Роман Шептицький народився у с. Прилбичі (тепер Яворівського району Львівської області). Майбутній Галицький Митрополит походив зі стародавнього русинського (українського) роду графів, який у XIX столітті зазнав полонізації, а члени родини стали франкомовними римо-католиками. Шляхетний рід отримав прізвище «Шептицький» від родового маєтку — села Шептиці (Шептич). При хрещенні отримав імена Роман, Александр, Марія. Його тато — граф Іван (Ян Кантій Реміґіан) Шептицький, мати — графиня Софія (Зофія) Фредро. Бабуся — Зофія з Яблоновських гербу Гжимала, дружина фундатора будівництва теперішнього Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької Станіслава Скарбека.

Подружжя Шептицьких мало семеро синів. Перший син Стефан помер у віці 2-х років, Єжи (Юрій) — 17-ти років. Третім сином Шептицьких став Роман, відомий як Андрей Шептицький. Четвертий — Казимир — успішний адвокат, який у 43 роки полишив світську кар’єру та став монахом-студитом і відомий як Климентій Шептицький. П’ятий — Александр. Шостий — Станіслав — офіцер Генерального штабу і військовий аташе Австро-Угорщини в Риміперед Першою світовою війною, потім став генералом польської армії. Сьомий у 1939, під час першого російсько-більшовицького вторгнення, був замордований більшовиками в Прилбичах разом із дружиною.

Першу освіту Роман здобув удома. Восени 1879 р. разом зі своїми двома братами Юрієм та Олександром розпочав навчання в гімназії Св. Анни у місті Краків (Польща). Невдовзі тут помер його брат Юрій. Роман та уся сім’я Шептицьких глибоко переживали цю втрату. 1 жовтня 1883 р. розпочав військову службу в Кракові. 8 січня 1884 р. його привели з казарми додому та діагностували скарлатину (супроводжується зараженням крові й гострим запаленням суглобів). У часі хвороби був близький смерті. Наприкінці лютого одужав, однак лікарі наполягли на звільненні з військової служби. Батькові вдалося звільнити Романа з війська, у травні родина повернулася з Кракова до Прилбичів.

Восени 1884 р. Роман та Олександр разом поїхали до Німеччини (Вроцлав) на правничі студії в університеті. У 1886 р. вперше відвідав Рим. Влітку 1887 р. завершив університетські студії. 11 серпня цього року на пропозицію батька вирушив до Хирова в колегію єзуїтів. Через тиждень прибув у Добромильський монастир, щоб ознайомитись із життям отців василіян. У жовтні 1887 р. батько відправив Романа в подорож до Російської імперії, під час якої познайомився з філософом Володимиром Соловйовим та істориком Володимиром Антоновичем. Упродовж цієї подорожі відвідав Поділля, Київ,Москву.

8 лютого 1888 р. у Римі взяв участь у загальній аудієнції в папи Лева ХІІІ. Завдяки старанням матері Софії 24 березня папа прийняв їх сім’ю на приватній аудієнції, під час якої Роман просив благословення на те, щоб стати василіянином. Лев ХІІІ не забув про цей візит і пригадав собі його через 11 років. 27 квітня 1888 р. Роман повернувся до Кракова, через 3 тижні здобув науковий ступіньдоктора права.

9 червня 1888 р. граф Ян та графиня Софія супроводили сина до Добромильського монастиря отців Василіян. 13 вересня 1888 р. Роман склав перші чернечі обіти і прийняв ім’я Андрей. Від жовтня 1888 до червня 1891 брат Андрей, проживаючи у Краківській Єзуїтській обителі на площі св. Варвари, відвідує університетські курси з богослов’я та філософії.

У червні 1891 р. супроводжував на Буковину французького прелата, де ознайомився з життям буковинських старовірів.

Від 3 серпня до 4 жовтня 1891 р. важко занедужав на тиф, через що батьки були змушені забрати сина до Прилбичів та викликати лікарів з Кракова та Львова. За порадою лікарів 17 жовтня 1891 р. вирушив на реабілітаційний курорт у Закопане. 17 травня 1892 р. брат Андрей повернувся в Добромильський монастир.

