Про життєвий путь блаженного отця Петра Вергуна – святого Української греко-католицької церкви, що закінчив своє земне життя на теренах Сибіру.

Отець Петро Вергун народився 18 листопада 1890 року в м. Городку на Львівщині в родині місцевого столяра Івана Вергуна та його дружини Пелагії з дому Русин. Успішно навчався в гімназії. Середню осв і ту юнак здобував під час I Світової війни в Перемишлі. За допомогою Митрополита Андрея Шептицького став студентом теології Празької Д уховної семінарії, яку закінчив у 1927 році. Одночасно з богословською освітою здобув ступінь доктора філософії в Українському Вільному університеті. Особливим його зацікавленням була історія Східної й Української Церкви.

30 жовтня 1927 р. з рук Митрополита Андрея Шептицького Петро Вергун прийняв священичі свячення в соборі св. Юра у Львові. Після свячень він отримав призначення на душпастирське служіння для українських греко-католиків у Німеччині з осередком у Берліні. У німецькій столиці о. Петро, крім душпастирства, займався також і науковою працею. Його призначено асистентом кафедри церковної історії в Берлінському університеті.

Після І світової війни в Німеччині знайшли притулок багато українців – політичних втікачів, студентської молоді, робітників. Перед о. Петром Вергуном стояло непросте завдання – згуртувати їх в єдину християнську родину. Серед надзвичайно складних обставин він виявив себе ревним священиком. В його праці не існувало відпочинку – як удень так і в ночі о. Петро завжди був готовим нести душпастирську допомогу, неодноразово ризикуючи життям. Він багато їздить по Німеччині, править богослужіння, виголошує доповіді про східний обряд у німецьких католицьких семінаріях, друкує статті в журналах.

За вірне служіння нашій Церкві на чужині о. Вергун 1937 р. отримує від Папи Пія ХІІ гідність прелата, а 23 листопада 1940 р. Святіший Отець призначає його Апостольським Візитатором з правами Адміністратора для українських греко-католиків в Німеччині . Про о. Петра Вергуна згадують, що був він не тільки вимогливим керівником по відношенню до підлеглих йому священиків, а й добрим батьком та другом. Усі справи старався полагоджувати з любов’ю та лагідністю за що його любило і поважало духовенство. Проте , щодо пунктуальності та відповідальності по відношенню до душпастирських обов’язків о. Петро був вимогливим до себе та інших.

На початку 40-х років у зв’язку з політичною еміграцією і примусовим вивезенням на працю відбувається масовий приплив українців до Німеччини . Візитатура взяла на себе ще одну місію – допомогу українським остарбайтерам , догляд за пораненими та хворими.

Війна наближалася до завершення, радянські війська підходили до Берліна. На Різдвяні свята 1945 р. о. Петро Вергун такими словами вітав свою паству: “…Верстаючи намічений нам Божим Провидінням шлях, не забуваймо, що завданий нам Божою волею тягар має стати для нас нагодою освячення та покути за наші беззаконня – гріхи. Не забуваймо, що на нас усіх глядить око історії”. Бомбардування не припинялися ні вдень, ні вночі. Будинок о. Петра було знищено, але він знайшов кілька уцілілих кімнат і продовжував ретельно виконувати свої обов’язки. Ніщо не заважало Апостольському Візитатору перенести свій осідок далі на Захід, але він цього не зробив. Одночасно просить всіх священиків їхати до Мюнхена – рятувати своє життя, а сам розділяє долю своїх парафіян, розуміючи, як їм потрібна його підтримка. Коли Іван Мірчук, близький друг о. Петра Вергуна, сказав: «Отче ви не маєте чого лишатися в Берліні, бо ви не пробудете там довго, вас спіймають», – отець рішуче відповів: «Заки бодай один українець буде в Берліні, я залишусь тут».

Упродовж травня та червня 1945 р. НКВС неодноразово викликало отця на допити. А 21 червня 1945 року працівники НКВС обшукали його помешкання, заарештували й вивезли отця Петра до Радянського Союзу. Після важких і виснажливих допитів, улітку 1946 року, військовий трибунал на Київському судовому процесі, при зачинених дверях, його, разом з ієрархами Української Греко-Католицької Церкви, засуджує до 8 років тюремного ув’язнення. Відбував покарання о. Петро в Сибіру та тюрмах ГУЛАГу.

Після звільнення з каторжних робіт у червні 1952 року отець Петро Вергун перебував на засланні. 1953-го його привезли в селище Ангарське Богучанського району Красноярського краю. 1954 року душпастир переніс операцію на шлунку, після якої був дуже знесилений.

Незважаючи на те, що отець відбув термін покарання й був звільнений, його неодноразово викликали на нічні допити, які дуже вимучували його. Проте, ніякі випробування не могли змусити о. Петра перейти на російське православ’я. Умови його життя були жахливими, а він надихав, допомагав виживати, будував Церкву в душах людей.

Один із каторжників, який був з отцем до грудня 1954 року, так писав про нього: “Мене все вражала його моральна сила. Всупереч усім недугам, нестерпній самітності під усяким оглядом, він усе був надзвичайно товариською та ввічливою особою, й на його обличчі ніколи не було видно смутку. Він кожного вітав із усмішкою на обличчі”.

7 лютого 1957 року, на самоті – серед снігів і сибірських морозів, серед довгих терпінь і тортур – спочив в’язень більшовицьких концтаборів і мученик за Христову Церкву о. Петро Вергун. Поховали його в селі Ангарське Красноярського краю на новому кладовищі . На могилі спочатку поставили березовий хрест, а згодом пам’ятник.

Саме там, завдяки спогадам п. Івана Хандона – художника зі Сколівщини, який відбував заслання в Ангарському, й знайшли та ідентифікували мощі блаженного. Їхнім пошуком і перевезенням займалася спеціальна делегація Стрийської єпархії УГКЦ. Цій події передувала дворічна підготовча робота. Зокрема, родина о. Петра Вергуна зверталася до уряду Російської Федерації з проханням дозволити забрати останки блаженного на батьківщину. В липні 2004 року мощі привезли в Стрий.

Надалі частина мощей зберігатиметься в храмі Успіння Пресвятої Богородиці в Стрию, а іншу частину урочисто перевезли на “малу батьківщину” отця – в Городок. Частину мощей блаженного також передали в українську греко-католицьку церкву в Мюнхені (Німеччина).

Ім’я блаженного отця Петра Вергуна вписане золотими літерами в літопис нашої Церкви. Все своє життя жертовною працею він згуртовував співвітчизників , відірваних долею від Батьківщини, в єдину християнську родину. Завдяки його подвигу та подвигу всіх мучеників, які поклали своє життя на вівтар Христової віри у ХХ столітті наша Церква вижила. Він продовжуватиме опікуватися нами і надалі.

За посередництвом блаженного отця Петра просімо в Бога благословення для своєї Батьківщини та рідної Церкви!