позитивного вирішення цієї справи: 1) надмірна розлогість Галицької Єпархії (850 кв.миль і 1167 парафіяльних церков) створювала труднощі для візитацій парохій; 2) накопичення у Львівській консисторії багатьох невирішених важливих справ; 3) віддаленість Львова як осідку катедри (лежав на кордоні єпархій) від більшості парохій; 4) неможливість скликати Єпархіальний Синод; 5) за наявності двох Єпископів не могли відбуватися Провінційні Синоди. Тому, на думку Митрополита, запропонований поділ на дві Єпархії (Станіславська і Львівська) був би найбільш ефективним, оскільки “йшов би по лінії розподілу цілої території на дві майже рівні частини, залишаючи за Львовом більшу кількість населення і парафій, легкодоступних для візитацій через своє положення та був би значним полегшенням для Львівського єпископа-митрополита” [115,с.230-232]. Оскільки заснування нової єпархії вимагало значних коштів, то Митрополит М.Левицький вказував на давні маєтки греко-католицької церкви, які несправедливо загарбані, і на приклад недавно заснованої Тарнівської латинської єпархії, на яку виділив кошти сам цісар, висловлюючи сподівання, що “такого самого удостоїться й Руська Церква з великим хісном для вірних Церкви й держави” [115,с.232]. Таким чином, вперше було порушено окреме питання про створення третьої єпархії з осідком в Станіславові і вказано реально можливий спосіб його вирішення. Тому вдалось досягти певних успіхів. Цісарським декретом від 28 травня 1850р. дозволено і розпоряджено заснувати Станіславівську Єпархію з відповідним фондом [53,с.126;133,с.507].

Справу було запропоновано до схвалення Апостольському Престолові, який прихильно ставився до неї. Вже 22 вересня 1850р. австрійське міністерство віросповідань та освіти повідомило, що Апостольська Столиця погоджується на заснування Станіславської Єпархії [53,с.126]. Львівська Митрополича Консисторія навіть провела в тому ж 1850 р. провізоричний поділ Львівської Архиєпархії таким чином, що до юрисдикції Львова належало 28 деканатів і 870 тис. вірних; ці дані значилися в шематизмі за 1850 р. [53,с.127]. Папа Пій ІХ наказав розпочати канонічний процес у цій справі за окремим запитальником Консисторіальної Кон∂ре∂ації, а Митрополит М.Левицький переслав відповідну документацію до Риму 18 липня 1851 р. [115,с.232]. Відповідних заходів вживав і австрійський уряд, про що свідчать численні урядові документи за 1849-83рр. [детальніше див.:2,арк.1-64;3,арк.1- 32;4,арк.1-129]. Так, вже в грудні 1850 р. Президія Намісництва видала відповідне розпорядження про організацію Станіславської Єпархії, відповідно до якого було складено навіть детальні “індивідуальні графіки” 20 деканатів новостворюваної Єпархії, в яких містилися дані про кількість вірних, священиків, парохій, монастирів і монахів; всі 20 деканатів було згуртовано в таблиці по чотирьох повітах – Станіславів, Коломия, Чортків і Чернівці [2,арк.18-64]. Однак, далі справа була зупинена з ряду об’єктивних і суб’єктивних причин.

Активізувати процес створення єпархії намагалися представники інтелігенції. В архівних фондах можна знайти чимало листів і звернень до Міністерства віросповідань і освіти, до Президії Намісництва, до самого галицького намісника графа А.Голуховського. Особливо цікавим є звернення д-ра І.Шарахевича, проф. Львівського університету, від 23 січня 1851 р., в якому він чітко обгрунтовує необхідність остаточного вирішення проблеми заснування Станіславської єпархії [3,арк.10-зв.]. Загалом можна нарахувати десяток таких клопотань у цій справі. Однак справа стояла на місці, хоча в статуті Галицького сейму від 26 лютого 1861р. було вирішено, що майбутній Станіславський Єпископ матиме постійне місце і вирішальний голос у сеймі на основі свого достоїнства, а до його іменування його місце тимчасово зайняв Львівський Єпископ-Помічник [53, с.126-127]. У 1872 р. на адресу Міністерства віросповідань і освіти була направлена інтерпеляція депутатів Крайового Сейму з вимогою розподілу Львівської Архиєпархії на Львівську і Станіславську Єпархії [5, арк.1-114]. У відповідь на цю інтерпеляцію міністр заявив, що ця спроба відкладається на невизначений термін [53,с.127]. Під час засідання бюджетної комісії 20 березня 1879р., на якому обговорювалося відновлення Краківського Єпископства, виступив також посол д-р Юзичинський, який заявив, що він проти відновлення цього єпископства нічого немає, але вважає, що, нарешті, також греко-католицьке єпископство в Станіславові повинно бути створено. Тоді міністр віросповідань і освіти виступив з критикою посла Юзичинського, між іншим зазначивши: “… однак не слід забувати, що галицький релігійний фонд виник майже виключно із фондів римо-католицького обряду” [53, с.128]. Така заява міністра явно свідчила про небажання певних політичних кіл успішно завершити справу створення греко-католицької єпархії в Станіславові.

На думку В.Полєка, це можна пояснити “інтригами польського римо-католицького духовенства і польської шляхти, які вважали, що нове єпископство зміцнить релігійне, культурне і політичне становище нашого народу на Західній Україні, протистоятиме ополяченню українців” [186,с.119]. Щоправда, існує ще кілька альтернативних думок. Так, о.П.Мельничук вважає, що через брак фондів не дійшло тоді до заснування нового єпископства [137,с.14]. А.Г.Великий зазначає, що “ерекція Румунської церковної Провінції в 1853 р. показала, що призначена дотація була незадовільна, тому заснування Станіславської єпархії відкладено на пізніший, більш сприятливий час, який настав щойно в 1885 році” [115,с.232]. Отже, з певних причин австрійський уряд не бажав виділяти кошти з Галицького релігійного фонду на створення Станіславівської Єпархії. Зарадити цій справі намагався посол о. Олексій Заклинський, який 5 травня 1879 р. виступив у австрійському парламенті з величезною голосною промовою в справі Тарнівського Єпископства, порушивши паралельно і питання про створення Станіславського Єпископства.

О.Заклинський аргументовано довів у своєму виступі, що Галицький релігійний фонд “складається із фондів руського обряду”, а тому “у нас є таке ж право до релігійного фонду, як і в римо-католицького кліру” [53,с.133-134]. Однак справа далі не просунулася, хоча за свідченням самого о. О.Заклинського, його промова “справила глибоке враження в посольській палаті держдуми, і саме через це міністр Земялковський вжив заходів, щоби мене при наступних виборах в держдуму не допустити”; і дійсно новим послом виборча комісія, що складалася переважно з поляків, затвердила кн. Ю.Пузину [53,с.139]. Отже, з різних об’єктивних і суб’єктивних причин справа створення Станіславської Єпархії ще не була вирішена остаточно.

Хоча до кінця 1870-х рр. визрівали все нові і нові передумови, що повинні були б сприяти цьому процесові. “Часи були тяжкі і не пригожі під оглядом політичним, суспільним та церковним. Це пересувало справу з року на рік, хоч митрополити раз-у-раз її порушували, бо поширення москвофільства, загроза денаціоналізації та поширення православ’я цього постійно вимагали. Також і народна свідомість щораз наполегливіше домагалася кращого впорядкування церковного життя в Галичині” [115,с.232]. Нарешті, в 1885 р. справа утворення єпархії була успішно завершена. Як зазначає о. П.Мельничук, до справи втрутився сам престолонаслідник архикнязь Рудольф, якого майбутній перший Станіславський Єпископ був тоді учителем-наставником. Сам Єпископ Ю.Пелеш у своєму посланні від 10 січня 1886 р. (його наводить тільки о. П.Мельничук) пише між іншим наступне: “одначе не спустив я з ока цієї справи. Той, що її поставив на бажаний шлях, — Його Величність Цісар Франц Йосиф І в порозумінні зі Святим Апостольським Престолом, котрого теперішній представник при цісарськім дворі Його Величність Апостольський Нунцій, Архиєпископ Нікейський Серафин Ванутеллі, вірний засадам Св. Письма, все і при кожній нагоді заявляє про особливу зичливість та прихильність ділам Русинів-католиків, Його Величність благоволив наймилостивіше наказати, щоб справа Станіславівського єпископства була остаточно полагоджена. І так сталося”. “Всякі перепони, що мали ще стояти тій справі на дорозі усунено, призначено потрібні фонди на дотацію єпископства, калітули та консисторської канцелярії і таким способом справа Станіславівського єпископства з боку світської влади була полагоджена”. [137,с.10-11; детальніше про це див.: 4,арк.55,112-120].

Одночасно йшли переговори австрійського уряду з Ап. Престолом про канонічну ерекцію єпархії. Врешті, 26 березня 1885 р. Папа Лев ХІІІ видав буллу про створення Станіславівської Єпархії. Булла про канонічну ерекцію Станіславівської Єпархії мала звичайний у таких випадках вигляд і назву “В цілому Господньому стаді” (“De universo dominico grege”). Папа Лев ХІІІ у цій буллі оголосив “цілому Католицькому Світові”, що в “Станіславові при Храмі Воскресіння Господа Нашого Ісуса Христа стало канонічно засноване і утворене нове руське католицьке єпископство” [137,ст.15]. У буллі зазначалося, що з причин передусім розлогості території та трудної душпастирської обслуги Папа Лев ХІІІ приймає пропозицію цісаря Франца Йосифа І і засновує в Станіславові Єпархію в складі 20-и відлучених від Львова деканатів, призначає катедральною церквою парафіяльну церкву Воскресіння Господнього, наділеною відповідною дотацією для єпископа, Консисторії та Капітули. Підпорядкував новозасновану єпархію Галицькій Митрополії та зрівняв її в правах та привілеях з Перемиською Єпархією, доручив доповнення Капітули і Крилосу та заснування єпархіальної семінарії. Папа застеріг цісареві право номінації єпископа (першого і наступних) відповідно до булли Галицької митрополії 1807 р. Виконання ерекційної булли, розподіл територій, вірних, парафій та єпархіального архіву було доручено Адміністраторові Митрополії Сильвестрові Сембратовичу, який наступного дня отримав буллу про призначення його Митрополитом [115,с.233]. Рішенням від 12 лютого 1885р. цісар Франц Йосиф І іменував, а Папа Лев ХІІІ на таємній Папській Консисторії від 27 березня 1885р. затвердив і канонізував Станіславівським Єпископом архидиякона Львівської Капітули о. мітрата д-ра Юліяна Пелеша. Таким чином, справу утворення Станіславівської Єпархії було завершено в 1885 р.

Так завершився період “передісторії”, тобто організаційного оформлення єпархії, хоча всім чотирьом Станіславівським Єпископам довелося ще багато попрацювати для налагодження церковного життя в Єпархії. Нарешті, слід відзначити, що значення заснування Станіславівської Єпархії по- різному оцінювалося як сучасниками, так і пізніше дослідниками церковної історії. Так, один анонімний автор-священик зазначив, що урядові кола ініціювали збори делегатів греко-католицького духовенства, скликані для подання адрес до цісаря і Папи в справі, щоб таким чином “піддобритися” до кліру, “бо сего вимагала політична конечність”, і “дати на митрополита, евентуально на престол єпископський Станіславівський (підкреслення моє — авт.) personas gratas, — розумієся при вибитній їх лояльності взглядом держави і Церкви, бо сего йому потрібно” [61,с.4-5]. Отже, анонім-священик оцінював факт створення Єпархії як вияв політичної волі Відня. Зовсім по-іншому оцінював створення єпархії інший сучасник-перший Станіславівський Єпископ Ю.Пелеш, який в одному з перших пастирських листів зазначив, що відкриття нової Єпархії “становить в літописі Руської Церкви і руського народу нову епоху”. [25,1886,ч.1,с.4]. Так само протилежні оцінки цій події давалися пізніше дослідниками церковної історії. Так, в радянській історіографії факт створення Станіславівської єпархії розцінювався як прояв католицької експансії Ватикану на Схід. Зокрема, на думку А.І.Гайдоша, “боротьба з революційним рухом стає в центрі всієї релігійно-політичної діяльності папства. В 1882 р. воно проводить реформу ордену василіян, зміцнює його керівництво. В березні 1885р. створюється Станіславівська уніатська дієцезія (підкреслення моє-авт.). Сюди надсилають лицемірних і підступних, вишколених єзуітів, василіян і редемптористів…” [59,с.10-11]. Отже, в радянській історіографії цей факт розцінювався лише як одна з ланок експансії та “контрреволюційної політики” папства.

Кардинально протилежну оцінку можна знайти в українській діаспорній історіографії. Зокрема, о. І.Сохоцький вважає, що відновлення Галицької Митрополії, створення Станіславівської Єпархії та Львівський Синод 1891 р. поклали “тривкі основи під організацію і дисципліну греко-католицької Церкви”, завершенням якій мало бути “створення у Львові українського католицького патріархату”, ніби-то заплановане Папою Левом ХІІІ, однак “енергійна мадярська і польська протиакції, як і теж російського уряду, не дали здійснити цього плану” [151,с.11] Слід відзначити, що обидві точки зору є абсолютно хибні. Більш об’єктивно оцінював факт створення єпархії о.д-р Ю.Федорів: “Після оснування Галицької митрополії уніатська Церква поволі зачинає приходити до себе та заліковувати ті рани, яких зазнала в наслідок великих політичних перемін… була основана єпархія Станіславівська (1885). Кращі умовини життя і прихильна постанова державних чинників виявилася скоро в житті Церкви”, яка “стала головним мотором у поширенні національної свідомості, у розбудові шкільництва, у збереженні рідної мови. Також в економічних відносинах вона здобула певні заслуги…” [155,с.278-279]. Отже, незважаючи на таку різноманітність оцінок, варто сказати, що створення Станіславівської Єпархії відкрило нову сторінку в історії Греко-Католицької Церкви в Галичині.

Структура Станіславівської єпархії до Львівського псевдособору

Єпархія в 1936 році мала 20 деканатів, 419 парохій, 419 матерні і 393 дочірні церкви, 541 священників (у т. ч. 22 ченці); 7 чоловічих (6 Василіянських і 1 Редемптористів) і 2 жіночі (Сестер Василіянок) монастирів; 28 домів Сестер Служебниць і 4 ін.; 1035 000 вірних. При Станиславівській єпархії діяла капітула, існували Духовна Семінарія (з 1907) і Богословський Ліцей (1935 — 8 проф., 92 учні), виходив тримісячник «Добрий Пастир» (з 1931); з важливіших церк. і рел. товариств: «Апостольство Молитви», Кат. Акція, товариство «Скала».

Піднесення до митрополії

13 грудня 2011 року, у день Святого Андрія Первозванного, Предстоятель Української греко-католицької Церкви Блаженніший Святослав (Шевчук) , вслід за Львівською митрополією, проголосив утворення Івано-Франківської митрополії УГКЦ і ввів на престол її першого Митрополита – Владику Володимира (Війтишина). Таким чином митрополит отримав повноваження та обов’язки, передбачені кан. 131–139 Кодексу канонів Східних Церков. Він скликатиме Митрополичий Синод, який врегульовуватиме питання діяльності Церкви на певній території, матиме право висвячувати, інтронізувати єпископів своєї митрополії, дбатиме про ретельне дотримання віри, проводитиме канонічні візитації, якщо вони занедбані в єпархіях, а також має створити Митрополичий трибунал. Варто зауважити що територіально Івано-Франківська Митрополія є найбільшою митрополією в Західній Україні, адже в її юрисдикцію входять дві області – Івано-Франківська та Чернівецька, та другою за територією після Київської Митрополії УГКЦ.

Святе Таїнство Хрещення. Що необхідно знати для Хрещення?

Хрещення

ПРО СВЯТІ ТАЇНСТВА ЗАГАЛЬНО (пор. ККЦ, 1210-1211)

Слово «таїнство» лат. походження «sacramentum» – «таємниця», по-грецьки означає «містерія», не вживалось у Новому Завіті, але Церква використовує це слово для означення сили і благодаті, якими Господь обдаровує людину через видимі знаки. Отже, Свята Тайна чи Таїнство – це видимий знак невидимої Божої ласки. Таїнства установлені Ісусом Христом, і їх є сім: Хрещення, Миропомазання, Євхаристія, Покаяння, Єлеопомазання, Священство, Подружжя. Головне і особливе місце посідає Євхаристія як «таїнство таїнств». Каже св. Тома Аквінський: «Усі інші таїнства спрямовані до неї як до своєї мети».

СВЯТЕ ТАЇНСТВО ХРЕЩЕННЯ (пор. ККЦ, 1213)

Cвяте Хрещення є основою всього християнського життя, дверима духовного життя і дверима, які відчиняють доступ до інших святих таїнств. Через Хрещення ми звільняємося від гріха і відроджуємося як діти Божі, стаємо членами Христа і, вщеплені в Церкву, стаємо учасниками її місії.

