Блаженний священномученик Симеон Лукач

В історії Української Греко-Католицької Церкви є людина з цікавим, незвичним як на наш час ім’ям – Симеон. І біографія його сповнена різних несподіваних подій, які ми згадуємо до сьогоднішнього дня. Йому судилося ввійти в історію Церкви як єпископ Симеон Лукач. Попри те, що його служіння минало у важкий час переслідувань, він гідно звершував його до кінця, залишивши нам високий зразок подвигу віри.

Дитинство та шкільні роки

Народився Симеон Лукач 7 липня 1893 року в селі Старуня Солотвинського району Станіславівської (нині Івано-Франківської) області. Допитливий селянський син мав величезний нахил до науки. Ще коли навчався в школі в рідному селі, а згодом в Богородчанах, два роки навчання йому зарахували за три. В Коломийській гімназії Симеон вчився так добре, що завоював популярність як репетитор, і завдяки цьому зумів самостійно оплатити своє здобуття освіти.

Семінарія та ієрейські свячення

А навчаючись у духовній семінарії, куди вступив 1913 року, він став зразком молитовності. Щоправда, у зв’язку з Першою світовою війною (1914-1918) навчання у семінарії вдалося закінчити лише у 1919 році. Того ж року в місяці жовтні Єпископ Григорій Хомишин уділив Симеону Лукачу ієрейські свячення.

Згодом, коли Симеон Лукач вже був священником в с. Лядське Шляхоцьке біля Тлумача (сучасна Івано-Франківщина), в грудні 1920 року його призначили викладачем в рідній Станіславівській духовній семінарії, де він працював до квітня 1945 р.

У травні 1921 року був направлений душпастирем у село Саджава. 27 березня 1922 року о. Лукач – був викладачем релігії і катехитом у гімназії. 30 листопада того ж року став духівником Станиславівської духовної семінарії.

6 червня 1929 року о. Симеона призначають професором богослов’я духовного ліцею, а з 27 травня 1938 року він стає професором Станиславівської духовної семінарії.
У семінарії був високий рівень викладацького складу. І серед викладачів тільки о. Симеон Лукач, який викладав моральне богослів’я та був духівником, не володів докторським ступенем. Його лекції, спосіб життя та проповіді стали справжнім зразком священничого ідеалу. Потай від нього о. Симеона називали “магістром моральності”.

Підпілля

Відчуваючи небезпеку для УГКЦ, перед своїм арештом блаженний єпископ Григорій (Хомишин) навесні 1945 року таємно висвятив о. Симеона та ще двох осіб на єпископів. Оскільки свячення відбувалися у повній таємниці, енкаведисти не знали про них і не заарештували нових єпископів.
Після Львівського лжесобору 1946 р. Симеон Лукач не зрікся переконань і не погодився перейти під юрисдикцію Московського патріархату. Таким чином він був вимушений перейти у нелегальне становище і провадив душпастирську роботу в домі свого брата, одночасно влаштувавшись працювати бухгалтером в столярній майстерні в селі.

Владика Симеон Лукач став одним з найактивніших керівників підпілля УГКЦ.

У своєму життєписі він згадує: «Я не відмовляв їх (йдеться про людей, якими опікувався — Авт.) просьбі, одначе не вимагав від нікого ніяких грошей, хіба приймав від декотрих милостиню, звичайно, в натурі. Якщо наполягали, щоби прийняти, часто поручав дати ту жертву якомусь убогому». Переслідуваний владою, владика Симеон перебрався до рідного села, де жив у брата Василя до кінця лютого 1949 року. Не припиняв виконувати душпастирських обов’язків. В Старуні відправляв Службу Божу спершу в храмі, а пізніше — підпільно у своєму помешканні.
В лютому 1949 року його викликали в сільську раду, погрожуючи виселенням із села, тож владика тимчасово переїхав до м. Надвірна.

Перший та другий арешти

Саме в Надвірній за активну священничу працю та відмову перейти на «державне» православ’я його і заарештували працівники НКВС в жовтні 1949 року. Репресивна машина квапилася ізолювати небезпечного провідника якнайшвидше, не встигаючи навіть вчасно підготувати юридичну санкцію на арешт: ордер видали пізніше.