11 серпня 1892 р. брат Андрей склав вічні обіти у Кристинопольському монастирі. 3 вересня 1892 р. єпископ Юліан Пелеш у Перемишлі висвятив його на священика. 11 вересня 1892 р. ієромонах Андрей відслужив першу Божественну Літургію в родинному селі у Прилбичах.

Упродовж 1892–1894 р. Андрей Шептицький завершив богословські студії в Кракові, які були перервані його важкою недугою. У той же період (1892–1896) отець Андрей виконував служіння магістра новиків у Добромильському монастирі. 20 липня 1896 його призначили ігуменом монастиря св. Онуфрія у Львові. 19 травня 1897 разом з отцем Платонідом Філясом починає видавати часопис «Місіонар» — місячник-бюлетень «Апостольства молитви». У 1898–1899 викладає богослов’я у Кристинопольському монастирі.

2 лютого 1899 імператор Франц Йосиф I номінував Андрея Шептицького на Станіславівського єпископа. 17 вересня 1899 відбулась єпископська хіротонія, а 20 вересня 1899 — інтронізація на Станіславівську катедру. За час єпископства у Станіславівській єпархії Андрей Шептицький написав до вірних шість послань: Перше слово Пастиря (до вірних), Наша програма (до духовенства), Правдива віра (до вірних на Буковині), Християнська родина (до духовенства та вірних), До моїх любих гуцулів (гуцульським говором), На грані двох віків (до духовенства та вірних).

Період єпископства у Станіславові тривав недовго — 14 місяців. За цей короткий інтервал встиг відвідати багато парохій, ознайомитись з їх життям. Митрополит Шептицький першим із вищих ієрархів Греко-католицької церкви почав використовувати народну мову в спілкуванні з вірними. Ніхто з єпископів раніше не писав до гуцулів послання їхнім діалектом («До моїх любих гуцулів»): «Періш усего Ви, дєді і нені христєнецкі, сокотіт свої ґіти вид згіршення».

На запрошення єпископа Шептицького західноукраїнський художник Юліан Маркевич оздобив Станіславівську катедру фресками візантійського стилю. Владика подбав також, щоб австрійський уряд виділив земельну ділянку та 300 тис. корон для побудови єпархіальної семінарії у Станіславові.

Після смерті митрополита Юліана Сас-Куїловського Шептицький 17 грудня 1900 був номінований Галицьким митрополитом. Інтронізація відбулася 12 січня 1901 в соборі св. Юра у Львові.

Кир Андрей вважав, що виховання добрих священиків — це запорука успішної проповіді Євангелія. Тому особливу увагу приділяв процесу формування майбутніх душпастирів.

У березні та квітні 1901 р. Митрополит здійснив візитацію Львівської семінарії, на підставі якої прийняв рішення про реорганізацію закладу. Андрей Шептицький дбав також про відкриття єпархіальних семінарій у Станіславові (1906) та в Перемишлі (1907). Він також дуже регулярно відправляв найздібніших студентів до університетів Рима, Інсбруку, Фрібуру у Швейцарії та до Авґустінеума у Відні. А через десять років завдяки низці реформ Митрополит уже мав достатню кількість підготованих і освічених священиків.

1923 р. при Львівській семінарії засновано Українське богословське наукове товариство, яке було покликане розвивати українське богослов’я. 1924 р. Митрополит заснував богословський щоквартальник «Богословію». А в 1929 р. постала Львівська богословська академія, яка стала центром вищих студій для греко-католиків. 2 лютого 1939 р. кир Андрей заснував Український католицький інститут церковного з’єдинення ім. Митрополита Рутського, який очолив архимандрит Климентій Шептицький.