НАЗВА ТАЇНСТВА (пор. ККЦ 1214-1215)

Хрещення називають Варtismus (лат.), відповідно до головного обряду, за яким воно здійснюється: baptizare (гр. βαπτíξειν) означає «занурювати», «пірнати». «Занурення» у воду символізує поховання оглашенного у смерті Христа, звідки він виходить через воскресіння з Ним як «нове створіння». Це таїнство називається також «купіллю відродження і відновленням Святого Духа» (Тит 3,5), бо вона означає і здійснює це народження з води і Духа, без якого ніхто «не спроможний увійти в Царство Боже» (Iв 3,5).

ХРЕЩЕННЯ ХРИСТА (пор. ККЦ, 1223-1225)

Христос розпочинає Своє публічне життя після того, як був охрещений св. Іваном у Йордані, а після Свого воскресіння Він передає цю місію апостолам: «Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа, навчаючи їх берегти все, що Я вам заповідав» (Мт 28, 19-20) і «Ідіть же по всьому світі та проповідуйте Євангелію всякому творінню. Хто увірує й охриститься, той буде спасений; а хто не увірує, той буде осуджений» (Мр 16, 15-16). Господь наш добровільно прийняв Хрещення св. Івана, призначене для грішників, щоб «здійснити всяку правду» (Мт 3,15). Цей вчинок Ісуса є виявом Його «применшення» (Флп 2,7)… Кров і вода, які потекли з пробитого боку розп’ятого того Ісуса (Iв 19,34), є образами Хрещення і Євхаристії, таїнствами нового життя (пор. 1 Iв 5,6-8.).

ХРЕЩЕННЯ В ЦЕРКВІ (пор. ККЦ 1226-1228)

Від дня П’ятдесятниці Церква відправляла й уділяла святе Хрещення. Св. Петро проголошує натовпові: «Покайтесь, і нехай кожний із вас охреститься в ім’я Ісуса Христа на відпущення гріхів ваших, і ви приймете дар Святого Духа» (Ді 2, 38). Апостоли і їхні співпрацівники вділяють Хрещення всім, хто вірує в Ісуса: юдеям, що бояться Бога, поганам (пор. Ді 2, 41; 8, 12-13). Хрещення завжди пов’язане з вірою: «Віруй у Господа Ісуса, і спасешся ти і твій дім», – говорить ув’язнений св. Павло своєму наглядачеві у Филиппах. Далі оповідається: наглядач «тієї години охрестився з усіма своїми» (Ді 16, 31-33).

ЯК ЗДІЙСНЮЄТЬСЯ ТАЇНСТВО ХРЕЩЕННЯ? (ККЦ, 1229-1233)

Щоб хтось став християнином, потрібно, перейти певну дорогу втаємничення, яке складалося з кількох етапів: проповідування Слова, прийняття Євангелія, яке приводить до навернення, визнання віри, Хрещення (занурення), вилиття Святого Духа, приступання до євхаристійного Причастя. Це втаємничення дуже змінювалося в ході століть і залежно від обставин. Там, де Хрещення дітей стало поширеною і звичною формою уділювання цього таїнства, усе це стало одним обрядом, який містить у собі дуже короткі підготовчі етапи християнського втаємничення. За своєю природою Хрещення дітей вимагає «катехуменату» після Хрещення… У східних обрядах християнське втаємничення дітей починається від Хрещення, за яким відразу йде Миропомазання і Євхаристія.

МІСТИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ ВІДПРАВИ (пор. ККЦ, 1234-1245)

Знак Хреста на початку відправи витискає печать Христа на тому, хто Йому належатиме, і виражає благодать відкуплення, яку здобув для нас Христос Своїм Хрестом. Голошення Слова Божого освітлює об’явлену правду… і викликає відповідь віри, невіддільну від Хрещення. Хрещення є особливим способом «таїнством віри», позаяк воно є таємничим входом у життя віри. Оскільки Хрещення означає звільнення від гріха і від спокусника до нього, диявола, тому-то виконується один (або декілька) екзорцизмів над кандидатом. Його помазують олією оглашенних або той, що хрестить, кладе на нього руку, а той виразно зрікається сатани. Так підготовлений, оглашенний може визнати віру Церкви, якій він «передається» через Хрещення (пор. Рим. 6, 17). Суттєвий обряд таїнства: потрійне Занурення чи Поливання означає і здійснює смерть для гріха і входження в життя Пресвятої Трійці.

ЧИН ХРЕЩЕННЯ – ЯК ВІДБУВАЄТЬСЯ? (пор. Катехизм УГКЦ, 419-421)

Обряд Хрещення розпочинається з Чину оглашення – приготування людини до Хрещення. У молитві з покладанням руки священика на оглашенного Церква бере його під свою опіку… Відтак молитвами та екзорцизмами, або заборонами, Церква огороджує оглашенного від впливу сатани. Оглашенний тоді прилюдно, особисто або через хресних батьків, відрікається сатани та його діл і з’єднується з Христом-Спасителем. На знак з’єднання з Христом він під час проголошення Символу віри переходить від притвору (символу світу) до середини храму (символу Христової Церкви).

Перед зануренням (поливанням) священик помазує оглашенного освяченим єлеєм (олією). Помазання єлеєм є знаком сили Святого Духа, яка дається оглашенному як «зброя правди» проти «всякого диявольського діяння» і на «обновлення душі і тіла». Священик помазує чоло – «щоб ум був відкритий на розуміння й прийняття таїнств віри»; груди – «щоб усім серцем любив Господа»; плечі – «щоб прийняв ярмо Христове», вуха – «на прийняття голосу божественного Євангелія», руки й ноги – «щоб підносив руки до святині й чинив правду на всякий час» та «щоб ходив слідами заповідей Христових». Помазання тіла  вказує на те, що в Хрещенні відроджується єство людини з усіма її відчуттями.

Занурюючи тричі хрещеника у воду або тричі поливаючи водою його голову, священик взиває: «Хрещається раб Божий (або раба Божа) (ім’я) в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь». У Хрещенні помирає «стара» людина й народжується «нова», з’єднана з трьома Божими Особами – Отцем, і Сином, і Святим Духом… На знак новонародження у Хрещенні хрещеникові надають християнське ім’я, чим Церква вводить новоохрещеного в духовний зв’язок із його небесним опікуном.

Новонародженого у Христі зодягають у білу одежу (звану «крижмо») – ризу правди, яка символізує «зодягнення» у воскреслого Христа: «Ви, що у Христа хрестилися, у Христа одягнулися» (Гл. 3,27). Зодягнутись у Христа для охрещеного означає, що він став новою людиною: одягнутий в світлу одежу, він сповідує перед іншими людьми, що в ньому перебуває та діє Христос. Подаючи хрещеникові запалену свічку, священик мовить: «Прийми цю палаючу свічку і старайся в усьому житті твоєму просвічуватися світлом віри і добрих діл, щоб, коли прийде Господь, ти міг світло вийти назустріч Йому з усіма святими».

ХТО МОЖЕ ОХРЕСТИТИСЯ: ДОРОСЛІ І ДІТИ (пор. ККЦ, 1246-1252)

Хрещення може прийняти кожна, і тільки неохрещена людина. Хрещення дорослих відбувається найчастіше там, де недавно проповідувалось Євангеліє. Підготування до Хрещення у таких випадках займає важливе місце. Народжуючись у людській природі, що впала в первородний гріх і заплямлена ним, навіть діти потребують нового народження у Хрещенні, щоб звільнитися від влади темряви і перейти до царства свободи дітей Божих (пор. Кол 1, 12-14)… У Хрещенні дітей особливо виявляється цілковита незаслуженість ласки спасіння. Церква і батьки позбавили б дитину неоціненної ласки стати дитиною Божою, якби не уділили їй Хрещення одразу після народження. Практика хрестити малих дітей є споконвічною традицією Церкви. Про неї є виразні свідчення від ІІ ст. Цілком можливо, що від початку апостольського проповідування, коли цілі «доми» приймали Хрещення (пор. Ді 16, 15.33; 18, 8; 1 Кор 1, 16), також хрестили дітей.

ВІРА І ХРЕЩЕННЯ (пор. ККЦ, 1253-1255)

Хрещення є таїнством віри (пор. Мр 16, 16.). Але віра вимагає спільноти віруючих. Лише у вірі Церкви кожен вірний може вірувати. Віра, яка вимагається для Хрещення, не є досконалою і зрілою, а лише початком, який має розвиватися. У всіх охрещених, дітей чи дорослих, віра повинна зростати після Хрещення. Щоб благодать Хрещення могла розвиватися, важливою є допомога батьків. Особливо хресного батька і хресної матері, які повинні бути глибоко віруючими, здатними і готовими допомогти новоохрещеному – дитині чи дорослому – на його шляху християнського життя. Уся церковна спільнота несе частину відповідальності за розвиток і зберігання благодаті, отриманої в Хрещенні.

ХТО МОЖЕ ХРЕСТИТИ? (пор. Катехизм УГКЦ,423)

Таїнство Хрещення звичайно звершує священик як духовний отець парафіяльної спільноти, до якої приєднується новоохрещений. В небезпеці смерті це може здійснити кожен християнин. Тоді Хрещення здійснюють триразовим поливанням хрещеника водою і словами: «Хрещається раб Божий (ім’я) в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь». Якщо людина, яка в небезпеці смерті прийняла Хрещення без повного літургійного обряду, не померла, то її приводять до священика, щоб той довершив Чин Хрещення і звершив таїнство Миропомазання. Святі Таїнства Хрещення і Миропомазання приймають тільки раз у житті.

НЕОБХІДНІСТЬ ХРЕЩЕННЯ (пор. ККЦ, 1257-1261)

Господь стверджує, що Хрещення необхідне для спасіння (пор. Iв. 3, 5). Тому Він наказав Своїм учням проповідувати Євангеліє і хрестити усі народи (Мт 28, 20). Хрещення необхідне для спасіння тих, кому Євангеліє було проповідуване і хто мав можливість просити цього таїнства (пор. Мр 16, 16).

Церква не знає іншого засобу, крім Хрещення, щоб забезпечити вхід до вічного блаженства; тому вона старається не занедбувати місії, отриманої від Бога, щоб «відроджувати з води і Духа» всіх, що можуть охреститися… Церква завжди мала сильне переконання в тому, що хто зазнає смерті за віру, не отримавши Хрещення, є охрещений своєю смертю для Христа і з Ним. Це Хрещення кров’ю, як і бажання Хрещення, приносить плоди Хрещення, хоч воно і не є таїнством… Кожна людина, яка, не знаючи Євангелія Христа і Його Церкви, шукає правди й виконує Божу волю настільки, наскільки її знає, може бути спасенною. Можна припустити, що ці люди виразно прагнули б Хрещення, якби знали його необхідність. Щодо дітей, які вмерли без Хрещення, то Церква може тільки довірити їх Божому милосердю, як вона це робить у чині їхнього похорону.

БЛАГОДАТЬ ХРЕЩЕННЯ (пор. ККЦ, 1262-1274)

Двома головними наслідками Хрещення є очищення від гріхів і нове народження у Святому Дусі. Хрещенням відпускаються усі гріхи – первородний гріх і всі особисті гріхи, як і всі кари за гріхи. Справді, у тих, що були відроджені до нового життя, не залишається нічого, що перешкодило б їм увійти в Царство Боже… Все ж таки, в охрещеному залишаються деякі тимчасові наслідки гріха, такі, як терпіння, хвороба, смерть чи слабості, внутрішньо притаманні життю, як-от слабкість характеру і т.п. або і схильність до гріха… Хрещення не тільки очищує від усіх гріхів, воно робить також із новоохрещеного «нове створіння» (2 Кор 5,17), сина Божого (пор. Гал. 4, 5-7), який став «учасником Божої природи» (2 Пт 1,4)… храмом Святого Духа (1 Кор 6, 19). Хрещення робить нас членами Тіла Христового. Хрещення вводить у Церкву… Ставши синами Божими через відродження, охрещені покликані проповідувати перед людьми віру, яку вони отримали від Бога через Церкву». Хрещення витискає на душі християнина незгладимий духовий знак його належності до Христа. Цей знак не стирається жодним гріхом, навіть якщо гріх перешкоджає Хрещенню приносити плоди спасіння. Хрещення дане раз і назавжди і не може бути повтореним.

ПАМ’ЯТКА ДЛЯ ТИХ, ХТО ХОЧЕ ОХРЕСТИТИ ДИТИНУ

1.Батьки зобов’язані охрестити дитину якнайскоріше, згідно звичаю – до 40 днів (кан. 686, §1, ККСЦ).

2.Хрещення слід уділяти в храмі. У помешканнях можна це робити з поважних причин, такі як хвороба чи погані погодні умови (пор. кан. 687 ККСЦ, Кан. 83 ПП УГКЦ).

3.Батьки дитини повинні вести достойне родинне християнське життя, не пропускати недільну і святкову відправу, приступати до Сповіді і Св. Причастя.

4.Повинні перебувати у церковному шлюбі, однак, якщо батьки не вінчані, це не є перепоною для хрещення.

5.Повинні знати КАТЕХИЗМОВУ ЧАСТИНУ:

а) Молитву «ВІРУЮ в єдиного Бога»;

б) Молитви «Отче наш» і «Богородице Діво»;

в) 10 Заповідей Божих і 2 Заповіді любові;

г) 6 Правд віри, 6 Церковних Заповідей, 7 Святих Тайн.

6.За тиждень до хрестин, батьки повинні звернутися до свого пароха для необхідної підготовки. Важливо, щоб батьки серйозно ставилися до настільки важливого моменту в житті своєї дитини і не легковажили порадами Церкви. Не можна чіпати до одягу дітей «червону нитку», шпильки, гроші і олівці – це забобони і образа Господа.

ВИМОГИ ЩОДО ХРЕСНИХ БАТЬКІВ (пор. Кан. 685 ККСЦ)

1.Завдання хресного батька чи матері дозволено виконує особа, якій виповнилося 16 років.

2.Хресні батьки самі повинні бути охрещеними, миропомазаними, і щоб приймали Св. Причастя.

3.Хресні батьки, або хоча б одне з них, повинні належати до Католицької Церкви.

4.Хресні батьки повинні мати добру волю і намір виконувати завдання хресних батьків. Ніколи не можна когось силувати (спонукати) до цього обов’язку, але пропонувати.

Не можна вірити в забобони, мовляв «від хреста не можна відмовлятися», але, хто не чується у совісті спроможним взяти на себе обов’язки хресних батьків, може чесно відмовитися.

5.Хресні батьки повинні бути призначеними хрещениками або ж батьками чи опікунами дитини.

6.Хресними не можуть бути рідні батьки хрещених, ані ті, які перебувають у подружжі з ними.

7.Хресними батьками не можуть бути ті, що були покарані церковною карою і були позбавлені права виконувати завдання хресних батьків.

8.Якщо хресний батько або хресна мати одружені, то обов’язково повинні перебувати в Церковному Шлюбі, що дає їм можливість приступати до таїнства Покаяння і Євхаристії; повинні бути практикуючими християнами (див. пункти № 3,5 з ПАМ’ЯТКИ – вище).

ЦІКАВО ЗНАТИ ІМ’Я ДИТИНИ.

Це може бути ім’я святого чи святої, пам’ять яких випадає в церковному календарі на день близький народженню дитини або інше християнське ім’я, яке подобається батькам (чи тому, хто має бути охрещеним). Носячи ім’я того чи іншого святого, дитина отримує покровителя на небі, який завжди їй у всьому допомагає, і повсякчас заносить свої молитви за неї перед трон всемогутнього Господа. В іншому випадку ви позбавляєте дитину цього небесного покровителя. Не вибирайте для дитини дивне чи просто модне ім’я.

ХРЕСНІ БАТЬКИ. Це люди, які можуть взяти відповідальність перед Богом, батьками і самою дитиною за її християнське виховання і життя. В часі хрещення вони, від імені дитини приймають 2 найважливіші рішення: відречення від диявола і визнання віри в Господа нашого Ісуса Христа.

КРИЖМА. Це є біле полотно, яке приносять хресні батьки і яким огортається хрещеник. Воно є символом нового одягу святості, в який зодягається дитина дитина, очистившись у Хрещенні від первородного гріха. Священик, подаючи дитині крижму, промовляє: «Облачається раб Божий (раба Божа) в ризу правди во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь». «Риза правди» – одяг, який об’являє правду про дитину, яка стала в момент хрещення Божою святою і чистою дитиною.

СВІЧКА. Хресні батьки приносять свічки, які священик в часі хрещення вручає дитині (або хресним батькам), як символ життя у вірі, чистоті і в добрих ділах, кажучи: «Прийми цю палаючу свічку і старайся в усьому житті твоєму просвічуватися світлом віри і добрих діл, щоб, коли прийде Господь, ти міг світло вийти назустріч Йому з усіма святими». У Христі новоохрещені стають «світлом світу» (Мт 5,14).

