Цей священик за час своєї невпинної праці не надбав собі нічого з матеріальних благ, проте, будучи на межі вбогості, не шкодував і того останнього, що мав, щоби розділити з іншими. Унікальність долі цього українського душпастиря ще й у тому, що він протягом тривалого часу (спершу примусово, а відтак з доброї волі) провадив своє служіння у степах Караганди, Самари, Оренбургу. За це блаженного Олексу Зарицького охрестили «апостолом Сибіру». 17 жовтня припадає 105-ліття від дня народження священомученика.

Промовляючи в Астані у вересні 2001 року, папа Іван Павло ІІ сказав: “Прагну згадати тут, серед інших, благословенного Олексія Зарицького, капелана і мученика, який помер у ГУЛАГу Долинка…”.

Нині прах блаженного спочиває в Україні, але смерть застала його далеко від рідної землі. Він став першим блаженним Католицької Церкви в Казахстані.

Олексій Зарицький походив із села Більче (тепер Миколаївський район на Львівщині), з багатодітної сім’ї місцевого дяка Василя Зарицького та Марії Ісих. Навчався у Стрийській гімназії, виховувався в Пласті.

Змалку плекаючи побожність, вступив до Львівської богословської академії, ректором якої був Йосип Сліпий. Священичі свячення отримав з рук ще одного світоча греко-католицької віри – митрополита Андрея Шептицького. Це сталося 7 червня 1936 року в церкві святого Юра у Львові.

Зі слів ректора Йосипа Сліпого, отець Зарицький міг стати духівником семінарії. Але першими парафіями, де Олексій Зарицький служив сотрудником, були два села на Стрийщині: Стинава Нижня і Стинава Вижня. Парафії вважалися «неблагополучними» та «духовно занедбаними». Молодий отець робив усе можливе, аби селяни знову почали ходити до церкви. «Він питався у старенького отця: «Чому так мало людей в церкві? – «Бо є дуже багато баптистів», – відповів парох. Тоді той молоденький священик почав ходити там, де збиралися люди: в «Просвіту», читальню. Парох йому казав: «Шкода твоєї праці. Та ти їх не навернеш!». Жив отець Олексій дуже бідно, бо парафії не мали доходу. Як приїжджав на село, батько встидався ним: «Та ти вже два роки на парафії, і собі ні чобіт, ні плаща не справив!». І більчицький дяк, тато Олексія Зарицького, заказав йому хутро, чоботи, щоби якийсь вид мав. Тим часом отець Зарицький село на ноги поставив: люди стали до церкви ходити, діти – до школи, де він вчив їх релігії. З тих сіл вийшло ще кілька священиків», – згадує колишня парафіянка о. Олексія Марія Іващишин ¹.

У 1937 році отця Олексія Зарицького переводять у теперішній Золочівський район – у село Струтин, де з його появою також починається духовне відродження. Вже за рік після приходу нового пароха в селі почали будувати Народний дім. У Струтині діяла бібліотека для дорослих, а отець Олексій організував ще й дитячу – просто у захристії. Часто вів бесіди з молоддю на теми прочитаних книг. Двері його незаможного обійстя ніколи не закривалися перед бідними. Одна родина з важкохворою дитиною знайшли в домі священика постійний притулок. Під час Йорданських відвідин, якщо заходив до хати вдови, міг непомітно залишити десь на покуті весь свій заробіток.

О.Зарицький з дітьми, що стали до першого Святого Причастя у церкві Петра та Павла (Рясне-1, 1945 -1946 рр.)

Мученицький шлях блаженного Олексія Зарицького почався зі села Рясна-Руська Яворівського району, де він був парохом у 1946-1947 роках. Набула сили радянська заборона вести релігійне навчання дітей, а відтак прийшла заборона УГКЦ. Будучи одним із тих священиків, які не підписали перехід на православ’я, Олексій Зарицький потрапив до «чорного списку» МҐБ, проте ще продовжував потайки вести катехизацію школярів.