У постанові про арешт від 27 жовтня 1949 року Симеону Лукачу інкримінували: «Після вигнання окупантів, бувши активним прибічником Ватикану, у 1945-1946 рр. в період возз’єднання Греко-Католицької Церкви з Російською Православною Церквою, виступив проти возз’єднання і перейшов у нелегальне становище». 30 грудня 1949 року термін слідства продовжили, мотивувавши це тим, що в «останній час отримано дані, які свідчать про те, що Лукач Семен, бувши прихильником Ватикану, був нелегальним єпископом Греко-Католицької Церкви в Станиславівській області і керував антирадянською діяльністю, яка здійснювалася уніатським підпіллям».
Слідча справа № 7115 — приклад надзвичайного духовного подвигу владики Симеона (Лукача). На допитах він зізнався в душпастирській праці, але категорично відмовився назвати імена членів катакомбної Церкви. У протоколі його допиту записано: «Я відправляв Службу Божу на квартирі й по деяких хатах, де бувало від однієї до тридцяти осіб… Також уділяв хрещення і вінчання… Одначе совість не дозволяє мені згадати імен, щоби через мене не терпіли ті люди, що шукали в мене духовної послуги. Я чинив із вірою, що служу Божій справі, тому наразився на небезпеку попасти в колізію з державним законом. Оскільки держава визнає мене винним, сам хочу нести відповідальність».

Хтось підрахував, що при арешті відбулося 16 допитів (можливо, йдеться про кількість протоколів. Щоб зламати людину, не вибирали методів допиту, і тоді не завжди складали протокол — Авт.). Жодним словом єпископ на цих допитах не зрадив віри і не назвав жодного імені тих людей, якими опікувався. Вчитайтеся в слова протоколу: «…Одначе совість не дозволяє мені згадати імена, щоби через мене не терпіли ті люди, що шукали в мене духовної послуги».
На початку 1950 року єпископа засудили на 10 років. Попри слабке здоров’я його скерували на непосильну працю в табори Красноярського краю, де він працював на лісоповалі. Владика все витримав, щоб після звільнення 11 лютого 1955 року знову взятися за роботу – працю священника з щоденним служінням Богові й людям. Не став підліковуватись чи «сидіти тихо», як йому пропонували. Як інтелектуал написав книгу «Ложні пророки». Таємно проводив навчання для майбутніх священників… Їхав чи йшов всюди, де на нього чекали вірні.

Вдруге був заарештований у липні 1962 року. Після обшуку і конфіскації всіх речей, владику Симеона відіслали в тюрму до Івано-Франківська. Тут з ним зустрівся молодий хлопець Михайло Косило, який чекав свого відправлення на етап. Використовуючи нагоду, в пересильній тюрмі, владика читав йому лекції з морального богослов’я. З часом Михайло Косило став одним з найактивніших підпільних греко-католицьких священників на Прикарпатті.

Справу владики Лукача об’єднали зі справою іншого підпільного єпископа УГКЦ, яких свого часу разом хіротонізували, — Івана (Слезюка) (на сьогодні мощі обидвох єпископів виставлені для вшанування в крипті греко-католицького собору в Івано-Франківську — Авт.).
22-23 жовтня 1962 р. в Станіславові (Івано-Франківську) відбувся судовий процес у справі Лукача і Слезюка, що перетворився на показову пропаганду атеїзму. Вочевидь, він був спеціально приурочений до початку II Ватиканського собору в Римі, щоб показати всьому світові, що з Греко-Католицькою Церквою в Україні покінчено.

69-літньому єпископові Симеону інкримінували: «Підсудний Лукач разом з керівництвом нелегальною діяльністю уніатськими священниками на Станіславівщині складав рукописи релігійного характеру та розповсюджував їх серед уніатських священиків, віруючих і монахів з метою поширення католицизму, чого і не заперечував на судовому засіданні». Причина присуду сформульована так: «…Як небезпека вчиненого злочину, так і нерозкаяність після першого засуду — заявив, що залишається на тих же позиціях». Присуд на підставі ст. 209 ч. 1 КК УРСР позбавляв єпископа волі на 5 років. Навіть судді були вражені силою волі цієї хворої, але незламної людини.
Ув’язнення єпископ Симеон Лукач відбував у Станиславівській тюрмі. У в’язниці владика важко захворів. Тюремні лікарі визначили, що це астма. Насправді ж це був туберкульоз легень.

Повернення до Старуні та смерть

У березні 1964 року через критичний стан здоров’я тюремники привезли владику Симеона помирати в рідне село Старуня. Незважаючи на важку хворобу, єпископ виконував свої священничі обов’язки: щодня служив Літургію, сповідав людей, суворо дотримувався посту.
А 22 серпня 1964 року помер в селі Старуня, де й був похований.

На початку 90-х років XX століття православна громада с. Старуня перейшла у повному складі в лоно УГКЦ, а вже влітку 1991 року на кошти громади єпископу Симеону (Лукачу) звели пам’ятник біля храму. Іменем єпископа названа і одна з сільських вулиць. Громада високо оцінила свого душпастиря, що був для неї не просто священником, а, як і в ті далекі роки для семінарії, «магістром моральності».