ЗАБОБОНИ. Коли народжується маленька дитинка, часто люди звертають увагу на забобони, які добрий християнин повинен відкидати. Дитині не можна чіпати так звані «обереги». Дівчина чи жінка може першою хрестити дівчинку і це не означає, що «їй віддасть своє щастя». В жодному разі не можна «перехрещувати» дитину, але у випадку сумніву щодо хрещення, треба хрестити «під умовою». Не можна «символічно плювати на дитину тричі». Забобони – це гріхи проти І Заповіді Божої, вірити в них – це ображати Господа.

НА ХРЕЩЕННЯ ТРЕБА:
1. Щоб батьки і хресні батьки посповідалися і приступили до Святого Причастя;
2. Принести копії документів: свідоцтва про народження дитини і паспортів батьків;
3. Крижму (хресні батьки);
4. Свічки (хресні батьки);
5. Хрестик натільний (за бажанням);
6. Хустку (має принести матір дитини, якщо ж вона вінчана, для обряду введення в храм для повної участи у святих таїнствах).

Святе Таїнство Миропомазання

Миропомазання

Про Святі Таїнства загально

Слово «таїнство» лат. походження «sacramentum» – «таємниця», по-грецьки «містерія», свята Церква використовує для означення сили і благодаті, якими Господь обдаровує людину через видимі знаки. Отже, Святе Таїнство – це видимий знак невидимої Божої ласки. Це означає – таємничим, невидимим способом одержувати благодать, тобто божу силу та милість, яка допомагає ослабленій гріхом людині, прямувати до Бога, і боротися зі своїми слабкостями. Можна сказати, що це є допомога грішнику у наведенні порядку у духовному житті та у відносинах із Богом.

Святі таїнства допомагають людині панувати над власним тілом та прагнути спастися. Вони є засобами, які допомагають відновлювати зв’язок з Богом, що його людина тратить через гріх; отримувати нову силу для життя у благодаті та визнавати привселюдно свою віру.

ТАЇНСТВА ПОДІЛЯЮТЬСЯ НА:
Таїства християнського втаємничення: Хрещення, Миропомазання, Євхаристія. Тут закладені всі основи християнського життя;
Таїнства оздоровлення: ті, що спрямовані на зцілення духовних та тілесних недуг (немочей): Покаяння, Єлеопомазання; Таїнства співпричастя у місії вірних, призначені для спасіння інших:
* Священство – це співучасть у місії Церкви по формуванню Божого народу;
* Подружжя – це взаємна допомога та одностайність подружжя для благословенного народження та християнського виховання дітей.

У Церкві Христовій є 7 святих Таїнств і вони установлені самим Ісусом Христом: «Святими Таїнствами є Хрещення, Миропомазання, Євхаристія, Покаяння, Єлеопомазання, Подружжя та Священство. Через ці священнодійства Церкви Христос дарує благодать Святого Духа. Церква через святі Таїнства освячує вірних на їхньому шляху до повноти життя у Христі. У Святих Таїнствах через зовнішні знаки (наприклад воду, миро, хліб і вино, покладання рук тощо) Христос будує свою Церкву. Дія Божої благодаті та наше входження в Боже життя відбувається в богослужіннях Святих Таїнств» (Катихизм УГКЦ, 405)

Що собою являє Таїнство Миропомазання?

Святе таїнство Миропомазання належить до таїнств християнського втаємничення, бо через нього (спільно з таїнствами Хрещення та Євхаристії), людина стає членом Христового Тіла й учасником священичого, царського та пророчого служіння Христа. Через «отримання печаті Святого Духа» людина входить у життя Пресвятої Тройці. Таким чином зв’язок охрещених із Церквою стає досконалішим, вони збагачуються особливою силою Св. Духа і зобов’язані сильніше поширювати і захищати віру словом і ділом, як справжні свідки Христа (пор. ККЦ 1285).

Коли приймають Таїнство Миропомазання?

У перших століттях Миропомазання становило, як правило, один обряд із Хрещенням, творячи, за висловом св. Кипріяна, «подвійне таїнство». Збільшення практики хрещення дітей та зростання кількості парафій не дозволяло єпископові бути присутнім на всіх хрещеннях. На Заході для збереження за єпископом завершення Хрещення введено часовий інтервал між уділюванням двох таїнств (миропомазання приймається у старшому віці, близько 12 років). Схід зберіг єдність двох таїнств так, що миропомазання уділяє священик, який хрестить. Але він може здійснити це лише «миром», освяченим єпископом (пор. ККЦ 1290).

Практика Східних Церков більше підкреслює єдність християнського втаємничення. Практика латинської Церкви чіткіше виражає спільність нового християнина зі своїм єпископом – гарантом і слугою єдності своєї Церкви, її католицькості й апостольськості і тим самим, зв’язок із апостольськими початками Христової Церкви (ККЦ 1292).

Скільки разів можна приймати це Таїнство?

«Святі Таїнства Хрещення і Миропомазання приймають тільки раз у житті, оскільки, народившись Святим Духом у Христі, ми назавжди залишаємося дітьми Отця» (Катихизм УГКЦ, 423).

Що відбувається в часі таїнства?

Священик помазує миром новоохрещеному чоло, очі, ніздрі, уста, вуха, груди, руки та ноги, проказуючи слова: «Печать дару Святого Духа», щоб той «у всякому ділі і слові» угодив Богові і став «сином і наслідником» Його Царства. Святий Дух переображує помисли, почуття і діла людини – учасника Царства Божого (пор. Катихизм УГКЦ, 429).

Що таке Святе Миро?

Святе Миро – пахуча суміш олії та багатьох ароматичних речовин, що символізує багатство й розмаїття духовних дарів, що їх Святий Дух дарує новонародженому в Христі. Св. Кирило Єрусалимський сказав: «Не думайте, що Миро є звичайним миром; як хліб по освяченні не є звичайним хлібом у Євхаристії, а є Тіло Христа, так і святе Миро не є звичайним миром після освячення – воно стало даром Христа, і завдяки присутності Святого Духа у ньому є Божа сила». Священик уживає Миро, яке у Великий Четвер освятив Глава помісної Церкви, що свідчить про єдність Церкви (Катихизм УГКЦ, 428).

Що символізує помазання?

Помазання у біблійній та давній символіці має багато значень: олія є знаком багатства і радості, вона очищає, сприяє гнучкості; вона є знаком оздоровлення, бо пом’якшує синці і поранення… Усі ці значення помазання олією можна знайти в сакраментальному житті.

Помазання олією оглашенних перед хрещенням означає очищення і зміцнення; помазання хворих виражає оздоровлення й розраду. Помазання святим миром після Хрещення, під час Миропомазання… є знаком посвячення (пор. ККЦ 1293-1294).

Через це помазання отримується «знак» – печать Святого Духа. Печать є символом особи, знаком її влади, знаком володіння річчю; саме так позначали воїнів печаттю їхнього начальника, а також рабів печаттю їхнього пана: печать підтверджує правдивість правового акту… Печать Св. Духа означає цілковиту належність до Христа і вічне віддання себе служінню Йому, а також обітницю Божої опіки в часі прийдешніх випробувань (пор. ККЦ 1295-1296).

Яке значення слів «Печать дару Св. Духа»?

Слова «Печать дару Святого Духа» свідчать про належність хрещеника Богові, що він є Його власністю, бо ми «були запечатані обіцяним Святим Духом, що є завдатком нашої спадщини для повного визволення викуплених…» (Катихизм УГКЦ, 430).

Миропомазання є «печаттю» того дару, який ми отримали у Хрещенні, щоб показати, що на кожного охрещеного сходить Св. Дух. Помазання Святим Духом означає, що християнин народжується до нового життя в Христі і стає дитиною Отця, стає членом «народу вибраного, царського священства, народу святого…» (пор. Катихизм УГКЦ, 425).

Що нам дає таїнство Миропомазання?

У цьому таїнстві ми отримуємо повне вилиття Святого Духа, як колись апостоли у день П’ятидесятниці.

Це таїнство спричинює зростання і поглиблення благодаті Хрещення:

– вкорінює нас глибше у Божому усиновленні, так що можемо говорити: «Авва, Отче» (Рим 8,15);

– тісніше єднає нас із Христом;

– збільшує в нас дари Святого Духа;

– робить досконалішим наш зв’язок із Церквою;

– дає нам особливу силу Св. Духа для привселюдного визнання, поширення і захисту віри словом і діями, щоб мужньо сповідувати ім’я Христове і щоб ніколи не соромитися Хреста (пор. ККЦ 1303).

«Через Миропомазання християнин отримує дар Святого Духа, щоб бути «хоробрим і переможним подвижником Христа», «завжди готовим Його ради терпіти й з любов’ю умерти», щоб «зростати в усіх чеснотах», щоб дозріти «в людину досконалу в міру росту повноти Христової» (пор. Еф. 4, 13). Усе це християнин осягає «силою, діянням, благодаттю й зішестям Пресвятого Духа» (Катихизм УГКЦ, 426).

«Як після хрещення в Йордані Святий Дух провадить Христа у Його спасительній місії, як після сходження на апостолів у день П’ятидесятниці провадить спільноту Церкви, так і в таїнстві Миропомазання Святий Дух дарує кожному християнинові здатність розпізнати й здійснити своє життєве покликання до спасіння і переображення світу» (Катихизм УГКЦ, 427).

Дари Святого Духа

«Дари Святого Духа – це дарована людині здатність приймати Бога та бути відкритою до сопричастя з Ним.

Цих дарів є сім: мудрість, розум, рада, кріпость, знання, побожність і страх Божий. Про ці дари пророк Ісая (11,2) провіщав як про ознаки очікуваного Спасителя: «Дух Господній спочине на Ньому, дух мудрості й розуму, дух ради і кріпості, дух знання й страху Господнього» (Катихизм УГКЦ, 719).

Дари Святого Духа
1. Мудрість
2. Розум
3. Рада
4. Кріпость
5. Знання
6. Побожність
7. Страх Божий

Сім Дарів Святого Духа доповнюють чотири моральні чесноти (розсудливість, справедливість, мужність, здержливість), які усувають перешкоди, що нас відділяють від Бога. Дари св. Духа – дар мудрості, розуму, знання, ради – просвічують розум, а інші три – кріпость, побожність, Страх Божий – зміцнюють волю.

Завдяки дару мудрості ми усвідомлюємо скороминучість матеріальних речей і лише у Бозі бачимо найвище добро. Соломон, який добре знав розкоші цього світу, називає їх марнотою.

Завдяки дару розуму ми в силі відрізнити правду від брехні.

Завдяки дару знання ми маємо змогу розуміти науку, зокрема про Бога.

Завдяки дару ради, ми у всіх складних випадках у житті орієнтуємося, щоб виконати Волю Божу, і уникнути гріха.

Завдяки дару кріпості, ми терпеливо зноситимемо всі труднощі, клопоти, хвороби, в нашому житті.

Завдяки дару побожності ми найкраще і постійно намагатимемося вшановувати Бога.

Завдяки дару Страху Божого ми боїмося гріха, як найбільшого лиха в житті. (пор. Католицький Народний Катехизм, Шпіраго, ст.169)

Плоди Святого Духа
1. Любов
2. Радість
3. Мир
4. Терпеливість
5. Доброта
6. Милосердя
7. Віра
8. Лагідність
9. Поміркованість
ККЦ додає ще три плоди Святого Духа:
10. Тихість
11. Скромність
12. Чистота

Святе Таїнство Покаяння

МОЛИТВИ ПЕРЕД СПОВІДДЮ

Молитва до Святого Духа

Царю Небесний, Утішителю, Душе істини, що всюди єси і все наповняєш, скарбе дібр і життя подателю, прийди і вселися в нас, і очисти нас від усякої скверни, і спаси, Благий, душі наші.

Молитва до Пресвятої Богородиці

Велике є число моїх прогрішень, Богородице; до Тебе я прибігаю, Пречиста, потребуючи спасіння. Відвідай немічну мою душу, і моли Сина Твого і Бога нашого, щоб дав мені відпущення того зла, що я вчинив (-ла), єдина Благословенна.

СПОВІДЬ

Робимо на собі знак святого хреста і кажемо:

– Останній раз я сповідався (-лася) [кажемо коли]; не затаїв (-ла) ніякого гріха [а якщо затаїли, то тут визнаємо його]; зневажив (-ла) Бога такими гріхами…

Розказуємо всі свої гріхи, які пригадали, від попередньої доброї сповіді.

Відтак кажемо: Жалую з цілого серця, що я своїми гріхами зневажив (-ла) Бога, і постановляю виправитися.

Священик дає повчання і накладає покуту. Відтак розрішає нас від гріхів, а ми, тричі хрестячись, молимося зі щирим жалем митареву молитву:

Боже, милостивий будь мені, грішному (-ій).

Боже, очисти гріхи мої і помилуй мене.

Без числа нагрішив (-ла) я, Господи, прости мені.

Після того, як священик розрішив нас від гріхів, ми робимо на собі знак святого хреста, і відходимо.

МОЛИТВИ ПІСЛЯ СПОВІДІ

Боже, Ти хочеш, щоб усі люди спаслися, тож вислухай молитву мою, і не відкидай сліз моїх, як марних; бо хто прийшов до Тебе плачучи, і не був скоро спасенний? Хто кликав щиро, і не був скоро вислуханий? Тому, о Владико, вислухай і мене, що кличу до Тебе зі сльозами: прости мені великі мої гріхи, спаси мене, недостойного (-ну), бо Ти благий і чоловіколюбець.

Молитва до Пресвятої Богородиці

Милосердя двері відкрий нам, благословенна Богородице, щоб, надіючись на Тебе, ми не загинули, але щоб ізбавилися Тобою від бід, Ти бо єси спасіння роду християнського.

ЗРАЗОК ДОБРОЇ СПОВІДІ

П’ять умов доброї сповіді

1. Зробити іспит совісті.

2. Збудити в собі жаль за гріхи.

3. Постановити виправитися.

4. Визнати гріхи перед священиком у сповіді.

5. Виконати покуту, яку дав священик.

Іспит совісті

Пригадуємо собі, коли ми останній раз сповідалися, чи відмовили (виконали) накладену покуту, чи не затаїли якогось гріха. Якщо так сталося, що затаїли гріх у попередній сповіді, то відразу треба сказати який гріх затаїли, а також при кожнім тяжкім грісі пригадуємо собі, скільки разів ми його вчинили. 10 Божих Заповідей нам можуть допомогти зробити добре іспит сумління, щоб краще змогти висповідатися. Тому уважно очима перечитуй всі запитання, і, якщо щось пригадуєш, то відразу скажи священику. Якщо ж щось не розумієш – запитай священика і він Тобі допоможе.

1: «Нехай не буде в тебе інших богів, окрім Мене»

Чи заперечували правди віри і викликали сумніви в інших? Стидалися відверто визнавати свою віру? Мовчали, коли хтось говорив проти Церкви і віри? Занедбували молитву зранку і ввечері? Неуважно молилися? Як поводилися у храмі під час богослужінь? Чи вірили у забобони, гороскопи, сни і магічну силу амулетів? Чи зверталися до ворожок, екстрасенсів? Зливали на віск, скидали вроки, ворожили? Чи носили або одягали сатанинську символіку? Чи брали участь у сатанинських обрядах? Викликали духів?

2: «Не взивай даремно імені Господа, Бога твого»

Чи вимовляли без пошани ім’я Бога або святих? Проклинали? Насміхалися з богопосвячених осіб та релігійних обрядів? Вживали святі слова до жартів? Нищили священні, церковні речі? Божилися?

3: «Пам’ятай день святий святкувати»

Чи пропускали Службу Божу у неділі і свята без поважної причини або лінивства? Як часто? Чи працювали тяжко у неділі чи свята без конечної потреби? Спізнювалися на Службу Божу?

4: «Шануй батька твого і матір твою»

Чи зневажали своїх батьків, родичів, вчителів чи настоятелів, засмучували їх, були їм неслухняні, невдячні? Бажали їм злого, говорили зле про них, чинили їм кривду, не шанували їх? Чинили наперекір їхній волі? Насміхалися з них? Чи опускали молитву за них?

5: «Не вбивай»

Чи заподіяли комусь шкоду на здоров’ї, брали участь у бійці, розбуджували ненависть, бажали комусь зла, були мстиві? Давали комусь згіршення і намовляли до гріха? Вживали наркотики або давали їх комусь? Чи зловживали алкоголем? Скоїли аборт чи спричинилися до нього?

6 і 9: «Не чини перелюбу» / «Не пожадай жінки ближнього твого»

Чи любувалися у нечистих думках, оглядали порнографію? Чи безсоромно одягалися? Говорили сороміцькі слова (матюки)? Чи учиняли безстидні діла, самі чи з кимось? Учинили мастурбацію, гомосексуальні акти, мали статеві відносини поза подружжям? Чи мали статеві відносини до шлюбу? Були в товаристві з безсоромними людьми, вели нечисті розмови, жарти? Переглядали неморальні телепрограми? Читали неморальні книжки? Розбили комусь подружжя? Занедбували сповнення своїх подружніх обов’язків? Чи зраджували своїм чоловікові (дружині)?