На сам Свят-Вечір із села вивезли на Сибір кілька родин. Отець знав, що його арешт не за горами. Прибічники вмовляли пароха формально «підписати православ’я» задля самозбереження, але він лише картав їх за малодушність. Якось його покликали посповідати хворого, а в хаті були «люди з органів». Зарицький не зупинився перед явною небезпекою. Невдовзі його заарештували.

Якийсь час він перебував у Золочівській тюрмі, відтак – у тюрмі «на Лонцького», де довелося пережити допити та знущання. У травні 1948 року був засуджений за політичною статтею (як колишній голова «Просвіти») до 8 років заслання.

Наступний період свого життя отець Олексій Зарицький провів у Іркутській області, Мордовській АРСР та в Казахстані.

Йдучи на смертельний ризик, він на нових місцях таємно служив Літургії в неділі та свята. Згадує Семен Височан, в’язень таборів у Караганді: «Ми вже всі знали, коли приходити, кому на стійці стояти, а кому співати. Він накидав єпитрахиль, мав маленький молитвенник. Хлопці на нари сіли і нібито говорили. Наглядач прийшов і пішов, а ми далі правили» ².

Колишні парафіяни зі села Струтин надсилали отцю виноград, який він у підпіллі використовував для Святого Причастя. «Починаючи з 1955 року, Караганда стає сильним католицьким центром в цьому регіоні. Тут проживали численні німецька та українська спільноти, після звільнення з ув’язнення перебували священики – як римо-католики, так і греко-католики. Тут вирувало релігійне підпільне життя», – розповідає апостольський адміністратор для греко-католиків у Казахстані о. Василь Говера.

31 грудня 1954 року термін ув’язнення отця Зарицького закінчився. Була субота. Зарицький не поспішає покинути камеру, де тиснулося 25 в’язнів, щоби в неділю вкотре ризикнути і відправити для них Службу Божу.

Ще рік йому заборонено повертатися додому, але отець залишається в Караганді значно довше. Працює сторожем. Невдовзі тут зароджується його перша парафія, а кімнатка шахтарського бараку перетворюється на капличку. Український священик став душпастирем для поляків, німців, естонців, його донині в Казахстані шанують римо-католики. «Як розповідають парафіяни, отець Олексій був дуже ревним священиком. Служив до упадку людських сил, бувало, що міг добу сповідати, хрестити та вінчати людей – без відпочинку та їжі. Був дуже сміливим і відважним проповідником. Досі про нього пам’ятають католики як латинського, так і візантійського обрядів. Ще живуть люди, яких він хрестив, вінчав чи сповідав. Все своє життя після звільнення з тюрми отець Зарицький присвятив місіонерській праці. Священиків було мало, тому він постійно перебував у дорозі: від міста до міста, від республіки до республіки отець переїжджав, щоб відвідати підпільні громади та послужити їм», – розповів о. Василь Говера.

Навесні 1957 року о. Олексій Зарицький вперше після 9 років розлуки повернувся в Україну. Парафіям, для яких він колись трудився, як і більшості греко-католицьких громад, накинули примусове православ’я. Спільноти, які хотіли зберігати свій обряд, збиралися потайки. Поява в підпільній УГКЦ отця Зарицького стала святом для багатьох вірних. «То була Квітна неділя. Ми дали людям знати. Майже зразу хата наповнилася сусідами. Дуже довго отець сповідав, аж десь опівночі чи й над ранком правилася Служба Божа. Розходилися всі такі щасливі!», – згадує сестра-монахиня ³.

Отець Олексій тричі відвідав батька, який жив у селі Заплатин Стрийського району. Односельці з Більча згадують, що Василь Зарицький продовжував дбати про сина, наполягав, що той знайшов собі гідну роботу та забезпечив себе необхідним. Проте Олексій не вмів жити інакше, як задля інших, завжди ділився своїми вельми скромними пожитками з тими, хто був в потребі. Останній раз отець навідав батька, коли той був уже важко хворий. Василь Зарицький помер два місяці після того, як поховали на чужині його сина, так і не дізнавшись про другий арешт і швидку кончину Олексія.

