Ольга Біда народилася 1903 року в с.Цеблів Сокальського району Львівської області. Батько – Олексій, мама – Ганна. Ольга закінчила чотири класи початкової школи. До монастиря СС.св.Иосифа пішла в юному віці, отримавши при постризі монаше ім’я Олімпія. Після новіціяту с.Олімпію направили в с.Жужель Сокальського району. Сестри займалися духовним вихованням підростаючої молоді. Попередньо ходили по навколишніх селах та розпитували батьків про те, чи можуть дати на навчання та виховання свою дитину. На той час у монастирському домі було 12 дівчат. Сестра Олімпія була призначена їхньою вихователькою та опікункою. У 1938 році с.Олімпію переводять до м.Хирова, де вона стає Настоятелькою Дому. Сестра Олімпія замінювала сестрам маму, вона мала правдиве, любляче серце і поводилася з сестрами, як з Божими дітьми. Була покладистою, терпеливою та спокійною, ніколи не підвищувала голосу. Сестра Олімпія мала духа молитви, якого прищеплювала іншим. У селі при церкві діяла потужна організація Апостольства Молитви, яку сестри ревно підтримували.

Заховуючи харизму Згромадження, сестра Олімпія зобов’язувала інших до постійної праці в захоронці. Виховані сестрами діти витримали у вірі в часи атеїстичного режиму. Надходили важкі часи для нашої Церкви. Сестер вже неодноразово попереджували і погрожували їм, щоб познімали габіти. Але вони, скріплені духом Христа, далі продовжували нести Добру Новину і робили це не тільки словами, а й власним прикладом: збирали вірних на молитви, катехизували молодь. Сестри продовжували в Хирові та в навколишніх селах апостольську місію. З 1946 року сестри Олімпія, Лаврентія та Глікерія таємно від влади готували дітей до Першого Святого Причастя.

Із-за явної й видимої апостольської праці сестер представники більшовицької влади серйозно зацікавились монастирським домом у м.Хирові. Почався терор. Для енкавеесівців увійшло у звичку робити «візити» у монастирську обитель: вриваючись у монастир, вони робили обшук, забирали те, що їм подобалось, насміхалися з монахинь, погрожували їм, вимагали зректися життя з Богом. Сестри мужньо відповідали: «Ми присягали Великому Богу і габіт не скинемо».

Монахині були поставлені перед фактом: або вони переходять у лоно одержавленої Православної Церкви й тим самим співпрацюють із безбожними органами влади, або залишаються на своїх християнських позиціях. Сестри твердо вибрали друге, тож тим самим добровільно пішли дорогою мучеництва. Це не злякало їх, а навпаки, ще більше скріпило у вірі, бо були переконані, що ворогом керує ненависть до Католицької Церкви і католицької віри. Своєю присутністю в монашому одязі вони підтримували віру серед людей. Реакція на таку тверду постанову була однозначною. У квітні 1959 р. енкавеесівці напали на монастирський дім. Це було остаточним знаком, що сестер заарештують і вивезуть, тому що стали вони вже надто небажаними для місцевої безбожницької влади.

В одну з неділь 1950 року сестри підпільно проводили богослужіння з людь­ми на цвинтарі. Самі, без священика… Енкавеесівці, одягнені по-цивільному, оточили сестер і повели в приміщення школи, яке було зайняте представниками НКВС. У школі енкавеесівці зняли із сестер свідчення і після того погнали їх до монастирського дому, в якому зробили детальний обшук. Опісля монахинь посадили в машину і завезли у в’язницю м.Борислава. Там ув’язнені перебували 6 тижнів. З архівних документів видно, що сестри були стійкими та твердими у вірі і мужньо боронили свої релігійні переконання. 16 березня 1950 року с.Олімпія дістала вирок: виселення у віддалені місця Радянського Союзу за антирадянську діяльність. Долю вже було вирішено – досмертне вивезення в Томську область. Важка, довга дорога до місця виселення – с.Харськ. Після приїзду, незважаючи на біль ноги (відновилося запалення ключового нерва), сестра Олімпія була змушена ходити до праці. Крім цього, вона ще виконувала обов’язки настоятельки, доглядала за хворою сестрою, пильнувала духовні вправи.

Спільна молитва в таких умовах ушляхетнювала й облагороджувала душу с.Олімпії. Глибоко з’єднана з Христом у любові через свої обіти, вона гідно приймає терпіння, які Бог їй посилає, тому що у всьому цьому бачить руку Божого Провидіння. У своєму листі до сестри Настоятельки вона пише: «Божа Всемогучість, Боже Провидіння не дасть своїм діткам пропасти на чужині, бо Він із нами й тут, між тими лісами й водами, не забуває про нас…». На закид у листі, що були необережні, вона, як відповідальна особа, говорить, що є виселені лише за те, що є католицькими монахинями: «За віру, за справу Божу ми терпимо, а що може бути краще за це». Щоб підсилити своє переконання дає приклад св.Івана Золотоустого, який також був переслідуваний за віру і був висланий. 23 січня 1952 року закінчилась земна мандрівка сестри Олімпії. Для сестер Згромадження св.Йосифа вона стала видимим знаком вірності Христові і знаком повної самопосвяти.