7 і 10: «Не кради» / «Не пожадай нічого, що є власністю ближнього твого»

Чи крали щось? Ошукали когось? Брали легковажно в борг, витрачали гроші на непотрібні речі? Чи не переховували краденого? Заздрили комусь? Скривдили когось? Чи відшкодували вчинену шкоду, віддали позичену чи знайдену річ? Скоїли якусь несправедливість? Були жадібні до грошей і матеріальних речей?

8: «Не свідчи неправдиво на ближнього твого»

Чи говорили неправду, зводили наклепи? Чи очорнювали (звинувачували у поганих вчинках перед іншими когось невинного)? Підривали чийсь авторитет? Чи пліткували, розголошували чужі провини, хиби і невдачі? Виявляли чужі таємниці, ображали когось? Присягали неправдиво? Чи мали до когось упереджене ставлення?

ЦЕРКОВНІ ЗАПОВІДІ

Чи опускали молитву? Не дотримувалися посту? Опускали Великодню сповідь або святе Причастя? Брали участь у гучних забавах (нічні клуби, дискотеки) у забороненім часі (пости і загальниці)? Читали злі книжки, часописи; давали їх читати іншим?

ГОЛОВНІ ГРІХИ

Чи були горді, зарозумілі? Понижували інших, чи вивищували себе? Зловживали вигідним становищем? Раділи з чиєїсь шкоди або нещастя? Чи їли й пили надміру? Гнівалися? Чи пробачали образи? Чи були ліниві? Чи марнували час на непотрібні або грішні заняття?

ГРІХИ, ЩО КЛИЧУТЬ ДО НЕБА ПРО ПОМСТУ

Чи не вбили когось навмисно? Чи не вчинили содомського гріха? Чи не скривдили вдовицю, сироту або убогого? Чи не затримали заробітної плати?

ЧУЖІ ГРІХИ

Чи не спонукали когось до гріха? Чи не допомагали комусь в грісі? Чи не схвалювали чийогось гріха? Чи не змовчали на гріх?

ГОЛОВНІ ГРІХИ І ПРОТИЛЕЖНІ ЇМ ЧЕСНОТИ

1. Обжерливість – поміркованість

2. Розпуста – ціломудреність

3. Грошолюбство – жертовність

4. Смуток / униніє – радість у Святому Дусі

5. Гнів – довготерпеливість

6. Нудьга – бадьорість духу

7. Марнославство – смиренномудреність

ЩО ТАКЕ ЗАГАЛЬНА СПОВІДЬ?

Це сповідь, у якій повторюються усі сповіді або попередні численні сповіді. Можна сповідатися з усіх гріхів нашого життя або з гріхів, вчинених від останньої загальної сповіді. Її радиться при виборі нового стану, як, наприклад, вступаючи у стан подружній чи вибираючи життя, посвячене Богові. Також корисна в часі місій чи реколекцій, або в годину смерті. Загальна сповідь є необхідною, коли була одна чи більше неважних або святотатських (коли приховується гріх) і їх опісля не направлено. Сповідь є неважною, коли свідомо або з грубого недбальства не висповідатися з тяжкого гріха, або коли не було правдивого жалю чи сильної постанови поправи.

НАЗВА ТАЇНСТВА (ККЦ, 1423-1424)

Його названо таїнством Навернення, бо воно сакраментальним способом здійснює заклик Христа покаятися (Пор. Мр. 1,15.), повернутися до Отця (Пор. Лк. 15, 18.), від Якого людина віддалилася через гріх.

Його названо таїнством Покаяння, бо воно освячує особистий і церковний шлях до навернення, жалю і спокутування з боку грішного християнина.

Його названо таїнством Сповіді, бо виявлення, визнання гріхів перед священиком є істотним елементом цього таїнства.

Його названо таїнством Прощення, бо через сакраментальне відпущення (розрішення) гріхів, дане священиком, Бог надає тому, хто кається, прощення і мир.

Його названо таїнством Примирення, бо воно дає грішникові любов Бога, яка примирює: «Примиріться з Богом!» (2 Кор. 5,20).

Той, хто живе милосердною любов’ю Бога, готовий відповісти на заклик Господа: «Піди, помирись перше з твоїм братом» (Мт. 5,24).

ХТО УСТАНОВИВ ЦЕ ТАЇНСТВО? (ККЦ, 1446)

Христос установив це таїнство Покаяння для всіх грішників у Своїй Церкві, насамперед для тих, хто після Хрещення впав у тяжкий гріх, утратив таким чином благодать Хрещення і завдав рани церковним стосункам.

Саме їм таїнство Покаяння дає нову можливість навернутися і віднайти благодать виправдання.

Отці Церкви вважають це таїнство «другою дошкою [порятунку] після розбиття корабля, яким є втрата благодаті».

ДЛЯ ЧОГО ТАЇНСТВО ПРИМИРЕННЯ ПІСЛЯ ХРЕЩЕННЯ? (ККЦ, 1425-1426)

«Ви обмились, ви освятились, ви оправдались іменем Господа Ісуса Христа та Духом нашого Бога» (пор. 1 Кор. 6,11). Треба усвідомити собі велич Божого дару, який даний нам у таїнстві християнського втаємничення, щоб зрозуміти, наскільки гріх є чужим для того, хто «в Христа одягнувся» (Гал. 3,27). Сам Господь навчив нас молитися: «І прости нам гріхи наші» (Як. 11,4), пов’язуючи взаємне прощення наших образ із прощенням гріхів, яке дасть нам Бог.

Навернення до Христа, нове народження через Хрещення, дар Святого Духа, Тіло і Кров Христа, прийняті як пожива, зробили нас «святими й бездоганними перед Ним» (Еф. 1,4). Однак нове життя, прийняте в християнському втаємниченні, не усунуло немочі й слабкості людської природи, схильності до гріха, яку Традиція називає похіттю і яка залишається в охрещених, щоб вони утвердили себе в боротьбі за християнське життя за допомогою Христової благодаті. Цією боротьбою є подвиг навернення задля святості і вічного життя, до якого Господь не перестає нас закликати.

«Коли ж сповідаєшся, брате, то вже все скажи, усі рани душі відслони, усі мерзенні вчинки витягни наверх, хоч би вони десь на дні душі були закриті й від п’ятдесяти літ. А коли найдеш у своїй душі тяжкий гріх, коли найдеш гріх несповіданий, закритий зі страху чи зі стиду, то вже конечно поправ усі свої сповіді, скажи всьо, що лишень пам’ятаєш! Бо хто знає, чи ця твоя сповідь не буде послідною в твому житті! Не знати чи дочекаєшся літа, чи діждеш Успення Богородиці.

Свята Церква радить, напоминає і просить причащатися і сповідатися бодай чотири рази в році, а приказує раз у рік. І хто того приказу не послухає, той тяжко грішить непослухом для Церкви і грішною байдужістю про своє спасення; той грішить проти самого себе; шкодить своїй душі; той поступає з своєю душею так, як чоловік, що давав би тілови трутину. Чи не знаєш, що очищенням душі є покаяння? І що того покаяння потребує конечно душа? Чи не знаєш, що нерозкаяністю серця готовиш собі осудження в день Божого гніву – об’явлення справедливого суду Бога, що заплатить кожному по його ділам: добрим – вічним життям, а грішникам – гнівом і ярістю? Чому ж не користаєш з часу, як довго Боже милосердя кличе і запрошує тебе до покаяння? Чому ж не приступаєш до Престола благодати, щоб одержати те милосердя? Попроси Господа Бога о дар покаяння, о дар доброї сповіді, о рішучу поправу життя і не переставай просити, аж випросиш собі те, чого тобі треба». (Із пастирського послання Митрополита Андрея до вірних на Великий піст, 1942 р.)

Пресвяте Таїнство Євхаристії

Євхаристія

Про Святі Таїнства загально

Слово «таїнство» лат. походження «sacramentum» – «таємниця», не вживалось у Новому Завіті, але Церква використовує це слово для означення сили і благодаті, якими Господь обдаровує людину через видимі знаки. Отже, Свята Тайна чи Таїнство – це видимий знак невидимої Божої ласки. Таїнства Нового Завіту установлені Христом, і їх є сім: Хрещення, Миропомазання, Євхаристія, Покаяння, Подружжя, Священство і Єлеопомазання. Євхаристія посідає головне і особливе місце як «Таїнство таїнств», тому каже св. Тома Аквінський: «Усі інші таїнства спрямовані до неї, як до своєї мети».

Що таке Свята Тайна Євхаристії?

Пресвята Євхаристія чи св. Причастя – це Тіло і Кров Ісуса Христа під видами хліба і вина. «Пресвята Євхаристія – джерело і вершина всього християнського життя. Усі інші таїнства, як і всі церковні служіння та діла апостольства, пов’язані з Євхаристією і до неї спрямовані. Бо Євхаристія містить у собі весь духовний скарб Церкви, тобто Самого Христа – нашу Пасху» (ККЦ, 1324).

Хто, коли і для чого встановив Св. Тайну Євхаристії?

«Наш Спаситель на Тайній Вечері, тієї ночі, коли Його було видано, встановив Євхаристійну Жертву Свого Тіла і Крові, щоб увічнити жертву Хреста впродовж віків, аж до Свого приходу» (ККЦ, 1323).

«Ісус вибрав час Пасхи, щоб сповнити те, що Він заповів у Капернаумі: дати Своїм учням Своє Тіло і Свою Кров: «І, взявши хліб, віддав хвалу, переломив, дав їм і мовив: «Це Моє Тіло, що за вас віддається. Чиніть це на Мій спомин».

Так само чашу по вечері, кажучи: «Ця чаша – це Новий Завіт у Моїй крові, що за вас проливається» (Лк. 22,7- 20) (ККЦ, 1339).

Христос доручив Церкві відправляти Євхаристію, приносити безкровну жертву на спомин його смерті і воскресіння і отримати запоруку вічного життя.

Хто може служити Євхаристію і що для цього потрібно?

«Тільки правосильно висвячені священики можуть головувати в Євхаристії та освячувати хліб і вино, щоб вони стали Тілом і Кров’ю Господа» (ККЦ, 1411). Священики і єпископи діють в Особі Ісуса Христа та від імені Церкви. Диякони самі не можуть цього робити. Для відправи необхідно мати пшеничний хліб та виноградне чисте вино.

Для чого нам потрібно приймати Святе Причастя?

«Святе Причастя Тіла і Крові Христа збільшує єдність того, хто причащається, з Христом, відпускає йому легкі гріхи й охороняє від тяжких гріхів. Оскільки зміцнюються узи любові між Христом і тим, хто причащається, прийняття цього таїнства зміцнює єдність Церкви – містичного Тіла Христового» (ККЦ, 1416).

«Любов, яку Євхаристія запалює в нас, охороняє нас від майбутніх тяжких гріхів. Чим більше ми беремо участь у житті Христа і чим більше поглиблюємо приязнь з Ним, тим важче нам розірвати цю єдність з Ним через смертельний гріх. Євхаристія не призначена для прощення смертельних гріхів…» (ККЦ, 1395).

Які є умови гідного прийняття Святого Причастя?

а. Перебувати у стані благодаті – без важкого гріха

«Той, хто хоче прийняти Христа у євхаристійному Причасті, повинен бути в стані благодаті. Якщо людина свідома, що вчинила смертельний гріх, вона не повинна приступати до Євхаристії, не отримавши попередньо відпущення гріхів у таїнстві Покаяння» (ККЦ, 1415).

«Тому, хто буде їсти хліб або пити чашу Господню недостойно, буде винний за Тіло і Кров Господню. Хай, отже, кожний випробує себе самого і тоді їсть цей хліб і п’є цю чашу» (1 Кор. 11, 27-28). Хто свідомий тяжкого гріха, повинен приступити спочатку до Сповіді, а відтак причащатися.

б. Усвідомлювати, КОГО приймаємо у Св. Причасті

«У Євхаристії перебувають «правдиво, дійсно і сутнiсно, Тіло і Кров, поєднані з душею і Божеством Господа нашого Ісуса Христа, а отже, цілий Христос… Ця присутність називається реальною (realis), не винятково, ніби всі інші присутності не є «реальними», а передусім тому, що вона є сутнісною (substantialis) і через неї Христос, Богочоловік, присутній абсолютно цілий і цілісний» (ККЦ, 1374).

Св. Іван Золотоустий каже: «То не людина чинить, що принесені дари стають Тілом і Кров’ю Христа, а Сам Христос, що був розп’ятий за нас. Священик, що вимовляє ці слова, представляє Христа, але сила і благодать – від Бога. «Це є Тіло Моє», – каже Він. Це слово перетворює принесені дари».

Християни визнають, що під видами хліба і вина присутнє Тіло і Кров Ісуса Христа, хоча на вигляд і на смак Святі Тайни є як звичайний хліб і звичайне вино.

в. Дотриматись євхаристійного посту

«Щоб належно приготуватися до прийняття цього таїнства, вірні повинні дотримуватися посту, приписаного своєю Церквою» (ККЦ, 1387), тобто щонайменше одну годину ну перед Літургією. Вода і ліки не порушують посту. Але Церква заохочує вірних до глибшої молитви і строгішого посту, а навіть і натще (Кан.93 ПП УГКЦ).

Як часто потрібно приймати Св. Причастя?

«Церква активно рекомендує вірним приймати святе Причастя кожного разу, коли вони беруть участь у відправі Євхаристії; Церква їх зобов’язує це робити щонайменше раз на рік» (ККЦ 1417).

Чи можна причащатися кожного дня?

Не те чи можна, а навпаки радо заохочується і є дуже добре причащатися щоденно. Ця практика щоденного святого причастя тривала в Церкві до V століття. Згодом цей звичай занепав під впливом відчуття негідності.

Св. Йоан Золотоустий докоряє тим, які, будучи на святій Літургії, не причащаються: «Надармо приноситься повседенна Жертва, надармо стоїмо при престолі, а ніхто не приступає до святого причастя… Як можна бути на Літургії і не приймати святих Тайн?» (Гомілія 3, На посл. до Ефесян).

Чи треба сповідатися перед кожним Св. Причастям?

До частого чи навіть і щоденного Причастя не є потрібно сповідатися кожного разу. Малі провини не є перешкодою до св. Причастя, якщо при цьому причасник збуджує в собі щирий жаль за упадки.

Як потрібно готувати себе до Св. Причастя?

– Постом, молитвою та ділами милосердя для ближніх;

– Примирившись з ближніми (родиною, сусідами…);

– Збуджувати жаль за скоєні гріхи;

– Іспитувати совість відносно присутності гріха;

– Зберігати мовчанку та не розглядатися по церкві;

– Мати пристойний і гідний зовнішній вигляд (скромний одяг та культурну поставу тіла);

Хто не може приймати Св. Причастя?

Не можуть приймати неохрещені. Св. Юстин (+166) каже: «Нікому іншому не дозволено брати участі в Євхаристії, як тільки тому, хто вірує в істину нашого вчення і омився у Святім Хрещенні».

Не можуть приймати св. Причастя ті, хто є в стані важкого гріха. Важкий гріх є тоді, коли людина переступає Божу або Церковну заповідь у чомусь дуже важливому, свідомо і добровільно.

Не може приступати до приймання Святих Тайн той, хто привселюдно, публічно поводить себе недостойно.

Ця заборона у Канонічному праві найперше стосується тих вірних, які живуть на віру нехтуючи Святою тайною Подружжя, або тих, хто розвівся та співживе з іншою стороною» (ККСЦ, 712).

Чи дозволено приймати Причастя малим дітям?

Приймати Св. Причастя малим дітям без потреби Сповіді у нашій Церкві є дозволене.

«Сакраментальне впровадження в таїнство спасіння звершується прийняттям Пресвятої Євхаристії, тому Пресвята Євхаристія повинна уділятися після хрещення і миропомазання якнайскоріше згідно з приписом партикулярного права власної Церкви свого прав» (ККСЦ, 697).

«Євхаристія – це хліб життя, і дітей треба постійно ним годувати від часу хрещення, щоб вони духовно зростали. Спосіб їхньої участі у євхаристії відповідає їхній спроможності: спочатку він буде відрізнятися від того способу, що в дорослих, не минучи менш свідомо і менш раціонально, але поступово буде розвиватися через благодать і педагогіку таїнства, зростаючи аждо «звершеності мужа, до міри повного зросту повноти Христа» (Еф 4, 13)». («Інструкція застосування літург. приписів ККСЦ», Конгр. у справах Сх. Церков).

Будучи відповідальними за духовний стан дітей, батьки найперше повинні дати приклад доброго християнського життя, а, отже, і приймати Святі Тайни та пильнувати, щоб діти поступово вивчали правди віри.

Чи дозволено причащатися жінкам у період місячного очищення?