У 1901 р. заснував монастир Студійського правила, в 1913 р. запросив до Галичини чин Редемптористів, які прийняли східний обряд і створили свою гілку. Такі ж плани виношував стосовно Згромадження Салезіян, щоб гарантувати опіку над українською молоддю. Опікувався також жіночими згромадженнями Сестер: Пресвятої родини, Студиток, Милосердя, Святого Вікентія, святого Йосифа, священомученника Йосафата.

Як митрополит двічі відвідав Росію (1907, 1912 рр.) та Білорусь. Сприяв розбудові Російської греко-католицької церкви. У березні 1917 організував у Петрограді Синод Російської католицької церкви і призначив отцяЛеоніда Федорова Екзархом для католиків візантійського обряду в Росії.

Кир Андрей був ініціатором Велеградських з’їздів (1907–1927 рр.), участь в яких брали представники різних християнських конфесій.

21 вересня 1914 р. під час свого короткого перебування в Києві Митрополит висвятив о. Йосифа Боцяна, ректора Львівської духовної семінарії, на єпископа Луцького. У 1917 р. він призначає екзарха для греко-католиків Великої України з осідком у Києві — о. Михайла Цегельського. Генеральним вікарієм східної частини львівської митрополії, до якої входили Броди, Зборів, Збараж, Тернопіль, Сколе — о. Франца Ксаверія Бонна; генеральним вікарієм Станіславської єпархії призначив о. Н. Теодоровича.

22 грудня 1939 р., передбачаючи наростання репресій проти церкви, Митрополит таємно висвятив на єпископа свого наступника — ректора Львівської духовної семінарії о. Йосифа Сліпого. У жовтні 1939 р. кир Андрей призначив Екзархів для вірних візантійського обряду, що проживали на території Радянського Союзу: єп. Миколи Чарнецького для Волині та Полісся, о. Климентія Шептицького для Росії та Сибіру та інших.

Бажаючи зблизити членів українського єпископату, Кир Андрей зініціював єпископські конференції. У його задумі вони мали об’єднати весь слов’янський католицький єпископат східного обряду. Перша така зустріч відбулася у Львові 29-30 листопада 1927 року (друга — у Львові 1928-го, третя — у Римі 1929-го, четверта — в Римі 1932-го, п’ята — у Львові 1934-го). Під час кожної конференції єпископи особливу увагу приділяли виданню нових літургійних книг.

У 1901 році закрив греко-католицьку семінарію на знак підтримки сецесії українських студентів із Львівського університету. В 1903 році приєднався до бойкоту з українськими депутатами Галицького сейму. Засудив діїМирослава Січинського (вбивцю намісника графа Анджея Потоцького) в посланні перед Томиною Неділею 1908 р. Ця подія підживила неприхильне ставлення української громадськості до митрополита. Не було дозволено провести богослужіння за загиблим Марком Каганцем у Соборі Святого Юра 1908 року. Найбільшим політичним досягненням Шептицького стала в 1914 р. домовленість із польською стороною про виборчу реформу, яка би збільшила політичне представництво українців у Галицькому сеймі. Здійснити її завадила війна.

Загальна позиція митрополита в політичних справах: закликає духовенство не ув’язуватися в політику і сам подає приклад; як галицький митрополит був депутатом Віденського парламенту і галицького сейму(пожиттєвим членом Верхньої палати, або Палати панів), але в стінах обох цих закладів до 191] р. з’явився лише двічі й обидва рази виступав не на політичні, а на теми просвітництва.

Відмовився покинути Львів після початку Першої світової війни, зректися обряду. Через це був висланий углиб імперії, що сприйняв як можливість для поширення ідей Унії. Повертаючись додому, відвідав Київ, виступив у Центральній Раді.

Урочисто привітав українців Галичини з відновленням державності. Після втрати Львова відмовився покинути паству, місто — за це отримав 2 роки домашнього арешту від нової «влади». Після втручання Ватикану наприкінці 1920-го зміг виїхати за межі Галичини, відвідав Рим (перемовини з Бенедиктом XV, урядовцями Італії), Францію (з Александром Мільєраном, Арістідом Бріаном, Фердинандом Фошем), Бельгію (з кардиналом Мерсьє), Канаду, США. На всіх перемовинах наполягав підтримати українців. Активність владики розлютила офіційну Варшаву — на 3 місяці заарештований у Познані.

