Новий погляд на сповідь, таїнство радості

Це не свята тайна, до якої в наші часи не часто приступають, повинна змінитися. Пропозиція Папи Франциска полягає у повністю відмінному поглядові на сповідь, в порівнянні з тим, як її переживають численні християни, в порівнянні з певною історичною спадщиною.

Насамперед, Папа вказав на це таїнство як на «ліки» для періодів життя, коли ми падаємо духом. На запитання Петри, яка запитувала його про те, як її ровесники можуть «переступити через перешкоди на дорозі до Божого милосердя», він відповів іншим запитанням: «Коли я вас запитаю: а про що ви думаєте, коли йдете до сповіді? Я майже впевнений, якою буде відповідь: про гріхи. Але чи дійсно гріхи є центром сповіді?..  Бог хоче, щоби ти наближався до Нього, думаючи про себе, про свої гріхи, чи про Нього?».

Два дні перед тим Папа Франциск сказав у Будапешті, що християнське життя починається з кроку щоб відступити, щоб забрати себе з центру життя, вивільнивши простір для Бога. Той самий критерій, той самий погляд, застосований до сповіді, може викликати невеликий, але грандіозний коперніканський переворот у житті кожного: у центрі таїнства сповіді вже не я, впокорений із переліком гріхів, можливо, постійно тих самих, які важко розповідати священикові. У центрі – зустріч з Богом, Який приймає, пригортає, прощає та підводить.

«Ми не повинні йди до сповіді як покарані, що повинні впокоритися, але як діти, що біжать, аби впасти в обійми Отця, – пояснив Папа юнакам і дівчатам. – А Отець підводить нас у кожній ситуації, прощає нам кожен гріх. Добре це затямте: Бог завжди прощає! Зрозуміли? Бог завжди прощає!». Це не похід до судді, щоби звести рахунки, але до «Ісуса, Який мене любить і зцілює мене».

Папа Франциск порадив священикам «почуватися» на місці Бога: «Щоб вони почувалися на місця Бога Отця, Який завжди прощає, пригортає та приймає. Віддаймо Богові перше місце у сповіді. Якщо Бог є головною дійовою особою, все стає прекрасним, а сповідатися перетворюється у Таїнство радості. Саме так: не страху і суду, але радості».

Новий погляд на таїнство покаяння, запропонований Папою, заохочує, отже, не залишатися в’язнями сорому за свої гріхи – сорому, який «є доброю річчю», – але переступити через нього, бо «Бог ніколи не гидує тобою. Він любить тебе саме там, де ти соромишся себе самого. Любить тебе завжди». Тим, які ще нездатні простити собі самим, думаючи, що також і Бог не може це зробити, «бо завжди падатиму в ті самі гріхи», Папа Франциск каже: «Коли Бог ображається? Коли йдеш просити прощення в Нього? Ні, ніколи. Бог страждає, коли ми думаємо, що Він не може нам простити, бо це немовби сказати: “Ти слабкий у любові!”. Бог, натомість, радіє, прощаючи нам, радіє кожного разу. Коли Він підводить нас, то вірить у нас, як першого разу, не зневірюється в нас. Це ми зневірюємося, але не Він. Він бачить не грішників для навішування ярликів, але дітей, яких любити. Бачить не людей, що помилилися, але улюблених дітей; можливо, поранених, а тому має ще більше співчуття та ніжності. І щоразу, коли сповідаємося, ніколи про це не забуваймо, на небі справляють свято. Щоб так було також і на землі!».

Від сорому до свята, від впокорення до радості. Це не думка Папи Франциска, це Євангелія, в якій читаємо про того батька, який з тугою чекає на сина грішника, безперервно вдивляючись в горизонт, і ще перед тим, як той знайшов час, щоби впокоритися, скрупульозно викладаючи свої провини, обіймає його, підводить і організовує свято з ним і для нього.