У Старому Завіті у євреїв, жінка, яка мала кровотечу, відділялася від громади, тому що всякий дотик до неї в цей час означав культову, молитовну нечистоту і, таким чином, вона могла осквернити храм (Лев 15, 19). У Новому Завіті нас морально і молитовно нечистими. Створені Богом, говорить св. Атанасій Великий, ми «не маємо в собі нічого нечистого, але оскверняємося тільки тоді, коли гріх чинимо».

Отже, жінка в такі періоди може приступати до Причастя, якщо вільна від гріха.

Як потрібно поводити себе в часі Причастя?

– Заздалегідь робимо на собі знак святого хреста;

– Руки складаємо хрестоподібно на грудях;

– Підійшовши до чаші, називаємо своє імя;

– Широко відкриваємо уста та відхиляємо голову назад,

при цьому не закриваючи очей, щоб не похитнутися і, щоб священик не опустив святих Тайн;

– Уста можемо закривати після того, коли священик забере ложечку з уст; ложечку не можна облизувати;

– Святі тайни потрібно споживати відразу;

– Якщо є потреба, можна скористатися рушничком, що його тримає священик, і витерти уста;

– Не можна торкатися чаші руками і цілувати руку священика;

Як причащатися: стоячи чи навколішках?

Літургійно правильно приймати Святе Причастя стоячи. До такого способу приймання Святих Дарів закликає сам священик, коли каже: «Зі страхом Божим і з вірою приступіть», а не приклякніть. Також після причастя диякон співає: «Прості прийнявши Божественних… Христових Тайн, достойно благодарім Господа». Слова «прості прийнявши» власне означають, що ми прийняли Святі Тайни в простій поставі.

Чому стоячи? Відомо, що стояча постава є символом торжества, перемоги та радості. Натомість постава на колінах є знаком розкаяння, покути та жалю. Отже, приймати Святе причастя ми не повинні з відчуттям розпуки чи розкаяності, бо каємося ми у Сповіді, а Причастя приймаємо з трепетом, вірою та зі страхом, але одночасно з радістю, адже момент причастя на Службі Божій знаменує ніщо інше, як Воскресіння.

Однак варто пам’ятати також і про «другу сторону медалі». Є храми, де клякання під час причастя стало вкоріненим звичаєм, тому важливо є поважати ці звичаї, і дбати, щоб наша поведінка у храмі не призвела до згіршення, чи до пустих суперечок, що часто виникають на цьому ґрунті.

Чи дозволено причащатися в Римо-Католицьких та Православних храмах?

«Католицькі служителі дозволено уділяють святі тайни тільки вірним католикам, які їх подібно дозволено приймають тільки від католицьких служителів» (ККСЦ, 671, §1). Ми належимо до Католицької Церкви, тому сповідатися і причащатися в Римо-Католицьких храмах нам є дозволено, якщо немає можливості звернутися до священика нашого обряду.

Що стосується Православної Церкви: «Якщо цього вимагає необхідність (небезпека смерті) або радить справжня духовна користь, то вірним католикам, які фізично або морально не мають змоги звернутися до католицького служителя, дозволяється приймати святі тайни Покаяння, Євхаристії, та Єлеопомазання хворих від некатолицьких (православних) служителів» (ККСЦ, 671, §2).

Святе Таїнство Подружжя

Подружжя

Катехизм Католицької Церкви про Подружжя:

ККЦ, 1601: «Подружній союз, у якому чоловік і жінка встановлюють спільноту на все життя, спрямований своїм природним характером для добра подружжя і для народжування і виховання дітей: цей союз між охрещеними був піднятий Христом Господом до гідності таїнства».

ККЦ, 1655: «Христос бажав народитися і зростати в лоні святої Родини Йосифа і Марії. Сама Церква є «Божою Родиною». Від початку ядро Церкви становили ті, що «з усім своїм домом» увірували (Ді. 18, 8.). Коли вони наверталися, то прагнули, щоб «увесь їхній дім» також прийняв спасіння. Ці родини, що увірували, стали острівцями християнського життя у світі невіруючих».

ККЦ, 1659: «Св. Павло говорить: «Чоловіки, любіть своїх жінок, як і Христос полюбив Церкву. (…) Це велике таїнство, а я говорю про Христа і Церкву» (Еф. 5,25.32).

ККЦ, 1660: «Подружній союз, через який чоловік і жінка встановлюють між собою інтимну спільність життя і любові, заснував Творець і наділив його власними правами. За своєю природою дім призначений для добра подружжя, а також для народжування і виховання дітей».

ККЦ, 1661: «Таїнство Подружжя означає єдність Христа і Церкви. Вона дає подружжю благодать любити одне одного любов’ю, якою Христос полюбив Свою Церкву; благодать таїнства вдосконалює таким чином людську любов подружжя, зміцнює їх нерозривну єдність та освячує їх на шляху до вічного життя».

ККЦ, 1662: «Подружжя базується на згоді тих, що беруть шлюб, тобто на бажанні віддати себе одне одному, взаємно й остаточно, з метою жити в союзі вірної й плідної любові».

ККЦ, 1663: «Оскільки шлюб ставить подружжя у публічний стан життя в Церкві, то треба, щоб він відбувався публічно, під час літургійної відправи перед священиком, свідками та спільнотою вірних».

ККЦ, 1664: «Єдність, нерозривність і відкритість до плідності належать до сутності подружжя».

ККЦ, 1665: «Повторне одруження розлучених при живому законному членові подружжя суперечить задумові і Законові Божому, якого навчив Христос. Розлучені не є відлучені від Церкви, але вони не можуть приймати Євхаристійного Причастя. Вони житимуть похристиянськи, особливо виховуючи своїх дітей у вірі».

ККЦ, 1666: «Християнське родинне вогнище є місцем, де дітям вперше звіщається віра. Ось чому родинний дім слушно названо «домашньою Церквою», спільнотою благодаті і молитви, школою людських чеснот і християнської любові».

Пам’ятка для тих, хто хоче прийняти Святу Тайну Подружжя

1. Наречені повинні бути практикуючими християнами.

2. Наречені повинні бути обізнані з катехизмовою частиною:

а) Символ віри («Вірую в єдиного Бога…»);

б) Господня молитва («Отче наш»);

в) Архангельський привіт («Богородице Діво»);

г) Десять Заповідей Божих;

ґ) Дві Заповіді любові;

д) Сім Святих Тайн;

е) Шість правд віри;

є) Шість Заповідей Церковних.

3. Рекомендується, щоб наречені та свідки наречених заздалегіть приготувалися до сповіді та перед днем уділення Святої Тайни Подружжя висповідалися та прийняли Св. Причастя. Для наречених бажано, щоб це була сповідь з цілого життя.

4. Нареченні повині пройти повний Курс передшлюбної Катехизації. Якщо хтось пройшов Курс катехизації при іншій парафії, повинен представити відповідний документ, який засвідчує це, згідно кан. 783, §1-2, ККСЦ.

5. Нареченні повинні пройти канонічнодушпастирську розмову. Про дату, місце та годину проведення розмови треба домовитися завчасно зі священиком, який є відповідальний за проведення Курсу передшлюбної катехизації. Розмова здійснюється у протокольній формі за участю обох зацікавлених сторін (нареченого та нареченої) та відповідного священика.

6. Нареченні мають заповнити передшлюбний протокол для уділення Святої Тайни Подружжя, та подати його і довідку про проходження передшлюбної катехизації до місцевого пароха.

7. Наречені (хоча б одне із них), повинні проживати на території парафії, де буде уділена Свята Тайна Подружжя.

8. Наречені повинні представити наступні документи:

а) ксерокопію Свідоцтва про Хрещення і Миропомазання. Якщо такого Свідоцтва немає, тоді в парафіяльній канцелярії попередньо можна отримати відповідний формуляр Ствердження факту Хрещення і Миропомазання. Цей формуляр під присягою заповнює безпосередній свідок уділення Святого Таїнства (мати, батько, хресна мати, хресний батько);

б) ксерокопію Паспорта. (Сторінки 1 і 2 та 10 і 11, де засвідчується місце прописки та цивільний стан

особи);

в) дозвіл на проведення канонічно-душпастирської розмови*;

г) дозвіл на уділення Св. Тайни Подружжя*;

д) посвідку про виголошення оповідей*;

* Три вищевказані документи видає священик парафії, на території якої особа проживає.

е) посвідку про пройдення курсу передшлюбної катехизації;

є) ксерокопію цивільного Свідоцтва про одруження. Якщо на момент канонічно-душпастирської розмови наречені не мають свідоцтва про цивільне одруження, то вони повинні представити ксерокопію документу протягом тижня від дня отримання церковного шлюбу.

У надзвичайних випадках необхідно представити наступні документи:

– Декрет про визнання неправосильності шлюбу. Якщо хтось перебував у церковному шлюбі, який був визнаний відповідною Церковною інстанцією неправосильним.

– Свідоцтво про розлучення. Якщо хтось перебував у цивільному зв’язку, який був розірваний вироком відповідної Державної інстанції.

– Свідоцтво про смерть подруга. Якщо хтось є вдівцем чи вдовою.

– Приналежні до інших церковних конфесій, релігій або невіруючі повинні повідомити відповідального за приготування до Св. Тайни Подружжя про своє релігійне відношення в момент реєстрації в Книзі записів на отримання Св. Тайни Подружжя.

9. Зареєструватися в Книзі записів щонайменше за 3 місяці перед запланованою датою шлюбу. Запис на шлюб здійснюється у парафіяльній канцелярії.

10. Прибути вчасно на шлюб, бажано за 10 хвилин раніше усталеної години шлюбу.

11. Зареєструвати шлюб у Книзі вінчань. Реєстрація шлюбу здійснюється безпосередньо у храмі. Для важної реєстрації потрібні особисті підписи обох новозвінчаних та двох перших свідків.

12. Забрати Свідоцтво про одруження. Якщо в часі канонічно-душпастирської розмови були подані всі відповідні дані, Свідоцтво про одруження може бути видане новозвінчаним безпосередньо після реєстрації шлюбу.

Перешкоди щодо укладання подружжя

1. Не можуть укласти подружжя чоловік до виповнення 18 (вісімнадцяти) років життя і жінка до виповнення 17 (сімнадцяти) років (див. Партикулярне право, кан. 800, §1, ККСЦ).

2. Статеве безсилля з боку чоловіка або жінки, розриває подружжя з самої його природи (кан. 801 – §1), проте безплідність не забороняє подружжя, ані не розриває його (§ 3).

3. Не може укласти подружжя той, хто зв’язаний вузлами попереднього подружжя [перебуває в законному подружжі] (кан. 802 – §1).

4. Правосильно не можна укладати подружжя з нехрещеними (кан. 803 – §1).

5. Не можна укладати подружжя з особою викраденою або хоч би затриманою з наміром одруження (кан. 806).

6. Не може вступити в подружжя той, хто заради подружжя з певною особою заподіяв смерть її супругові або власному супругові (кан. 807 – §1).

7. Не можуть вступати у подружжя ті, хто мають кровне споріднення у прямій лінії [батьки ↔ діти ↔ внуки] (кан. 808 – §1); та у бічній лінії до четвертого ступеня включно [ІІ ступінь – рідні брат/сестра; ІІІ ст. – стрийко/тітка – небога/небіж; IV ст. – двоюрідні брат/сестра] (§2).

8. Посвоячення розриває подружжя в будь-якому ступені прямої лінії [вдовець/вдова ↔ дочка/син з попереднього подружжя покійного партнера] і в другому ступені бічної лінії [вдовець/вдова ↔ сестра/брат покійного партнера] (кан. 809 – §1).

9.Не можуть вступити в подружжя хресні батьки з похресниками або їх батьками, бо на підставі хрещення між ними виникає духовне споріднення, яке розриває подружжя (кан. 811 – §1).

10. Не можуть правосильно одружитися між собою ті, що є зв’язані правовим спорідненням, яке постало з усиновлення в прямій лінії [усиновлюючі батько/мати ↔ усиновлений/ усиновлена] або в другому ступені бічної лінії [природні діти усиновлюючого/усиновлюючої ↔ усиновлений/усиновлена] (кан. 812).

Цікаво знати:

Обручки – знак вічності і безперервності шлюбного союзу, бо вічна і безперервна благодать Святого Духа; символи вічної любові Бога до нас, і вічної любові подругівміжсобою; знак повної взаємної довіримолодят, союз яких буде без кінця, як і саме кільце.

Вінці. У часі шлюбу священик накладає на голови наречених вінці, які символізують їх дошлюбну чистоту, а також побажання на майбутнє, щоб жили чесно й поборювали пристрасті. Також вінці символізують царську славу молодих – це з однієї сторони, а з іншої – як мученицький подвиг сімейного життя. Увінчані вінцями, як переможці земних пристрастей, вони являють собою образ духовного шлюбу віруючої душі з Господом.

З історії: спочатку вони були з квітів, пізніше їх почали виготовляти з металу, надаючи їм форми царської корони. Вони нагадують про царську достойність перших людей – Адама і Єви, яким Господь віддав у владу все земне створіння: «…наповняйте землю, і володійте нею…» (Бут 1,28). Вони також являються вінцями Царства Божого. «Прийми вінці їх в Царстві Твоїм, зберігаючи їх чистими, непорочними і бездоганними на віки вічні» (з молитви Благословення вінцями, у Чині Вінчання).

Свічка. Вона символізує присутність Самого Господа; свідчення світлих спонукань нареченого і нареченої; також знак радості, вогонь дає тепло, тому запалені свічки являють собою радість зустрічі двох люблячих людей. Одночасно, це символ їх чистоти і непорочності.

Рушник. Здавна дівчина починала вишивати рушник ще задовго до весілля. Основне значення весільного рушника – життєва дорога, по якій разом повинні пройти жених і наречена, чоловік і дружина. Переважаючий червоний колір у вишивці рушника теж не випадковий: червоний – колір сонця, тепла і краси.

На шлюб треба принести: Обручки, рушник, 2 свічки, хустку для нареченої.

Святе Таїнство священства

Священство

ЩО ТАКЕ СВЯЩЕНСТВО?

Священство є таїнством апостольського служіння, завдяки якому виконується місія, яку Христос довірив своїм апостолам: «Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: христячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа, навчаючи їх берегти все, що я вам заповідав» (Мт 28,19-20). Це таїнство ще називають «рукоположенням», бо у часі обряду освячення єпископ покладає руки на кандидата до свячень.

Священство має три ступені: єпископат, пресвітерат (священство) і дияконство. Видимим знаком священичого свячення є покладання рук єпископа та молитва посвячення.

Таїнство Священства призначене для спасіння інших. Той, хто прийняв це таїнство Священства, став посвяченим, щоби в ім’я Христа словом і благодаттю пасти Церкву (пор. ККЦ 1533-1535).

Через священиче служіння присутність Христа як Голови Церкви стає видимою у спільноті віруючих. Цю присутність Христа у служителі не слід розуміти так, ніби священнослужитель охоронений від усіх людських немочей, духа панування, похибок, навіть від гріха. Сила Святого Духа не є однаковим способом запорукою всіх дій священнослужителів… (пор. ККЦ 1549-1550). Це Священство є службовим. «Цей обов’язок, довірений Господом пастирям Свого народу, є справжнім служінням». Воно повністю відноситься до Христа і людей. Воно повністю залежить від Христа і Його єдиного священства і було встановлене для людей і для церковної спільноти. Таїнство Рукоположення передає «священну владу», яка є нічим іншим, як владою Христа. Виконування цієї влади повинно достосовуватися до взірця, яким є Христос, Який з любові до нас зробив Себе останнім і слугою всіх. «Господь ясно сказав, що турбота про Його стадо є доказом любові до Нього» (Св. Іван Золотоустий). (ККЦ, 1551).

Це святе Таїнство установив Христос на Тайній Вечері перед своїми Страстями.

ХТО ТАКИЙ СВЯЩЕНИК?

Священик є людиною, посвяченою Богові для виконання місії Ісуса Христа, людиною, яка покликана бути «Іншим Христом» (Alter Christus) у цьому світі. Священик має ще інші назви: «Священнослужитель», «Душпастир», «Духовний Отець», «Пресвітер», «Ієрей».

«Духовенство, члени якого також називаються священнослужителями, – це вірні, вибрані компетентною церковною владою, які через дар Святого Духа, що його отримали у свяченні, призначаються для того, щоб бути служителями Церкви, беручи участь у місії і владі Христа – Пастиря» (ККСЦ, 323).

СВЯЩЕНСТВО СТАРОГО ЗАВІТУ (ККЦ, 1539-1541)

«Вибраний Народ був установлений Богом як «царство священиків, народ святий» (Вихід 19,6). Проте всередині ізраїльського народу Бог вибрав одне з дванадцяти поколінь, покоління Левітів, призначене для літургійної служби; Сам Бог стає частиною його спадщини. Відповідний обряд освятив початки священства Старого Союзу. У ньому священик «настановляється для людей у справах Божих, щоб приносив дари та жертви за гріхи» (Євр 5, 1.). Це священство встановлене, щоб проповідувати слово Боже (пор. Мал. 2, 7-9.) і відновлювати спільність із Богом через жертви та молитву, але воно не мало сили принести спасіння тому, що потребувало безперервного повторення жертв і не могло привести до остаточного освячення, яке може здійснити лише жертва Христа. Але церковна Літургія вбачає у священстві Арона і слугуванні Левітів, як і в установленні сімдесятьох «старійшин» (пор. Числа 11, 24-25.), прообраз рукоположеного служіння Нового Союзу.

