Пропонуємо Вашій увазі нашу нову рубрику, в якій Ви можете прочитати #СпогадиПроСимеона від мешканців с. Старуня (племінників, сусідів, односельчан).

Випуск 1. Спогади сім’ї Рудницьких:

Микола Рудницький, 1937 р. н.:

«Я мобілізувався 1959 року, а в 1961 році повернувся з армії. Цього ж року вирі- шив одружитися. Хоча православна церква була відкрита, але мої батьки-католики вирішили, що вінчання відбудеться підпільно, в греко-католицькому обряді. Ми з дружиною та родичами й ще одна молода пара прийшли ввечері до призначеної хати. Там усі посповідались, а тоді Владика Симеон обвінчав нас.

Тоді переслідували за те, що вінчались, хрестились. Але ми все одно знали своє. Хоч і боялись, але жити в гріху не хотіли.

В нашому храмі є образ Владики Симеона. Я дивлюсь на його обличчя і згадую, як віз його мотоциклом, такого худого, в жовтій радянській куфайчині, як просив: «Владико, тримайтесь добре, бо дороги – яма на ямі». Він був ослаблений, але тримався.

В часи Незалежності УГКЦ вийшла з підпілля, сільську церкву, в якій був склад, відкрили, встановили пам’ятник Владиці Симеону, беатифікували його. І ця свята людина жила поруч з нами! Це дуже приємно»!

Катерина Рудницька:

«Я з багатодітної родини, нас у батьків було 11 дітей. Мати нас завжди брала на підпільні Богослужіння. Разом з чоловіком Миколою ми брали шлюб, а вінчав нас 10 листопада 1961 року отець Симеон Лукач. Потім у 1962 році він хрестив доньку. Його благословення таке сильне, що маємо вже 11 правнуків, чекаємо 12-го.

Чоловік привозив його на мотоциклі ввечері в сусідську хату. Сторожа лишали на подвір’ї, щоб ніхто з чужих не прийшов. Вікна зашторювали, щоб не було видно світла.

За тими людьми, які хрестили дітей чи брали шлюб, стежили. Я працювала в сільській раді, але ніхто не знав з працівників, що до нас додому приходив о. Симеон.

Я дуже радію, що мала можливість знати цю людину, спілкуватись з ним, вчитись у нього».