26 лютого 1996 р. Івано-Франківський обласний суд видав довідку (К-22-84) про скасування вироку по справі №1-252 від 24.10.1962 р. через відсутність у діях Лукача С. М. складу злочину. Таким чином Владика Симеон Лукач, як і Владика Іван Слезюк були реабілітовані.

Беатифікація

27 червня Українська Греко-Католицька Церква вшановує блаженних мучеників, котрі віддали життя за віру та Церкву у XX ст. Цей день у церковному календарі відзначається відтоді, як Іван Павло II під час візиту до України 27 червня 2001 року у Львові беатифікував 28 новомучеників. Серед них – владика Симеон Лукач.

Свідками події стали близько 1,5 млн людей, які молилися Літургію у Візантійському обряді разом з Папою Римським.

Св. Іван Павло II, під час Літургії у Львові, 27 червня 2001, сказав наступні слова:
«Мученики – як ікона Євангелія Блаженств, пережита аж до пролиття крові, вони становлять знак надії для наших і прийдешніх часів. Вони показали, що любов є сильнішою від смерті.
У їхньому протистоянні таємниці беззаконня, незважаючи на людську неміч, змогла засяяти сила віри й Христової благодаті (див. 2 Кор. 12, 9-10). Їхнє переможне свідчення виявилось насінням нових християн (див. Тертуліан, Апол. 50,13: ССЛ 1, 171).

Нехай їхнє свідчення не залишиться для вас тільки причиною до вихваляння, нехай, радше, стане запрошенням до того, щоб їх наслідувати. Через хрещення кожен християнин покликаний до святості. Не від усіх вимагається, як від цих нових блаженних мучеників, найвищого випробування через проливання крові. Однак кожному доручено завдання йти за Христом із щоденною та витривалою самовідданістю. Пам’ять про них є благословенням».

Ексгумація
У 2003 р. затверджена і освячена ікона блаженного Симеона в м. Надвірна.

Того ж року, 17 липня, преосвященний Владика Софрон Мудрий, ЧСВВ – єпископ-ординарій Івано-Франківської Єпархії УГКЦ, видав Наказ №24, згідно якого, «дотримуючись Норм та регламентів Священної Конгрегації в Справі Святих та отримавши дозвіл на перепоховання Блаженного мученика Кир Симеона Лукача», наказав провести перепоховання Блаженного мученика Кир Симеона Лукача 18 липня 2003 р.

Для перепоховання Владика Софрон створив комісію, до складу якої увійшли: митрофорний протоієрей Микола Сімкайло (делегований священник), митрофорний протоієрей Володимир Чорній (нотар), о. Сергій Знак (промотор справедливості), а також свідки: о. Борис Гобир (віцеректор Івано-Франківської Теологічної Академії), о. Ігор Пелехатий (директор видавництва «Нова Зоря»), митрофорний протоієрей Дмитро Гірняк (віцедекан Солотвинський), о. Петро Дирів (декан Богородчанський), о. Василь Фіголь (парох с. Старуня), о. Василь Карабінович (парох с. Старий Лисець).

Також для належної ексгумації мощей блаженного Симеона були залучені фахівці: п. Омелян Левицький – судово-медичний експерт-криміналіст та п. Іван Гуцуляк – лікар невропатолог. Вони повинні були провести ідентифікацію реліквій Блаженного мученика Кир Симеона Лукача.
Окрім учасників Комісії, створеної Владикою Софроном Мудрим, ЧСВВ, також увійшли тодішні семінаристи Духовної семінарії, а сьогодні вже священники Івано-Франківської Архієпархії, зокрема: о. Руслан П’яста (нині – президент Асоціації капеланів охорони здоров’я УГКЦ), о. Петро Станько (сьогодні – військовий капелан у Німеччині), о. Ігор Ємчук (сьогодні служить в с. Городниця, Городенківського району), о. Микола Мазурик (нині – сотрудник храму Успіння Пресвятої Богородиці, с. Крихівці) та о. Іван Стефурак (сьогодні – Директор Департаменту інформації Івано-Франківської Архієпархії УГКЦ).

У Дозволі Богородчанської районної санітарно-епідеміологічної станції на проведення ексгумації та перепоховання тлінних останків Блаженного мученика Кир Симеона Лукача №831 від 06.11.2001 р. вказано, що при умові дотримання санітарно-гігієнічних норм і правил, протипоказань проти перепоховання немає.

На підставі свідоцтва про смерть ІІ-ЯР №853167 від 23.08.1965, виданого в с. Старуня сільським РАГСом, причиною смерті став пневмосклероз.