ЄДИНЕ СВЯЩЕНСТВО ХРИСТА (ККЦ, 1544-1545)

Усі прообрази священства в Старому Завіті знаходять своє сповнення у Христі Ісусі, «єдиному посередникові між Богом та людьми» (1 Тим 2,5). Мелхіседек – «священик Бога Всевишнього» (Бут 14,18) – вважається в християнській Традиції прообразом священства Христа, єдиного «Архиєрея за чином Мелхіседека» (Євр 5,10; 6,20), «святого, непорочного, відлученого від грішників» (Євр7,26), який «одним жертвоприношенням удосконалив назавжди тих, що освячуються» (Євр 10,14), тобто єдиною жертвою на Хресті. Відкупляюча жертва Христа є єдина, вона виконана раз і назавжди. Однак вона стає присутньою у Євхаристійній жертві Церкви. Те ж саме стосується єдиного священства Христа: воно стає присутнім через служительне священство, не зменшуючи унікальності священства Христа: «Тому Христос є єдиним справжнім Священиком, а всі інші – лише Його служителями» (Св. Тома Акв., Ком. на Євр 7, 4).

ДВА СПОСОБИ УЧАСТІ В ЄДИНОМУ СВЯЩЕНСТВІ ХРИСТА (ККЦ, 1546-1547)

Христос – первосвященик і єдиний посередник – зробив Церкву «Царством священиків Богові й Отцеві Своєму». Уся спільнота віруючих як така є священичою. Вірні сповнюють своє священство, що виникає з Хрещення, через свою участь, кожен за власним покликанням, у місії Христа – Священика, Пророка і Царя. Саме через таїнство Хрещення і Миропомазання вірні «посвячуються, щоб стати (…) святим священством».

Службове, або ієрархічне, священство єпископів і пресвітерів і загальне священство всіх вірних, хоч «одне і друге властивим для себе способом беруть участь у єдиному священстві Христа», істотно відрізняються, будучи, однак, «скеровані одне до одного». У якому значенні? Якщо загальне священство вірних здійснюється через розвиток благодаті Хрещення, через життя у вірі, надії і любові, життя згідно з Духом, то службове священство перебуває на службі загальному священству, воно причиняється до розвитку благодаті Хрещення всіх християн. Воно є одним із засобів, за допомогою яких Христос не перестає будувати і вести Свою Церкву. Для цього воно передається окремим таїнством – таїнством Рукоположення.

ХРИСТОВЕ СВЯЩЕНСТВО (пор. Катехизм УГКЦ – 486-499)

Христос – як Боголюдина – відновив зв’язок між Богом і людиною та став Єдиним Посередником між Богом і людьми (пор. 1 Тим 2, 5). Вознісшись на небо в людській природі, Він явився заступником за нас перед Божим обличчям (пор. Євр. 9, 24). Христос – вічний священик за чином Мелхіседека. Це означає, що священство Христа походить не з чину Арона, а з посередництва й заступництва Боголюдини, «силою життя нетлінного» (Євр. 7, 16). Христос, принісши Себе самого в жертву примирення на хресті, був водночас і Священиком, і Жертвою. Тому Його жертва, принесена раз і назавжди, є досконала (пор. Євр. 7, 27).

Христос, знищивши Своєю животворящою смертю і воскресінням ворожнечу між людьми і Богом (пор. Еф. 2, 14), зволив, щоб Його благословенні плоди спасіння через Святі Таїнства служили й далі на спасіння кожній людині, аж доки Він прийде у славі. Тому Воскреслий Христос, даючи своїм апостолам дар Святого Духа (пор. Йо. 20, 22-23) і владу відпускати гріхи на спасіння світу, встановлює Своє священство в Церкві. Здійснення Христового посередництва та заступництва через вибраних Богом людей у Церкві і є Христовим священством. У святому таїнстві священнослужителі отримують благодать Святого Духа для здійснення Христового священства у звершенні святих таїнств і пастирському служінні. У всьому служінні священнослужителя «сам Христос присутній у Своїй Церкві як Голова тіла, як Пастир стада, Учитель правди», а священнослужитель, передусім у Євхаристійному жертвоприношенні, діє іменем Христа – Найвищого і Вічного Первосвященика. Він діє і «в ім’я всієї Церкви, коли звертає до Бога молитву Церкви і приносить Євхаристійну жертву».

АПОСТОЛЬСЬКЕ НАСТУПНИЦТВО

Здійснення Своєї спасительної дії у світі Христос передає апостолам. Він доручає їм Свою Церкву, звертаючись до Петра: «Паси мої ягнята […] Паси мої вівці» (Йо. 21, 16-17). Св. Йоан Золотоустий, тлумачачи це, каже: «Учитель хотів навчити Петра і всіх нас, як Він сам любить Церкву свою, щоб і ми виявили велику турботу про неї» . Апостоли передають цю місію своїм наступникам: «Пасіте довірене вам Боже стадо […] не як пануючі над вибраними, але бувши зразком для стада. І як з’явиться Архипастир, отримаєте нев’янучий вінець слави» (1 Пт. 5, 2-4). Апостол же Павло доручає учню Тимотеєві обов’язок поставляти наступників через покладання рук (пор. 1 Тим 5, 22) і передавати їм учення апостолів.

Засновуючи нові християнські спільноти, апостоли ставили на їх чолі пресвітерів (з гр. старійшина) або єпископів (з гр. – наглядач, опікун), а дияконів (з гр. «служитель») – на щоденне служіння «при столах» (див. Ді. 6, 1-6). Св. Климент Римський свідчить: «Апостоли благовістили нам від Господа Ісуса Христа, Ісус Христос – від Бога.

Христос посланий від Бога, апостоли – від Христа. […] Апостоли ставили досвідчених віруючих на єпископів і дияконів» .

ІЄРАРХІЧНЕ СВЯЩЕНСТВО

Священиче служіння в Церкві має ієрархічну структуру, суть якої найповніше виражена у звершенні Євхаристії. На євхаристійному зібранні єпископ як наступник апостолів є предстоятелем, пресвітери священнодіють з єпископом, а диякони допомагають єпископові і пресвітерам. Св. Ігнатій Антіохійський наголошує на важливості ієрархічного служіння в Церкві: «Будьте пильні, щоб все чинити в гармонії з Богом, з єпископом, що предсідає на місці Бога, із пресвітерами на місці собору апостолів та з дияконами, які дуже дорогі мені, яким довірене служіння Ісуса Христа». «Без них [єпископів, пресвітерів і дияконів] не можна говорити про Церкву».

У своїй єпархії єпископ є першим відповідальним за навчання Божого Слова, провід Божого народу та його освячення. Особливістю священнодіяння єпископа є висвячення на пресвітерів і дияконів, освячення мира та антимінсів. Пресвітери, поставлені єпископом на чолі парафіяльних спільнот, священнодіють, навчають і провадять довірену їм паству. Вони звершують таїнства Хрещення, Миропомазання, Євхаристії, Покаяння, Єлеопомазання та Вінчання, а також благословення й освячення на потребу вірних. Диякони поставлені єпископом на літургійне служіння при єпископові та пресвітерові, а також на інші служіння в справах навчання і допомоги в потребах Божого народу, зокрема убогих та недужих.

ЩО ДАЄ СВЯЩЕНСТВО? (ККЦ, 1581-1588)

Незгладима печать (незатертий знак) Це таїнство уподібнює того, хто приймає свячення, до Христа особливою благодаттю Св. Духа, щоб він міг стати знаряддям Христовим для Його Церкви. Свячення дає право діяти як представник Христа, Голови Церкви, у потрійній функції Священика, Пророка і Царя. Як у хрещенні та Миропомазанні, ця участь у функції Христа дається раз і назавжди. Таїнство Священства витискає також незгладиму духовну печать, і вона не може бути повтореною, ані вділятися тимчасово.

Благодать Святого Духа

Благодать Св. Духа, притаманна цьому таїнству, є благодаттю уподібнення Христові – Священикові, Учителеві і Пастиреві, служителем Якого стає рукоположений. Для єпископа це насамперед благодать сили, благодать вести і захищати рішуче й мудро свою Церкву як батько і пастир, з безкорисливою любов’ю до всіх, особливо до вбогих, недужих, потребуючих…

Духовний дар, що його вділяє пресвітерське свячення, виражає молитва, властива візантійському обрядові. Єпископ, покладаючи руку, говорить, між іншим: «Господи, наповни даром Святого Духа того, кого Ти зволив підняти до гідності пресвітерства, щоб був він гідним стати бездоганно перед Твоїм вівтарем, проповідувати Євангеліє Царства Твого, сповняти служіння слова Твоєї істини, приносити Тобі духовні дари і жертви, відновлювати Твій народ купіллю відродження; так, щоб він сам ішов назустріч нашому великому Богові і Спасителю Ісусові Христові, Синові Твоєму єдиному, у день Його другого приходу, І щоб отримав він від Твоєї безмірної доброти нагороду за вірне виконання свого завдання».

Щодо дияконів, то «благодать таїнства дає їм силу, необхідну для служіння Божому Народові «дияконством» богослужень, слова і милосердя разом з єпископом і його пресвітератом».

ЧИНИ РУКОПОЛОЖЕННЯ

Висвячення диякона, пресвітера та єпископа відбувається під час Божественної Літургії через покладання рук (грецькою «хіротонія») єпископа й моління Церкви. Покладаючи руку на висвячуваного, єпископ прикликає на нього благодать Святого Духа. Наприклад, висвячуючи пресвітера, єпископ молиться: «Божественна благодать, що завжди недужих оздоровлює і те, що їм недостає, доповнює, поставляє благоговійного диякона в пресвітерство. Тож помолімся за нього, щоб зійшла на нього благодать Пресвятого Духа».

До молитви єпископа долучається моління Церкви. Багаторазовим вигуком аксіос (з гр. достойний) спільнота стверджує, що рукоположений через божественну благодать став достойним служіння.

Рукоположення в будь-який чин можна прийняти тільки раз у житті.

ДИЯКОНСТВО

У молитвах дияконського рукоположення Церква просить Бога сповнити новопоставленого диякона, мов первомученика архидиякона Стефана, вірою, любов’ю, силою та святістю для належного служіння спільноті. На знак цього служіння єпископ вручає новопоставленому дияконські ризи, кадильницю, рипіду та, за звичаєм, книгу Євангелія.

«На нижчому ступені ієрархії перебувають диякони, на яких покладаються руки «не для священства, а для служіння»… Диякони особливим чином беруть участь у місії і благодаті Христа. Таїнство Рукоположення позначає їх печаттю (характером), яку ніхто не може стерти і яка уподібнює їх до Христа, що став «дияконом», тобто слугою всіх…» (пор. ККЦ, 1569-1570)

ПРЕСВІТЕРСТВО

Особливість рукоположення пресвітера полягає в тому, що перед рукоположенням висвячуваний промовляє Символ віри й складає присягу послуху своєму єпископові. Служіння пресвітера – в тому, щоб «достойно і непорочно предстояти перед святим жертовником, проповідувати Святе Євангеліє, дари й жертви духовні приносити, людей оновляти в купелі відродження» та виконувати інші церковні служіння.

«Пресвітери, «розсудливі співпрацівники єпископського стану, якому вони є допомогою і знаряддям, покликані служити Божому народові, становлять разом зі своїм єпископом один пресвітерат, призначений для різних функцій. У кожній окремій місцевій громаді вірних через них певним чином присутній єпископ, з яким вони з довірою й великодушністю серця спілкуються і від якого беруть на себе частину його обов’язків і турбот, виконуючи їх у своїй щоденній опіці над вірними» Пресвітери можуть виконувати своє служіння тільки в залежності від єпископа і в співпричасті з ним. Обітниця послуху, яку вони складають єпископові під час свячення, і поцілунок миру єпископа наприкінці літургії свячення означають, що єпископ сприймає їх як своїх співпрацівників, своїх синів, братів і друзів, і що від них йому належить взаємна любов і послух» (пор. ККЦ, 1567). Священик отримує священичу владу – служити Божествену Літургію та відпускати гріхи у Таїнстві Покаяння.

ЄПИСКОПСТВО

На хіротонії єпископа висвячуваний у присутності не менше трьох єпископів-святителів складає ісповідь віри, викладаючи докладно вчення Церкви про Пресвяту Тройцю, Воплочення і Святі Таїнства, оскільки єпископ є вчитель віри й благовісник свого стада. Устами святителя Церква просить Христа, щоб той, хто приймає архиєрейську благодать, став «наслідувачем істинного Пастиря, що поклав життя Своє за овець Своїх; щоб був провідником незрячих, світлом для тих, хто в темряві, покаранням немудрих і вчителем для дітей, світильником серед світу; щоб довірені йому душі він провадив до звершеності»… Кожен єпископ через рукоположення і слова освячення отримує «благодать Святого Духа» і на ньому «витискається священна печать». Він також визначним і видимим способом, займає місце Самого Христа, Учителя, Пастиря і Священика, і діє в Його особі. Саме через Духа Святого, Який дається їм, єпископи є справжніми і правдивими учителями віри, первосвящениками і пастирями». (пор. ККЦ, 1558). Єпископ має завдання освячувати, навчати і керувати.

ПЛЕКАННЯ ПОКЛИКАНЬ

Покликання до священства є одночасно даром Божим і плодом духовного життя церковної спільноти – сім’ї та парафії. Тому Церква постійно підносить молитву за добрі й святі покликання до священичого служіння. Покликаних Богом осіб Церква належно готує до отримання благодаті священства і служіння Божому народові. Покликаний зростає в дусі молитви, пізнанні церковного вчення та вмінні провадити інших шляхом спасіння.

Відповідальність за готовність кандидата до священства лежить на єпископові, який через рукоположення доручає йому церковне служіння, а церковна спільнота підтримує його в служінні: «Добрий пастир, а саме такий, що його бажає Христос, ревністю в подвигах рівний мученикам. Проте якщо мученик умер за Христа тільки один раз, то пастир, якщо він такий, як має бути, тисячу разів помирає за своє стадо. Він може помирати навіть щодня. Тому й ви [миряни], знаючи його працю, допомагайте йому молитвами, співчуттям, готовністю, любов’ю, щоб і ми для вас, і ви для нас стали похвалою» (св. Йоан Золотоустий).

ХТО МОЖЕ УДІЛЯТИ ЦЕ ТАЇНСТВО? (пор. ККЦ, 1576)

Єпископам як наступникам апостолів належить передавати «духовний дар» і «апостольське насіння». Правочинно висвячені єпископи, тобто ті, що перебувають в апостольському наступництві, правочинно вділяють три ступені Таїнства Священства.

ХТО МОЖЕ ПРИЙНЯТИ ЦЕ ТАЇНСТВО? (пор. ККЦ, 1577-1580)

«Лише охрещений чоловік правочинно приймає свячення» (ККП, кан. 1024.). Ісус вибрав чоловіків, щоб утворити колегію дванадцятьох апостолів, а апостоли вчинили так само, коли вибирали співпрацівників, які мали стати наступниками в їхній місії. Колегія Єпископів, з якою пресвітери з’єднані у священстві, робить присутньою і здійснює Колегію Дванадцятьох, аж до повернення Христа.

Церква вважає себе зв’язаною цим вибором Самого Господа. З цієї причини свячення жінок є неможливим. Ніхто не має права прийняти таїнство Рукоположення. Ніхто не може сам собі присвоїти цього сану. До нього покликає Бог (пор. Євр. 5, 4.). Той, хто вважає, що розпізнає в собі знаки Божого покликання до рукоположеного служіння, повинен смиренно підпорядковувати своє бажання владі Церкви, якій належить відповідальність і право кликати когось прийняти свячення. Як усяка благодать, це таїнство може прийматися лише як незаслужений дар.

Усі священнослужителі в Латинській Церкві, за винятком постійних дияконів, обираються звичайно серед віруючих чоловіків, які живуть неодруженими і хочуть дотримуватися целібату «задля Небесного Царства» (Мт. 19,12). Покликані, щоб неподільно присвятити себе Господові і «Його справам» (Пор. 1 Кор. 7, 32.), вони віддають себе повністю Богові і людям. Неодруженість є знаком того нового життя, служінню якому посвячується служитель Церкви; прийнята радісним серцем, вона дуже ясно проповідує Боже Царство.

У Східних Церквах упродовж віків існує інший порядок: тимчасом як єпископи обираються лише з неодружених, на дияконів і пресвітерів можна висвячувати одружених чоловіків. Ця практика віддавна вважається законною; ці священики сповнюють плідне служіння всередині своїх спільнот. Зрештою, целібат священиків дуже шанується у Східних Церквах, і є багато священиків, які добровільно обрали його «задля Царства Божого». На Сході, як і на Заході, той, хто прийняв таїнство Рукоположення, вже не може одружитися.

