Рубрика «Мандрівка сторінками Книги книг. Що Боже Слово говорить нам сьогодні?», яку на  Vatican News готує о. д-р Теодосій Р. Грень, ЧСВВ.

Дорогі брати і сестри! Сьогодні, продовжуючи нашу недільну мандрівку священними писаннями, ми призадумаємося над тим, як поділяється ця надзвичайна, Богом натхненна, священна бібліотека, Біблія. А також призадумаємося над тим, чому до її складу входять саме ті, а не інші книги-частини.

Отож, по своїй суті Біблія – це одна-єдина книжка, яка складається із багатьох книг різного часового походження, різних авторів, різних жанрів та стилів, а навіть різних мов. Взявши до рук Святе Письмо католицького видавництва, що складається із 73 різних книг-частин, можемо зауважити, що воно поділяється перш за все на дві більші частини – на Старий Завіт та Новий Завіт або як їх ще дехто з біблістів називає, Перший і Другий Завіти, згідно з хронологічною послідовністю.

Можемо сказати, що, так би мовити, межею двох Завітів є Воплочення Ісуса Христа, від якого розпочинається нова епоха, розпочинається також нове літочислення. Старий Завіт – це 46 книг-частин, до яких належать розповіді від створення світу до народження Ісуса Христа, а Новий Завіт – це 27 книг, які розповідають про життя Ісуса Христа, апостолів, про перші спільноти християн та події, що ведуть до другого пришестя Христа у славі, що ми інколи називаємо кінцем світу.

Усю збірку 73 книг Біблії називаємо Біблійним каноном, що з грецької мови означає «правило». Цей канон окреслює автентичну збірку чи каталог священних книг, які були написані під натхненням Господа Бога  і були визнані Церквою непомильним правилом віри та моралі. Тому книги, що перебувають у біблійному каталозі, це канонічні книги, тобто канонізовані чи визнані Церквою як богонатхненні. Звісно, говорячи технічною мовою, канонічна книга і натхненна книга – це не є одне і теж.

Канонічна книга означає, що цю книгу Церква включає до свого списку Святого Письма, а друге поняття – натхнена означає, що ця книга була написана під натхненням Святого Духа. Але, говорячи практично, ці терміни взаємопов’язані, адже всі книги Біблії, які входять до канону святих книг мають бути насамперед визнані натхненими. Жодна не натхнена книга не може бути визнаною і ввійти до Біблійного канону Церкви. Євреї, а згодом і християни, окреслили канон священних книг.

Таким чином було відмежовано канонічні книги від тих писань, які не вважались натхненими і які ми сьогодні називаємо апокрифами. Християнський канон старозавітніх книг йде за єврейсько-олександрійським каноном. Що ж до новозавітніх книг, то з огляду на появу полемічної літератури, його канон був окреслений лише згодом. Книги Нового Завіту постали в середовищі Вселенської Церкви І ст. Євангелії, діяння і послання апостолів, які впродовж певного часу, зокрема, це стосується Євангелій, існували в усній формі, були записані. Відтоді ж вони почали подібно до єврейської Біблії, становити певний збір книг, названий власне Новим Завітом. І цю збірку писань перші християни використовували насамперед під час літургійних зібрань. Інші ж книги не були внесені церковною громадою до цього зібрання книг, до цього канону. І це через неапостольське походження або через зміст, що був незгідним із вірою Христової Церкви, тобто з цією вірою, яку Церква зберігала ще із часів Ісуса Христа перед написанням книг Нового Завіту.

Упродовж століть тривали дискусії про те, які книги-рукописи зарахувати до Біблійного канону, а які ні. В усякому разі, саме в післяапостольський період написані книги були зараховані до канону святих книг. І тут важливою була роль власне церковної спільноти, в середовищі якої спочатку ці книги поставали, а потім приймалися або відкидалися. Тому на запитання про те, чому до Біблійного канону входять власне ці, а не інші книги, можемо відповісти таким чином: так вирішила Церква, Божий народ, який відчував сумісність тих писань із своєю вірою, переданою Ісусом Христом, і визнав, що саме вони, ці книги, були написані під натхненням Святого Духа.

Процес канонізації святих книг був тривалим. Лише на Флорентійському соборі 1441 р. та на Тридентському соборі 1546 р. Католицька Церква урочисто потвердила цей канон, чітко окресливши ті книги, які входять до Біблійного канону Католицької Церкви. Однак варто наголосити, що оскільки Христова Церква сьогодні не перебуває в повній єдності, а є поділеною, християни сьогодні належать до Католицької Церкви, до різних Православних Церков, до Протестантських церковних спільнот, то й Біблійні канони дещо відрізняються. Наприклад, у Православних Церквах біблійний канон є більшим, бо до нього належать деякі книги, які не визнані Католицькою Церквою і Протестантськими церковними спільнотами.

Повертаємось до двох більших частин: Старого і Нового Завіту. Отож, Старий Завіт поділяється на 5 більших частин. Першою є П’ятикнижжя. І з самої назви стає зрозумілим що ця частина складається із 5 книг: Книги Буття, Виходу, Левіт, Чисел та Книги Второзаконня. Друга частина Старого Завіту – це історичні книги: від Книги Ісуса Навина до Книги Макавеїв. Третьою частиною є поетичні книги. До них належать ті книги-частини, які йдуть від Книги Йова до Книги Сираха. Четвертою частиною є Книги великих пророків: від Книги Ісаї до Книги Даниїла. П’ята частина Старого Завіту – це книги малих пророків: від Книги пророка Осії до Книги пророка Малахії. Приблизно можемо сказати, що Старий Завіт був написаний в періоді від 1400 р. перед Р. Хр. до 400 р. перед народженням Христа.

Новий Завіт – це очевидно книги походження нашої ери. Новозавітній корпус сформувався приблизно в період до 140 р. Канон Нового Завіту також можемо поділити на 5 частин. Він складається із 4 Євангелій: 3 синоптичних від Матея, від Марка та від Луки та Євангелії від св. Івана. Другу частину становить Книга Діянь апостолів. Далі  слідують 14 послань св. апостола Павла, після чого послання інших апостолів: Петра, Якова, Івана та Юди. Закінчується Новий Завіт п’ятою частиною – Книгою Одкровення.

Розшифрування аудіо: “Католицький оглядач“