Варто зазначити, що в той час відбулися дві розкопки: спершу в Івано-Франківську вдалося здійснити розкопки мощей блаженного владики Івана Слезюка, а вже опісля у Старуні відбулися розкопки блаженного владики Симеона Лукача. За словами очевидців, у Старуні ситуація була досить напруженою у зв’язку з тим, що родина блаженного Симеона була проти того, щоб його мощі кудись переносили.

Одночасно, 18 листопада 2003 р., після молитви на могилі, о. Микола Сімкайло виголосив повчальне слово, в якому наголосив на приналежності владики Симеона Лукача до сім’ї Української Греко-Католицької Церкви. Після молитви розпочався процес розкопок.

«Дуже цікавим і зворушливим моментом під час цих розкопок було те, що одна дівчинка увесь час молилася вервицю біля нас, біля могили. Ми тоді з семінаристами подивлялися. Вона зовсім не боялася, була спокійною і увесь час молилася», – пригадує о. Руслан П’яста.

Загалом розкопки тривали десь 3-4 години. За словами свідків, які брали участь в розкопках і владики Івана Слезюка, і владики Симеона, тут, у Старуні, було значно складніше. Важчою була земля і саме тіло збереглося гірше. Не було навіть верхньої кришки від труни, а тому глина змішалася з мощами і потрібно було значно більше праці, щоб перебрати кожну кісточку та відділити її від глини.

«Протягом всього часу тут був присутній якийсь спокій, дух молитви. Та дівчинка ввесь час молилася, ми з братами чергувалися. Але, фактично, саме через мої руки пройшла кожна кісточка блаженного, я її очищав і подавав догори. Потім мене запитували, чи не снився мені блаженний Симеон. Знаменно, що жодного страху ми не відчували. Працювали у спільноті та з молитвою», – пригадує о. Руслан.

На підставі проведення перепоховання та дослідження тлінних останків Блаженного мученика Кир Симеона Лукача, які тривали від 18.07.2003 до 28.08.2003, Комісія оприлюднила відповідний Акт судово-медичного дослідження №73/3970. Згідно з Актом було визначено:
Досліджені ексгумовані скелетовані останки, вийняті з поховання на сільському цвинтарі в с. Старуня Богородчанського району Івано-Франківської області, по анатомо-морфологічних особливостях будови є кістками одного скелетованого трупа людини чоловічої статі.
Вік людини, скелетовані кістки якої виявлені в похованні, відповідав віковим змінам скелета людини у віці 60-и років і старше.

Зріст людини, скелетовані останки якої було досліджено, знаходився в межах від 160 до 164 см.
При дослідженні черепа та всіх інших кісток скелета, механічних пошкоджень не виявлено.

Перепоховання

У неділю, 19 жовтня 2003 р., мощі блаженного Симеона Лукача прибули до Катедрального собору Воскресіння Христового у м. Івано-Франківськ. Процесійна хода з мощами Блаженного мученика Кир Симеона Лукача, підпільного Єпископа УГКЦ, героїчного визнавця віри та єдності з Римським Апостольським престолом, розпочала свій шлях від церкви у с. Старуня на Богородчанщині ще 28 вересня.

Зі Старуні мощі було перенесено до Богородчан, а звідти – до Лисця, потім – до Крихівців. У неділю, 12 жовтня, процесійний хід на чолі з парохом Крихівців, канцлером Івано-Франківської Єпархії отцем-мітратом Володимиром Чорнієм допровадив мощі до церкви Різдва Христового в Івано-Франківську.

Після тижня молитовних чувань біля гробу Блаженного Симеона у храмі Різдва, в неділю 19 жовтня, розпочався останній етап його мандрівки – до Катедрального Собору. Того дня Єпископи: Івано-Франківський Софрон Мудрий, Коломийсько-Чернівецький Павло Василик та його помічник Владика Володимир Війтишин у співслужінні майже сотні священників Івано-Франківської Єпархії відслужили Молебень до Блаженних Мучеників Григорія Хомишина, Симеона Лукача та Івана Слезюка, а потім у супроводі кількох тисяч прочан вирушили до катедри Воскресіння Христового.
«Збоку процесійна хода нагадувала символічну вервицю: попереду – ікона Блаженного Симеона, за нею – майстерно витесана з дерева рамка з мощами, потім на добру сотню метрів – священники обабіч вулиці, вкінці – Владики, а за ними – велелюддя вірних», – пригадував о. Ігор Пелехатий.
Ввійшовши до катедри, священники встановили мощі на тетраподі, а Владики відслужили Акафіст до Страстей Христових. Потім усі учасники процесії, починаючи від Владик і закінчуючи мирянами, у молитовній призадумі підходили до мощей Блаженного Симеона.

В Архікатедральному соборі мощі спочивають і до сьогоднішнього дня.