Молитва Слуги Божого Андрея про добрих священиків

Господи, Господи, поглянь з неба, подивись і відвідай виноградник, який насадила правиця Твоя. Нехай всемогутня Твоя Рука буде завжди над нашим народом, що його Ти полюбив. Дай йому, Предвічний Боже, у кожному поколінні, аж до кінця світу, єпископів і священиків святих, повних Твого Духа, — пастирів й учителів Твого Закону, що вміли б незмінно зберігати правду Твого святого

Об’явлення та з любов’ю навчати й вести увесь народ. Даруй духовенству ласку ніколи не боятися пожертвування, де тільки йде про Твою славу й добро цілого народу. Розпали в серцях священиків духа ревності про спасіння душ. Відкрий перед їхніми очима премудрість Твого Об’явлення і дай їм високе почуття святості того діла, до якого Ти їх покликав. Благослови їхню працю і їхні наміри. Хорони від усякого лиха. І єднай їх Твоєю благодаттю, щоб любов’ю були одно, — як Ти, Отче, зі Сином і Син з Тобою. Амінь.

Святе Таїнство Єлеопомазання

Єлеопомазання

ПРО СВЯТІ ТАЇНСТВА ЗАГАЛЬНО

Слово «таїнство» лат. походження «sacramentum» – «таємниця», по-грецьки «містерія», Церква використовує для означення сили і благодаті, якими Господь обдаровує людину через видимі знаки. Отже, Святе Таїнство – це видимий знак невидимої Божої благодаті. Це означає – таємничим, невидимим способом одержувати благодать, тобто божу силу та милість, яка допомагає ослабленій гріхом людині, прямувати до Бога, і боротися зі своїми немочами та гріхами. Можна сказати, що це є особлива допомога для людини, щоби навести порядок у духовному житті та у відносинах з Богом.

Святі Таїнства допомагають:

– відновлювати зв’язок з Богом, що його людина тратить через гріх;

– отримувати нову силу для життя у благодаті;

– визнавати привселюдно свою віру.

У Церкві Христовій є 7 Святих Таїнств і вони установлені самим Ісусом Христом: «Святими Таїнствами є Хрещення, Миропомазання, Євхаристія, Покаяння, Єлеопомазання, Подружжя та Священство. Через ці священнодійства Церкви Христос дарує благодать Святого Духа. Церква через святі Таїнства освячує вірних на їхньому шляху до повноти життя у Христі. У Святих Таїнствах через зовнішні знаки (наприклад воду, миро, хліб і вино, покладання рук тощо) Христос будує свою Церкву. Дія Божої благодаті та наше входження в Боже життя відбувається в богослужіннях Святих Таїнств» (Катихизм УГКЦ, 405)

СВЯТІ ТАЇНСТВА ПОДІЛЯЮТЬСЯ НА:

ТАЇСТВА ХРИСТИЯНСЬКОГО ВТАЄМНИЧЕННЯ: Хрещення, Миропомазання, Євхаристія. У них закладені основи християнського життя. Через ці таїнства людина стає членом Христового Тіла, яким є Церква Христова.

ТАЇНСТВА ОЗДОРОВЛЕННЯ: Покаяння і Єлеопомазання. Вони спрямовані на зцілення, оздоровлення духовних і тілесних недуг (немочей);

ТАЇНСТВА СЛУЖІННЯ: Священство і Подружжя.

Вони призначені для допомоги на шляху спасіння нашим ближнім у церковній спільноті (як священик) та «домашній Церкві» – через народження і виховання дітей.

ЩО ТАКЕ ТАЇНСТВО ЄЛЕОПОМАЗАННЯ?

Святе Таїнство Єлеопомазання (Оливопомазання) належить до категорії таїнств оздоровлення. Не треба плутати також із Миропомазанням (таїнством, що уділяється після Хрещення) та Мируванням (благословенням по великих святах всіх присутніх у храмі). Часто існує помилкова думка про те, що хто прийме єлеопомазання, той помре. Для християн – це є таїнство оздоровлення і воно пов’язане з тим періодом в житті, коли людина переносить різні хвороби і страждання.

«Хвороба і біль завжди належали до найважчих проблем, які випробовують людське життя. У хворобі людина пізнає своє безсилля, свою обмеженість і свою конечність. Всяка хвороба може призвести нас до смерті. Хвороба може вести до тривоги, до замкнення в самому собі, часом навіть до розпуки і бунту проти Бога. Але вона також може зробити людину зрілішою, допомогти їй пізнати те, що не є істотним у житті, щоб звернутися до того, що є істотним. Дуже часто хвороба спонукує шукати Бога і вернутися до Нього» (ККЦ, 1500-1501).

Ще в Старому Завіті людина, вражена недугою, пізнавала свою обмеженість і відчувала, що хвороба пов’язана з гріхом. Водночас хвороба і страждання праведника могли бути нагодою виявити надію на Бога й вірність Йому. Прикладом цього є праведний Йов. У недузі людина зверталася до Бога й саме в Нього благала зцілення, визнаючи перед Господом свої гріхи (див. Пс. 6; 38; 102).

У Новому Завіті Ісус Своїми страстями та животворящою смертю надає нашим стражданням нового значення: у поєднанні зі стражданнями Ісуса вони стають засобом очищення і шляхом спасіння для нас та для інших людей (Катихизм УГКЦ, 462).

ХРИСТОС ПРИХОДИТЬ, ЩОБ ЛІКУВАТИ

«Співчуття Христа до хворих і Його численні оздоровлення всіляких недужих є ясною ознакою того, що Бог  відвідав свій народ і що Царство Боже близьке. Ісус не лише має силу оздоровлювати, а й прощати гріхи: Він прийшов зцілити всю людину – душу і тіло; Він лікар – якого хворі потребують. Його співчуття до тих, хто страждає, сягає так далеко, що Він ототожнює себе з ними: «Я був хворий, і ви навідались до мене» (Мт 25,36). Його особлива любов до недужих не перестала впродовж віків збуджувати особливу увагу християн до всіх тих, що терплять тілом і душею…» (ККЦ, 1503).

Ісус, посилаючи дванадцятьох апостолів на проповідь Євангелія, «дав їм владу над нечистими духами, щоб їх виганяли і лікували всяку хворобу й усяку неміч» (Мт 10, 1). Він обіцяв, що проповідь супроводжуватиметься зціленнями: «На хворих будуть руки класти, і добре їм стане»  (Мр 16, 18). Услід за Христом апостоли також заповідаютьмоління за недужих: «Нездужає хтось між вами? Хай

прикличе пресвітерів церковних і хай вони помоляться над ним, помазавши його олією в ім’я Господнє, і молитва віри спасе недужого, та й Господь його підійме; і як він гріхи вчинив, вони йому простяться» (Як. 5,14-15) (Катихизм УГКЦ, 463).

Святе таїнство Єлеопомазання уділяється для підкріплення віри в перемогу Христа над гріхом і смертю. Бог в Єлеопомазанні дарує благодать відновлення внутрішньої цілості людини – її зцілення та подальшого духовного зростання… (Катихизм УГКЦ, 464).

Св. Єлеопомазання звершую ть соборно, молитвою всієї Церкви на зцілення душі й тіла: скріплення довіри до Бога та отримання прощення гріхів, а також фізичне одужання. Ось чому це таїнство уділяють хворим, а не тільки вмираючим. Силою благодаті таїнства Єлеопомазання недужий стає здатним бачити у своїй хворобі Божий Промисел й отримує силу зносити недугу та долати її. Змінивши своє ставлення до неї, хворий поєднує власні страждання зі спасительними стражданнями Христовими (Катихизм УГКЦ, 465).

У Єлеопомазанні недужий отримує за молитвою Церкви відпущення гріхів. Це таїнство не замінює, однак, таїнства Сповіді. Якщо єлеопомазаний, каючись, не мав можливості приступити до таїнства Сповіді, то він отримує відпущення гріхів. Церква навчає, що таїнство Єлеопомазання дає духовне зцілення, навіть якщо фізичне оздоровлення не супроводжує його (Катихизм УГКЦ, 466).

ХТО ВСТАНОВИВ ЦЕ ТАЇНСТВО?

Сам Господь Ісус встановив це таїнство для оздоровлення та зміцнення на дусі хворих людей (як дітей, так і старших).

Чи про це читаємо у біблії?

Мр 6,12-13: «Вони, вийшовши, проповідували покаяння, і виганяли численних бісів, а й намащували олією чимало хворих та оздоровлювали».

Як 5, 14-15: «Нездужає хтось між вами? Хай прикличе пресвітерів церковних і хай вони помоляться над ним, помазавши його олією в ім’я Господнє, і молитва віри спасе недужого, та й Господь його підійме; і як він гріхи вчинив, вони йому простяться».

ХТО МОЖЕ ПРИЙМАТИ ЦЕ ТАЇНСТВО?

Це таїнство призначене не лише для тих, що перебувають у небезпеці смерті. Відповідний час для її прийняття є вже і тоді, коли вірному починає грозити небезпека смерті через хворобу або старість. Якщо хворий, який отримав таїнство, одужує, він може знову прийняти її у разі нової важкої хвороби. Протягом однієї і тієї ж недуги це таїнство може бути знову повторене, якщо хвороба загострюється. Варто його вділити хворим перед важливою операцією. Те саме стосується і старших і немічних людей (пор. ККЦ 1514­1515).

ХТО МОЖЕ УДІЛЯТИ ЦЕ ТАЇНСТВО?

У Біблії чітко сказано: «нехай закличуть вони церковних пресвітерів» (Як 5,14). Отже, лише священики (єпископи і пресвітери) можуть уділяти Єлеопомазання хворих. Обов’язком душпастирів є повчати вірних про користь цієї тайни. Нехай вірні заохочують хворих, щоб ті запрошували священика для прийняття цієї тайни. Хворі повинні приготуватися до її прийняття добрим наставленням, з допомогою свого душпастиря і цілої церковної спільноти, яка повинна огортати хворих своїми молитвами і братньою опікою (ККЦ, 1516).

За спромогою це таїнство звершують кілька священиків (згідно з Чином – семеро), що унаочнює молитву всієї Церкви, тому Єлеопомазання називають ще «соборуванням» (Катихизм УГКЦ, 468).

ДЕ ЗДІЙСНЮЄТЬСЯ ЦЕ ТАЇНСТВО?

Уділення святого таїнства Єлеопомазання звершують у храмі або там, де перебуває недужий (Катихизм УГКЦ, 468). Родичі або знайомі хворих осіб повинні покликати священика у відповідний час і щоб не було запізно (тоді, коли людина вже втратила свідомість).

ЯК ВІДБУВАЄТЬСЯ ЧИН ЄЛЕОПОМАЗАННЯ?

Чин Єлеопомазання включає освячення єлею, читання Апостола та Євангелія і помазання недужого. Священик, посвячуючи єлей, традиційно вживаний для лікувальних цілей, прикликає на нього силу Божу, «щоб він був для тих, що помазуються ним, на зцілення й на припинення всякого терпіння, скверни плоті й духа», а читанням зі Св. Письма благовістить перемогу Христа над гріхом, недугою та смертю. помазуючи недужого єлеєм (чоло, очі, ніздрі, вуха, уста, щоки, груди, руки і ноги), священик проказує урочисту благальну молитву… і просить зцілити недужого «помазанням цим від тілесної і душевної немочі» й «оживотворити його благодаттю Хрис та, молитвами Богородиці і всіх святих». Чин закінчується покладанням книги Св. Євангелія на голову недужого на знак того, що сам Христос Господь кладе Свою святу десницю на його голову на зцілення й прощення гріхів. Після звершення таїнства, недужий причащається Святих Дарів – «ліку безсмертя» [якщо, звичайно, в стані це зробити]. Присутні в цей час моляться за недужого… (Катихизм УГКЦ, 468­469).

ЩО ДАЄ ЄЛЕОПОМАЗАННЯ? (ККЦ, 1520­1523)

Особливий дар Св. Духа. Першою благодаттю цієї тайни є благодать підкріплення, миру і відваги в подоланні труднощів, які пов’язані з важкою хворобою або старечою неміччю. Ця благодать є даром Св. Духа, який відновлює довір’я і віру в Бога і зміцнює проти спокус Лукавого, тобто проти спокус знеохочення і страху перед смертю. Ця допомога Господа силою Його Духа має провадити хворого до оздоровлення душі, а також до оздоровлення тіла, якщо така є Божа воля. Окрім того, «як він гріхи вчинив, вони йому простяться» (Як. 5,15).

З’єднання зі страстями Христа. Через благодать цієї тайни хворий отримує силу і дар тісно злучитися зі страстями Христа: він, певним чином посвячений щоб нести плоди через уподібнення до спасаючих страстей Спасителя… Церковна благодать. Недужі, які приймають це таїнство, «добровільно єднаючись зі страстями і смертю Христа», вносять «свою частку для добра Божого Народу». Уділяючи цю тайну, Церква у спільності святих заступається за добро хворого. Хворий же, своєю чергою, благодаттю цього таїнства сприяє освяченню Церкви та благу всіх людей, за яких Церква страждає…

Приготування до останнього переходу. Якщо це таїнство… вділяється всім, хто страждає від важких хвороб і немочей, воно тим більше повинне вділятися тим, хто наближається до кінця життя. Тому його також назвали «таїнством тих, що відходять»… Воно завершує святі помазання протягом усього християнського життя; помазання при Хрещенні витиснуло на нас печать нового життя; помазання під час Миропомазання зміцнило нас для боротьби в цьому житті. Останнє помазання зміцнює кінець нашого земного життя міцним захистом в останній боротьбі перед входом до Дому Отця.

МОЛИТВА ЗА ХВОРОГО

Лікарю душ і тіл наших, Джерело життя нашого, Христе Ісусе, Господи і Спасителю наш! Споглянь милосердним оком на цього в тяжкій недузі, прихились до наших слізних благань, перстом милосердя Твого доторкнись до немічного тіла хворого брата нашого, вгаси вогонь тіла його, зменш біль недуги його, поверни здоров’я йому, піднеси його з постелі немочі, продовж дні життя його, щоб на землі він послужив Тобі, ходив по стежках заповідей Твоїх та удостоївся Твого Небесного Царства і разом зі святими славив Тебе, Бога Милостивого, з Отцем і Духом на віки віків. Амінь

Християнський похорон. Що треба знати християнинові?

Похорон

У Святому Письмі читаємо: «Всім бо нам треба з’явитися перед судом Христовим, щоб кожний прийняв згідно з тим, що зробив, як був у тілі: чи добре чи зле» (2 Кор 5,10). Це слова, які є потіхою, для тих, хто живе з Богом і для Бога, але також і напімненням про навернення для тих, хто живе безбожно у гріху і не бажає виправитися.

Доки людина живе на цім світі, є нагода творити добро і зло, а відтак успадковувати вічність з Богом або без Нього. З досвіду знаємо, що людина живе якийсь час на землі, а потім відходить «на правду», помирає. Для християн смерть не є завершенням всього, але переходом до вічності, на яку людина собі заслуговує в часі свого земного життя. Тому про приготування до смерті, про сам момент відходу людини з цього життя та про посмертні кроки для близьких треба всім нам знати, щоби, опинившись у такій ситуації, ми вміли правильно повестися.

ПРИГОТУВАННЯ ДО СМЕРТІ

Християнин повинен молитися, щоб відійти з цього світу у божій благодаті, тобто без важкого гріха. Хоч це переживання повинне супроводжувати людину протягом цілого життя і в цьому нам допомагає дар «страху Божого», тобто боятися, щоб не згрішити, але особливо це стосується моменту відходу з цього життя до вічності. Оскільки людина ніколи не знає ані дня, ані години своєї смерті, то повинна бути завжди готовою. Якщо у родині чи серед близьких хтось важко хворіє, треба довідатися, чи людина сповідалася і причащалася. Не боятися порадити приступити до цих таїнств своїм близьким. Тут обов’язково треба покликати священика. Важкохворим треба порадити уділити святе таїнство Єлеопомазання, яке є молитвою оздоровлення, а не молитвою «на смерть», як помилково думають деякі особи.

Необхідно пам’ятати про обов’язок примирення перед смертю зі своїми ближніми. Хоч християни завжди повинні прощати своїм ближнім, але може статись таке, що хтось на смертнім ложі не є примиреним зі своїми ближніми, тому варто про це нагадати і посприяти. Потрібно дати можливість помираючому попрощатися зі своїми найближчими, і, якщо забажає, то зробити це окремо з кожним – віч-на-віч. Про важкий стан треба повідомити найближчу родину.

МОМЕНТ СМЕРТІ

В сам момент відходу з цього життя наших ближніх треба супроводжувати молитвою. Час відходу ми називаємо агонією (грец. αγωνια — боротьба). Під час агонії глибоко порушується діяльність вищих відділів мозку, затьмарюється свідомість, згасає діяльність усіх органів чуття, різко падає серцева діяльність, тому потрібно ставитися до помираючого з великою терпеливістю. В цей час найближчі повинні зберігати тишу і супроводжувати цей відхід молитвою.

