Для чого нам потрібні інші люди?
19.09.2018
Наше входження в людську родину дає нам у зародку зрілість, яку ми осягнемо пізніше. Подібно й наше прийняття до Церкви робить нас «святими в зачатковому стані».
Божий задум, так, як ми можемо його пізнати у світлі Об’явлення, не залишає жодних сумнівів щодо спільнотного виміру людського покликання. Згадаймо лишень перші сторінки Біблії: людина була створена на образ Бога. Однак цією людиною не є тільки одиниця, Адам, перший із цілої серії; він представляє Людину загалом. У перших описах Книги Буття Адам, по суті, є або окремим ім’ям власним, або збірним поняттям. Людина, сотворена на образ Божий, — це чоловік і жінка (див. Бут 1,27).
В одночасному сотворенні першої людської пари християнська думка слушно вбачає «перший вияв спільноти осіб». Ця поява Людини у вигляді спільноти не позбавлена підстав. Самий її Божественний взірець — це спільнота осіб: Отець, Син і Святий Дух, у єдності тієї самої Божої природи. Створена на Його образ людина, таким чином, це істота суспільна, яка може доповнитися тільки в зустрічі з іншим:
«Я ясно пізнаю і сам пізнаний лише тоді, коли любов гарантує мені дар присутності іншого» (Поль Елюар).
Інтуїція поета відкриває тут первісний елемент, що криється глибоко в людській природі. Без взаємин з іншою особою людина не може ані жити, ані розвивати свої здібності. Інколи це набирає драматичних вимірів, ми ж бо знаємо про всілякого роду несправедливості, що були долею людей, позбавлених любові: безконечну кількість таких психологічних випадків можна би звести до браку стосунків з іншим — чи не єдиної причини, що у сенсі джерела, що у сенсі наслідку. Тільки якомога досконаліша інтеграція з людською спільнотою дає дитині змогу осягнути повну зрілість.
Цей факт, що в наші часи відкритий заново в усій його болісній виразності, по суті становить спільне благо християнської традиції. Неможливо переоцінити те, що найстаріший образ Пресвятої Трійці, який зберігся до наших часів, представляє саме три Особи в момент сотворення людини. На стіні саркофагу, який зберігається в Латеранському музеї, відомого догматичним і символічним багатством своїх барельєфів, ми бачимо першу пару людей у ранок сотворення, перед лицем Трійці Божих Осіб. Отець, який сидить, благословляє особливо урочистим жестом; Син, «через якого все сотворене», кладе руку на голову Єви, яка виходить із боку Адама, що лежить біля її ніг: Син представляє їх Отцю. Дух Святий зображений як постать обік двох перших. Його присутність на цьому образі нагадує нам, яку Він відіграє роль: Він готується виконати стосовно двох щойно створених істот те саме діло, яке звершує споконвічно між Отцем і Сином — діло спільноти в любові.
В інший, пізніший момент Історії спасіння Ісус скаже нам те саме: «щоб вони були одно так само, як і ми одно» (Йн 17,22). Нагадуючи цей текст, Другий Ватиканський Собор додає: «Господь Ісус (…) вказує певну подібність поміж єдністю Божих Осіб та єдністю дітей Божих у правді та любові». Братнє ставлення, якого вимагає євангельська любов до ближнього, це щось зовсім інше, аніж тільки виконання наказу, навіть Божого. Вона вкорінена в суті істоти, створеної до життя у спільноті, яка з огляду на це може реалізуватися тільки в безкорисливому дарі себе самої, і яка зберігає своє життя, коли його втрачає (див. Лк 17,33).
Лише на цьому рівні розв’язується гадана антиномія безумовно індивідуального характеру особистого покликання та спільнотного виміру спасіння. У першому розділі Послання до Ефесян, яке показує невичерпне багатство неосяжної Таємниці, св.Павло запевняє нас, що Бог «вибрав нас (…), щоб ми були святі й бездоганні перед Ним у любові» (Еф 1,4). Однак він ще вчить нас, що це вибрання здійснилося «у Христі Ісусі» та що волею Отця є «об’єднати все у Христі» (1,10). Це з’єднання всіх речей звершується у Церкві й через Церкву, Тіло Христове. Отож у планах Божих постає єдність між вибраністю з призначенням до святості й даром усиновлення, який отримуємо в Церкві. Церква це не своєрідний «резерв», на тлі якого сяяло б наше особисте зусилля прагнути до святості. Тут справа набагато глибша: Церква — це середовище, в якому ми маємо жити і поза яким ми б не мали життя. Сотворена на образ Бога, який є Спільнота, свята і неподільна Трійця, людина отримує Божий дар, який є підставою всілякої святості у спільноті святих. Наше входження в людську родину дає нам у зародку зрілість, яку ми осягнемо пізніше. Подібно й наше прийняття до Церкви робить нас «святими у зародковому стані» (не «малий святий», а «святий-початківець»).
Переклад CREDO за: Жан П’єр Торрель ОР, Dominikanie
Останні новини
Нічні чування, які щомісяця відбуваються у Відпустовому центрі блаженного Симеона Лукача, зібрали понад дві тисячі вірян на молитву. Прочани прибувають...
У четвер, 22 серпня, у Старуні провели молитовні чування-відпуст з нагоди 60-ї річниці від дня народження для Неба блаженного священномученика...
Спільні моління тисяч прочан під проводом Владики Венедикта Алексійчука, роздуми на Хресній Дорозі нашого Спасителя та уділення повного відпусту –...
Щомісяця все більше паломників прибуває до Відпустового центру блаженного Симеона Лукача, щоб спільно вимолювати у Господа заступництва для нашої землі...
«28 сімей — 28 ікон»: саме така ініціатива стартувала у січні цього року у Відпустовому центрі блаженного Симеона Лукача, що...
«Симеон Лукач є прославлений блаженним тому, що він хотів перебувати й шукав зустрічі із Тим, Який є Святим. Просімо заступництва...