На початку Голодомору видав послання-протест проти штучного голоду в Україні.

Україна в передсмертних судорогах… Населення вимирає головою смертю. Оперта на несправедливости, людоїдна система державного капіталізму довела багатий край до повної руїни… Кров робітників, що в голоді ораличорнозем… кличе о пімсту до неба, а голос голодних женців дійшов до ушей Господа Саваота.

Після початку знищення православних церков Холмщини і Підляшшя, насильного покатоличення місцевого населення внаслідок схвалення сеймом додаткової угоди від 20 червня 1938 року до Конкордату 1925 року видав 16 липня[15] 1938 року відозву, в якій назвав дії польської влади «приголомшливими», польську державу і Костел — «ворогами Вселенської Церкви, Християнства».

Однією з мало згадуваних соціальних акцій митрополита було те, що він добився в австрійського уряду допомоги для вдів священиків.

Під час Другої світової війни православні священики та миряни Кам’янця зверталися до митрополита Шептицького за допомогою — фінансовою і суто церковною: книги, ризи, літургійне начиння тощо, — посилаючись на те, що він же є єпископом їхнього міста, — і митрополит у допомозі не відмовив.

Митрополит підтримував діяльність українських культурно-просвітницьких товариств «Просвіта», «Рідна школа», «Сільський господар». Заснував Український Національний Музей, купив у 1905 р. для нього приміщення за 34000 доларів (з допомогою євреїв, бо поляк-власник не бажав продавати будинок українцям). Завдяки піклуванню Шептицького в музеї зібрано одну з найбільших у Європі збірок іконопису.

Церковні, гуманітарні фундації: найперша — Єпархіальна бібліотека в Станиславові (передав 4 тисячі книг з особистої бібліотеки), Академічний Дім, Народна лічниця (яку згодом (1930–1938) перетворили на сучасний шпиталь), гімназії; клопотанням дочеського уряду врятував українську господарську академію в Подєбрадах. Андрей Шептицький був ініціатором і засновником Земельного банку у Львові (1910 р.).

На кошти митрополита придбано будівлю, в якій розмістилася художня школа Олекси Новаківського, також майстерня Модеста Сосенка та Осипа Куриласа. Він також надавав стипендії молодим українським митцям для здобуття художньої освіти у найкращих навчальних закладах Європи.

На сиротинці передав разом 1 млн доларів; посилав подарунки на Песах єврейським убогим дітям.

Заходами Комісії охорони природи при НТШ митрополит дав розпорядження утворити на землях Львівської митрополії заповідник кедрових лісів на горі Яйко, що біля Підлютого, та заповідник степової рослинності біля Чортової Гори (Пуків наРогатинщині). То були одні з перших природних заповідників у Західній Україні. Сприяв відкриттю курортів (наприклад, у Черчому).

Під його керівництвом певні кошти вкладались у прибуткові підприємства, акції яких котувались на європейських біржах. Прибутки спрямовувались або на благодійність, або на потреби кліру.

Брат Андрія граф Лев Шептицький та його дружина були страчені більшовиками незабаром після вступу радянських військ до Польщі. Їхнього сина Анджея було пізніше страчено в Катині.

У 1940 р. Шептицький писав листи до Йосипа Сталіна і до Микити Хрущова, протестуючи проти зловживань, які чинили представники радянської влади на Західній Україні.

Початок Другої світової війни сприйняв як шанс на порятунок від більшовицького безбожництва. Вітав «Акт відновлення Української Держави».

Гітлерівці маніпулювали авторитетом митрополита з перших днів окупації Галичини. Оприлюднений у пресі лояльний «пастирський лист» опублікований ними для нівелювання впливу послання, в якому він вітав Відродження Української Держави.[16]Інші автори стверджують про «автентичність» його привітання «побідоносному німецькому війську» 5 липня 1941 року, причиною появи якого були страхітливі злочини «перших совітів». Ймовірно, були на те особисті причини: 27 вересня 1939-го вПрилбичах його брата Лева з дружиною та всіма членами сім’ї й челяддю (разом 13 осіб) розстріляли працівники НКВД; над родовою усипальницею Шептицьких скоєно наругу, сімейний маєток Шептицьких пограбовано, знищено цінні стародавні документи.