Якщо ми зі свого боку зробили все, що в наших силах – доглянули наших ближніх, подбали про необхідну лікарську опіку і допомогу, то наша справа проста – молитися за «мирну і безболісну кончину», як про це кожного разу молимося на Службі Божій, поручаючи наших ближніх Божому Милосердю.

ПІСЛЯ СМЕРТІ

Після смерті треба звернути увагу на деякі речі: тіло треба похоронити, вчинивши християнський похорон, а за душу треба молитися.

Щодо тіла:

– Повідомити місцевого священика про смерть і домовитися за відправу Парастасу та Похорону;

– Повідомити рідних і близьких покійного (-ої);

– Замовити труну і хрест; подбати про відповідний одяг для померлого, одягнути і покласти до труни;

– Настійливо рекомендувати приносити живі квіти, а не пластмасові вінки, які є дуже шкідливими для живих;

– Замість квітів можна приносити грошову пожертву родині, а якщо родина не потребуватиме її, то вчинить діла милосердя за душу померлого, як сама забажає;

– Похоронити на цвинтарі і доглядати за могилою;

– Встановити хрест чи надмогильний пам’ятник, не витрачаючи надмірних коштів на це. Подбати, щоб надмогильний пам’ятник мав знак нашого спасіння – розп’яття Христове, а не лише фотографії померлих;

– Старатися викорінювати так звані «поминки» – великі і довгі обіди, які не личить чинити добрим християнам, а, при потребі, задовільнитися короткою перекускою.

Щодо душі:

– Зберігати молитовну атмосферу біля померлого;

– Згідно традиції пожертвувати Службу Божу за душі померлих на 9-ий і на 40-ий день, а також в кожну річницю смерті;

– Замовляти молитви Сорокоусти в часі Великого Посту.

– Замовити відправу Григорянки – 30 літургій за душу померлого (-ої);

– Чинити діла милосердя, жертвуючи їх за душі померлих.

ХРИСТИЯНСЬКЕ РОЗУМІННЯ СМЕРТІ «Христос наша Пасха»

901. Християнин, який у таїнстві Хрещення сподобився божественного життя, уже тут, на землі, живе життям вічним. Для віруючої людини смерть є наслідком гріха наших прародичів, але раз і назавжди переможена смертю і воскресінням Ісуса Христа, Який «тим, що в гробах, життя дарував». Смерть для християнина не є глухим кутом, відходом у небуття чи кінцем існування людської особи. Смерть, як і життя, має сенс, який відкриваємо у світлі Христової Пасхи. Смерть – це перехід до нового життя, від землі до небес.

902. Смерть не може бути втечею від життя чи його запереченням. Тому самогубство – свідоме самостійне позбавлення себе життя – є тяжким гріхом, і Церква засуджує його. До самогубства можуть привести різні соціальні, психічні чи інші фактори, однак найголовнішою причиною є зневіра, втрата сенсу життя, відкинення Божого милосердя та розпука…

ЗАУПОКІЙНІ БОГОСЛУЖІННЯ

510. У похоронних і поминальних богослужіннях Церква просить милосердного Бога простити усопшому його гріхи й «оселити душу його у країні живих, в місці світлому, де всі святі і праведні спочивають». Тим самим Церква приносить «жертву умилостивлення» за померлих, щоб вони звільнилися від гріха (пор. 2 Мак. 12, 46).

ХРИСТИЯНСЬКИЙ ПОХОРОН

511. Християни сприймають смерть у світлі перемоги Христа над смертю в Його воскресінні. Це особливо виражено, коли похорон християнина відбувається в пасхальний період і над померлим співають тропар Пасхи: «Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав і тим, що в гробах, життя дарував». Радість Христового воскресіння є божественною відповіддю на смуток людської смерті.

512. Християнський похорон завжди сповнений надії на воскресіння людини в тілі. Саме тому тіло померлого обкаджують і покроплюють свяченою водою, оточують почестями, урочисто переносять до храму й на цвинтар. Люди, йдучи похоронною процесією, спільною молитвою супроводжують померлого до місця поховання. Надія християн на вічне життя виражається у співі «Вічная пам’ять», що є «пам’яттю» Бога про людину…

513. Тіло людини віддають землі, за словами Святого Письма: «Бо ти є порох і вернешся в порох» (Бут. 3, 19). «Спочиває» тіло в землі головою в бік сходу, на знак очікування пришестя Христа – «Сонця правди» зі сходу. На могилу ставлять хрест – знак початку перемоги над смертю, що ним стала смерть Ісуса Христа на хресті.

514. Є чотири Чини поховання: священиків, монахів, мирян і дітей. За чином похорону священика ховають єпископів та священиків. За чином похорону мирян ховають усіх інших охрещених і миропомазаних, а також і дияконів. За чином похорону дітей ховають дітей до семи років.

515. Чин похорону священика містить численні читання зі Святого Письма. А глибокі стихири про сенс людського життя є своєрідним «духовним заповітом», останньою проповіддю померлої духовної особи, зверненою до живих.

516. Чин чернечого похорону, який включає всі ступені чернецтва: послушника (новика), монаха і єромонаха, відрізняється від інших похоронних чинів способом одягання тіла усопшого та приготуванням його до погребення. У самому Чині погребення мовиться про відречення від світу, чернечу посвяту, обіти і розлучення з монашою спільнотою.

517. Чин похорону мирян складається зі стихир, змістом яких є трагічність смерті, породженої гріхопадінням, і християнська відповідь на смерть у співі євангельських блаженств. Настає «останнє цілування» – християнське прощання з померлим, у якому смуток поєднується з надією. Завершується чин похорону панахидою на цвинтарі та запечатанням гробу «до другого і славного Пришестя Христа».

518. Чин похорону дітей несе слова потіхи для батьків і віру, що Бог прийняв дитину до Себе. Цей Чин не містить молитов за прощення гріхів, оскільки дитина їх ще не має і є невинною, як був невинним до гріхопадіння сотворений Богом Адам.

ПОМИНАННЯ УСОПШИХ

519 Зі смертю людина покидає цей світ і стає перед Богом. Для гідної зустрічі з Господом їй потрібна молитовна підтримка живих,

заступництво Пресвятої Богородиці, ангела-хоронителя та всіх святих. Тому на звістку про смерть рідні, близькі й знайомі померлого збираються біля усопшого на предстояння (грецькою парастас), щоб молитися за нього. Таким чином уже від парастасу починається поминання душі усопшого. Протягом ночі, за християнським звичаєм, читають Псалтир за упокій душі усопшого, а за упокій священика чи єпископа – Євангеліє.

520 За давнім звичаєм, у день похорону до домівки покійного сходяться родичі й сусіди, щоб молитовно пом’янути усопшого на спільній трапезі (слов’янською – тризна) й потішити осиротілих домашніх. Наступні поминання відбуваються вже у храмі дев’ятого, сорокового дня та в кожну річницю його смерті. Християнське поминання долає розділення між живими і померлими.

521 Церква визначає й інші дні для поминання усопших. Такими днями є кожна субота, коли поминаємо усопших з усіма святими; М’ясопусна субота, три суботи Великого посту (друга, третя і четверта) та заупокійна субота перед Неділею П’ятдесятниці є днями «вселенського поминання усопших». Є ще звичай поминання всіх усопших конкретної місцевості або парохії наступного дня після храмового празника, на знак єдності живих і померлих. У пасхальний час та на П’ятдесятницю (Зелені Свята) парафіяльна спільнота приходить на цвинтар, щоб над гробами помолитися за померлих і поділитися з ними радістю Христового воскресіння і нового життя. Цвинтар є посвяченим місцем: доглянутий і прибраний цвинтар – найкращий доказ належного ставлення живих до померлих. Майже всі поминальні дні випадають на суботу…

УВАГА! ПОХОРОННІ ЗАБОБОНИ.

Забобони – це гріхи проти І Заповіді Божої і образа Господа. З похоронами є пов’язаних багато забобонів, в які не можна вірити і категорично заборонено практикувати. Декілька прикладів:

– під труну померлого класти сокиру;

– кидати монети, речі, продукти в гріб чи в могилу;

– коли виносять покійника з хати, перекидати столи, стільчики;

– завішувати тканиною дзеркала в домі;

– не відкривати вікна і двері у хаті, де лежить тіло померлого;

– вважати, що найближчим родичам не можна нести чи опускати в яму домовину;

– думати, що не можна дивитись через вікно на похоронну процесію, а то помреш від цього;

– вірити, що людина, яка зайде в дім після виносу тіла і до повернення з кладовища обов’язково помре;

– ставити на поминках «для покійника» стаканчик з горілкою і зберігати цю «поминальну чарку» до 40 дня;

– вірити, що якщо померла людина не відспівана у храмі, то її душа залишається на землі привидом;

– носити так звані «сніданки», «обіди» на могили до рідних померлих;

– вірити в те, що до 40-вого дня не можна нічого роздавати для нужденних із особистих речей покійника;

– не дозволяти на триразове пускання і піднімання домовини над порогом

ЩО РОБИТИ, КОЛИ ХТОСЬ З РІДНИХ ЧИ БЛИЗЬКИХ ПОМЕР?

1.Для тіла треба організувати християнський похорон, а за душу треба молитися.

2.Повідомити рідних і близьких про відхід їм рідної чи просто знайомої людини.

3.Повідомити дільничого лікаря, обов’язком якого є зафіксувати час смерті та констатувати (записати) смерть людини документально. Якщо смерть сталася вночі, то краще викликати швидку допомогу.

4.Також необхідно викликати міліцію, яка повинна оглянути померлого і підтвердити, що смерть ніким не спричинена, тобто, що не відбулося вбивства. Працівники міліції повинні провести огляд тіла і записати протокол про огляд, якщо немає ознак насильницької смерті чи підозр на неї. В такому випадку не потрібно їхати на судово-медичну експертизу, а із протоколом тіло доставити у морг.

5.У випадку суїциду (самогубства) чи насильницької смерті, автокатастрофи чи утоплення, чи інших неординарних ситуацій, тіло обов’язково має бути направлене на експертизу. Про самогубство обов’язково треба повідомити священика ( а відтак і єпископа) та отримати дозвіл на захоронення;

6.Треба зазначити, що на судово-медичне дослідження направляють не всіх померлих. Якщо людина віком від 50 років померла вдома, за нею здійснювалось диспансерне спостереження і цю людину оглядав лікар хоча б за місяць до настання смерті, таку людину на експертизу не забиратимуть. За відсутності ознак насильницької смерті, звісно.

7.Але якщо ж смерть настала не в закладах охорони здоров’я, або виникла підозра насильницької смерті, померлому в обов’язковому порядку будуть проводити розтин. Проте за відсутності ознак насильницької смерті цієї процедури можна уникнути. Для цього треба мати задокументоване волевиявлення покійного або просто письмову заяву близьких родичів.

8.Щоб отримати свідоцтво про смерть, необхідно мати такі документи: бланк про констатацію смерті, протокол огляду тіла та паспорт померлого; з довідкою про смерть від лікаря та протоколом огляду тіла померлої людини, родина звертається у ЗАГС і там видадуть Свідоцтво про смерть.

9.Повідомити священика – пароха, щоби той відповідно міг організувати поминальні богослужіння (парастас і похорон). Вірним про смерть парафіянина повідомляється биттям в дзвони: «дзвонами сповіщають про смерть і похорон когось із парафіян» (Катихизм, № 653).

10. За душі померлих замовляють поминальні богослужіння, або так звані «григорянки». Згідно науки Католицької Церкви, «григорянкою» називається цикл відправлених Святих Літургій (30 днів підряд за одну душу). Священик в той час, коли служить григорянку, не може приймати інших намірень на святі літургії.

Пожертва за відправу григорянки має бути відповідною за 30 святих літургій, будучи свідомими того, що священик в цьому часі не може приймати інших пожертв на Святі Літургії, а дана пожертва є допомогою на його проживання.

11. Якщо Ви не маєте змоги займатися організацією похорону, то зверніться у найближче похоронне бюро.

КОЛИ НЕ СЛУЖИТЬСЯ УРОЧИСТИЙ ХРИСТИЯНСЬКИЙ ПОХОРОН?

Обмеження почестей християнського похорону в УГКЦ встановлюється для наступних категорій осіб:

1. Нехрещені особи

А. Якщо помирає нехрещена дитина, що її батьки мали намір охрестити, або особа, яка виявляла бажання найближчим часом прийняти Святу Тайну Хрещення, то душпастир, порадившись з місцевим ієрархом, може уділити Чин похорону неурочистим способом (пор. кан. 876 §2)…

Б. Якщо помирає нехрещена особа, яка не мала наміру приймати Тайни Хрещення, то їй Церква відмовляє у Чині християнського похорону. У похоронній процесії не повинно бути жодних атрибутів християнства, не дзвонять у церковні дзвони і священик лише на прохання родини може запечатати гріб, і то не у день поховання. Захоронення нехрещеної особи проводиться на спеціально відведеному місці цвинтаря, де це є можливо.

2. Хрещені не католики

Рішення про можливість і спосіб звершення християнського похорону для таких осіб приймає місцевий Ієрарх, враховуючи місцеву практику та обставини (пор. кан. 876 §1).

3. Прилюдні грішники

Якщо помирає прилюдний грішник, то Чин похорону звершується неурочистим способом. У такому випадку не дзвонять у церковні дзвони, похоронну процесію очолюють хрестом без хоругв, проте священик не бере у ній участі. Увечері служиться парастас, домовину з тілом до храму не заноситься, священик не вживає фелону і кадила…

4. Загальновідомі віровідступники, єретики, розкольники і войовничі атеїсти Таким особам, якщо вони не подали перед смертю якихось ознак каяття, Церква відмовляє у християнському похороні. У похоронній процесії не повинно бути жодних атрибутів християнства, не дзвонять у церковні дзвони, а священик лише на прохання родини може запечатати гріб, і то не у день поховання. Захоронення таких осіб проводиться на спеціально відведеному місці християнського цвинтаря, де це є можливо.

5. Ті, хто вибрав кремацію свого тіла

А. Якщо ці особи вибрали кремацію свого тіла не з причин, що суперечать християнській вірі, то над ними слід відслужити церковний похорон у такий спосіб, щоб уникнути згіршення і продемонструвати, що Церква віддає перевагу похованню тіла перед кремацією (пор. кан. 876 § 3). У такому випадку дзвонять у церковні дзвони, похоронну почестей християнського похорону не робиться, однак до храму покійного не заносять.

Б. Якщо особа закінчила своє життя самогубством під впливом або в стані глибокої депресії, то не дзвонять у церковні дзвони, похоронну процесію очолюють хрестом без хоругв, проте священик не бере у ній участі. Ввечері служиться парастас; тіло до храму не заноситься; священик не вживає фелону і кадила; у прощальній проповіді священик має, з однієї сторони, підтримати і розрадити рідних і близьких, які шукають опори у Церкви, а з другої – нагадати, що це трагедія усієї Церкви (пор. 1 Кор 12:26); на цвинтарі, відслуживши панахиду, священик запечатує гріб.

В. Якщо особа закінчила своє життя самогубством навмисно і при повному розумі, то в дзвони не дзвонять; тіло до храму не заноситься; похоронну процесію очолюють хрестом без хоругв, проте священик не бере у ній участі. Парастас увечері не служиться, а на цвинтарі над могилою даної особи присутній священик проведе спільну молитву (Отче наш і Богородице…) та запечатає гріб покійного. Беручи до уваги стан рідних і близьких, священик може звернутися до них словом християнського співчуття і розради. Захоронення таких осіб проводиться на спеціально відведеному місці християнського цвинтаря, де це є можливо. Принагідно в інший день, священик може відслужити Панахиду, долучаючи імена інших померлих християн.

Заувага. Якщо існує аргументований доказ або поважно умотивована підозра, що особа не вчинила самогубства, а померла внаслідок насильницької смерті, немає підстав відмовляти їй у християнському похороні.

ЩО МИ МОЖЕМО ЗРОБИТИ ДЛЯ ПОМЕРЛИХ?

1. Вділити після смерті християнський похорон.

2. Молитися за них.

3. Робити милостині в наміренні «за їхні душі».

4. Жертвувати Служби Божі (літургії) за їхні душі.

Св. Моніка, будучи на смертельній постелі, просила свого сина Августина: «Похороніть моє тіло, де б це й не було, і про нього не журіться. Однак одного у вас прошу, щоб ви завжди на Святій Літургії пам’ятали про мене».

Святий Іван Павло ІІ у своєму «Заповіті» писав: «Після смерті прошу про Службу Божу і молитви».

Св. Іван Золотоустий сказав: «Ти кажеш: «Я оплакую моїх дорогих померлих». Але було б краще, якщо б ти помагав їм молитвами, милостинею і Святою Літургією, а не тільки сльозами».