Після добровільного вже повернення до Сибіру отець Олексій Зарицький зустрівся з митрополитом Йосипом Сліпим. Владика призначив його адміністратором українських греко-католиків в Казахстані з осідком у Караганді. Відтоді він стає справжнім мандрівником задля Христа, долає тисячі кілометрів, аби задовольнити духовні потреби ув’язнених чи депортованих.

У 1960 році отця Олексія позбавляють прописки, наближаючи таким чином час його другого арешту. Не маючи місця постійного працевлаштування, Зарицький уже попадав під статтю за «дармоїдство». Він не погоджувався навіть на фіктивну посаду, прагнув найбільше часу мати для священичого служіння.

Розповідає Петро Дідула, автор документального фільму про Олексія Зарицького: «Гостра реакція на будь-яку форму колабораціонізму – це те, що вирізняло блаженного Олексія, і те, що завжди буде викликом для кожного, хто торкнеться його життя. У Казахстані він міг би уникнути другого ув’язнення, якби погодився на те, щоби його формально влаштували на працю, на яку йому не потрібно було з’являтися. Люди робили би рутинну роботу за нього і відзначали би це у журналі. Завдяки тому він би міг мати офіційне місце приписки (це була нормальна практика для багатьох греко-католицьких священиків). Але блаженний Зарицький не пішов навіть на це, в результаті чого отримав другий термін. Оце відчуття абсолютно вільної особи в абсолютно негідних щодо цієї особи обставинах – ось, що залишив мені блаженний Олексій Зарицький».

Ще рік отцю вдавалося мандрувати величезними просторами Поволжя, Уралу та Казахстану (Самара, Оренбург, Орськ, Бугуруслан, Челябінськ, Актюбінськ, Павлодар тощо), чудом уникаючи арешту. Затримали його в Караганді навесні 1962 року. Невдовзі після ув’язнення в таборі Долінка він потрапив у тюремну лікарню – загострилася хвороба шлунка.

Сестра Серафима (Шмідляйн) відвідувала отця Олексія у шпиталі: «Був дуже худий. Жінки плакали, а він казав: «Не плачте. Мати Божа приходила до мене і казала, що скоро забере».

«Уже темніло, коли покійного на підводі везли на табірний цвинтар. Ні звідти, ні звідси похоронну групу почала супроводжувати жінка у незвичному для цього краю білому вбранні», – оповідає у документальному фільмі про блаженного Зарицького режисер Петро Дідула.

Прах отця двічі перезахоронювали. Нині він спочиває на території церкви в селі Рясна-Руська. «Щороку 27 червня ми в Караганді творимо пам’ять блаженного Олексія Зарицького, – каже о. Василь Говера. – Відправляємо урочисті богослужіння. Кожного четверга в нашому храмі в Караганді після Літургії служимо молебень. Те, що наша Церква існує на теренах Казахстану, я думаю, що значною мірою ми завдячуємо невтомній праці о. Зарицького, а тепер і його небесній опіці. Наші люди, подібно як і римо-католики, моляться до нього, в кожного є іконка блаженного. В Караганді збудований костел блаженного отця Олексія. Він є також покровителем як для греко-католицької спільноти в Караганді, так і для місцевої римо-католицької єпархії. Я завжди відчуваю підтримку цього блаженного для свого служіння в Казахстані, його подвиг надихає на місійну працю на цих теренах», – ділиться зі Z апостольський адміністратор для греко-католиків в Казахстані.

Владика Йосиф Мілян на цвинтарі в Долинці під Карагандою, біля пам’ятника, спорудженого на місці першого поховання о. Олексія Зарицького.

Свідчить Петро Дідула, автор документального фільму про Олексія Зарицького: “Під час роботи над фільмом я зауважував своєрідне «переображування» на обличчях багатьох, хто знав отця Зарицького і пробував щось про нього сказати. З усього було видно, що досвід спілкування із блаженним Олексієм ніколи для них не проминув. Мене вразило те, що мої інтерв’юйовані, ніби продовжують дискутувати з ним: питання, які отець для них сформулював, стали питаннями всього їхнього життя. Це були життєві постави щодо викликів, з якими вони (а тепер і я як режисер фільму) постійно зустрічаємося».