Митрополит Шептицький не втрачав жодної можливості опікуватися ввіреною йому паствою. 6 липня 1941-го у Львові на зборах громадян для захисту інтересів українських мешканців створено Українську Раду Сеньйорів, яку очолив К. Левицький, а почесним главою став владика Андрей. 30 серпня 1941-го у Львові проголосив про поновлення своєї діяльності Український Червоний Хрест (УЧХ), організований під протекторатом митрополита.

Проте невдовзі після вступу німецьких військ на українські землі владика розчарувався в намірах німців і, як ніхто з інших єпископів Європи, відкрито й беззастережно виступив проти нацизму в багатьох пастирських посланнях. Двічі митрополит звертався з протестом щодо нищення єврейського населення в Галичині до райхсфюрера СС Гіммлера (грудень 1941; лютий 1942). Після цього «фахівці з українського питання» Ганс Кох, Отто Вехтер, Альфред Бізанц відвідали владику з метою «урезонити» непокірного пастира. Старий предстоятель насварив «відвідувачів» — у відповідь прозвучали закиди «спадковому графу в неввічливості».29-31 серпня 1942 р. написав листа до Папи Пія XII.

21 листопада 1942 — послання «Не убий», в якому містилися заклики до примирення політичних сил українського суспільства, засуджувалися політичні вбивства, містилися застереження про відлучення від церкви організаторів і виконавців таких злочинів. Така позиція митрополита призводила до обшуків нацистами собору св. Юра, під час яких гітлерівці розкривали навіть труни покійників.

За згодою Шептицького значна кількість євреїв переховувалась у греко-католицьких монастирях і навіть у митрополичій резиденції. Наказав сховати понад 300 єврейських дітей (зокрема, сина львівського рабина Ізакаїла Левіна Курта, який потім назвав синів іменами Андрей, Климентій) та цінні єврейські документи. У рятуванні євреїв йому допомагали, серед інших, сестра Йосифа Вітер (1946-го її ув’язнено комуністичним режимом загалом на 30 років) і рідний брат Климент (37 євреїв; на фабриці взуття, яка належала студитам, — ще 16 євреїв; арештований радянським режимом 1947-го). Варто зауважити, що Митрополит приховував цю свою порятункову акцію від більшої частини духовенства тому, що цього вимагали обставини. З неприхованою симпатією пише про шляхетну поведінку Андрея Шептицького під час війни рабин Давид Кагане у своєму «Щоденнику львівського гетто».

Передчуваючи, що радянська влада буде нищити Церкву, митрополит заповідав, щоби священики, ченці та черниці вчилися якогось ремесла.

Усупереч часто поширеному твердженню митрополит Андрей не висловлював ніякої офіційної підтримки щодо створення «дивізії Галичина». Варто зазначити, що митрополит погодився послати туди священиків-капеланів для духовної обслуги вояків. У 1999 році в часописі «Патріархат» було опубліковано лист Михайла Демковича-Добрянського, колишнього члена УЦК, котрий був безпосереднім свідком справ, пов’язаних із заснуванням дивізії.

31 жовтня звернувся з останнім словом до найближчого оточення, зокрема, сказав: «наша Церква буде … розгромлена більшовиками… держіться, не відступайте від віри, святої Католицької Церкви… Я виджу відродження нашої Церкви. Вона буде… обіймати цілий наш народ.»

Помер Владика 1 листопада 1944 року, близько 13 години (о 13.30), після ускладнення по грипу, три дні перед тим переставши з будь-ким розмовляти. Похований у підземеллі собору святого Юра. Його похорон у зайнятому радянськими військами Львові перетворився на грандіозну маніфестацію.