Спогади мешканців с. Старуня (племінників, сусідів, односельчан) на «Живому Телебаченні»
Василь Лукач:«Коли була розгромлена Духовна семінарія в Івано-Франківську, то стрийко якось чудом врятувався і пішки пішов у Старуню. А решту всіх священиків і Єпископа Григорія Хомишина арештували. Тоді почався етап спільного проживання стрийка з нашої сім’єю. Стрийко народився на тому подвір’ї, він там же й помер. Пощастило йому. Він завжди тягнувся до цього місця».
Наталія Грицак:«Він мав торбинку через плече, парасолю і коштур. Так і прийшов до свого брата».
Анна Буній:«Хто з людей просив, щоб дитину охрестити чи шлюб дати, він нікому не відмовив. Гроші ніколи не брав».
Анна Павлюк:«Моя баба йшла до о. Симеона, щоб відправив 10 Служб Божих за сина. Хотіла заплатити гроші, а він сказав: «Ні! Я пообіцяв відслужити і відслужу, а гроші не візьму». Прийшла вона додому, спекла струдель, купила меду. Мала корову, тому зробила масла. Каже, що отець буде правити, то треба йому дати поживу. І віднесла ці продукти».
Наталія Грицак:«Отець Симеон відправляв у місцевій церкві з отцем Корсаном. Отець Корсан перейшов на православну віру, а о. Симеон – ні. Він пояснив людям з амвону, що не підписав православ’я і залишається єпископом у підпіллі. Казав, що церкву закриють, але радянська влада – не вічна, вона розпадеться. Церкви спалять і знищать, не буде куди повернутись ні священикам, ні християнам».
Анастасія Лукач:«Усе село, коли оголосили православ’я, навернулося до о. Симеона, пішло за ним».
Наталія Грицак:«До хати двоюрідного брата отця Симеона, Михайла Лукача, приходило дуже багато священиків. Там відправлялись Служби Божі. Приходили о. Михайло Косило, о. Іван Бойко, о. Симеон Лукач. Тут вони хрестили дітей, вінчали. Це обійстя далеко від центральної дороги, тому тут було безпечно.
Всі сусіди, які тут жили, підтримували греко-католицьку віру, на нікого не доносили».
Василь Лукач:«Я ходив із стрийком на відправи Служб Божих. Бувало, що йшли в гумаках болотом. Я сидів собі у куточку, сходились люди. Бувало, що до тридцяти людей приходило».
Василь Ців’юк:«Симеон Лукач ніколи не носив із собою атрибутику. Ходив у куфайці. Коли мав служити, то просив когось із людей і йому приносили ризи, чашу і все, що потрібно».
Наталія Грицак:«Наша хата на той час вважалася великою. Мала дві кімнати, сіни і комору. Над коморою була подвійна стеля. Це було надійне сховище, своєрідний бункер. Там переховували літературу на різних мовах.
Я пам’ятаю цей бункер. Баба переховувала там церковні речі, заборонену літературу, рукописи о. Симеона. Він дуже багато писав. Знав вісім іноземних мов. Перекладав книги і записував.
До нас приходили семінаристи зі Станіславова. Отець давав студентам ці рукописи, щоб вони по них вчилися. Він ніколи не відпускав нікого голодним. Давав семінаристам хліба помащеного, яблук, пити. В кого були дуже зношені речі, то давав гроші, щоб вони могли купити собі нові.
Де люди потребували отця, туди він приходив. Пішки йшов зі Старуні до Надвірної».
Наталія Грицак:«У Надвірну отець Симеон брав кобилку, в яку клав священичі речі, накривав їх яблуками. Йшов з коштуром і парасолею. По дорозі всім розповідав, що йде на базар, щоб продавати яблука, бо потрібно допомогти братові утримувати родину. В Надвірній він щось купляв на базарі».
Василь Лукач:«У 1949 році сталася подія, яка сколихнула багатьох людей. Був проведений обшук у хаті єпископа Слезюка. Одна монахиня найняла таксі й поїхала в Старуню і попередила, що може бути обшук».
Наталія Грицак:«Коли нас попередили про обшук, то ми всі заборонені речі віднесли по інших хатах. Мій дід знайшов для о. Лукача квартиру в Надвірній у хаті Юлії Кочержук. Енкаведисти дізнались про нього. Одного дня його заарештували. Тричі питали, чи він відрікається від Христа. Він жодного разу не відрікся. Його відправили в табори Красноярського краю на лісоповал».
Василь Лукач:«Після того прийшов перший лист від стрийка. Адреса була така: Красноярський край, пя (почтовий ящик) і номер (тризначне число). Лист приходив один раз в місяць. Ми висилали пряники, сушениці. Йому майже нічого не потрапляло. У березні 1955 року він повернувся в Старуню».
Наталія Грицак:«Як повернувся з тюрми, його взяли на роботу в артіль. Отець працював мало. Його всі знали, бо всі працівники були односельцями. Але для КДБ офіційно він вважався на роботі.
Він відвідував Надвірну, Богородчани, Гуту, Жураки, Монастирчани, Гвізд, Горохолино. Хрестив, вінчав, хоронив. Коли йшов хрестити дітей, то брав когось з нашого дому в куми, а він йшов ззаду. Моя мама мала 17 похресників. Вуйко і тато також. Казав стрийко так: «Якщо мене зупинять чи навіть заберуть, то йдіть далі. Ви мене не знаєте, я не знаю вас».
У липні 1962 року його заарештували вдруге. 22-23 жовтня 1962 року в Івано-Франківську відбувся судовий процес у справі Лукача і Слезюка, що перетворився на показову атеїстичну пропаганду. Він спеціально був приурочений до ІІ Ватиканського собору в Римі, щоб показати всьому світові, що з Греко-Католицькою Церквою в Україні покінчено.
Судді здивували своєю жорстокістю: 5 років позбавлення волі, попри вік та хворобу підсудного. Хоча і самі були вражені силою волі та незламності підсудного. Ув’язнення Симеон Лукач відбував у Станіславівській тюрмі. На жаль, воно стало фатальним у його житті».
Василь Лукач:«Владика Слезюк охрестив якусь дитину. Жінка за хрестини дала йому 25 карбованців, а сама пішла в КДБ і написала на нього заяву, щоб вжили заходів. Почався обшук. Владику арештували.
Тоді в Старуню приїхав капітан КДБ Омельченко. Понятими взяли працівників сільської ради. Три години описували речі. Знайшли зошит трирічної давності, де сестра писала стрийкові, щоб він прислав церковний календар. Це фігурувало на суді, як речовий доказ.
Справу Владики Лукача об’єднали зі справою іншого підпільного єпископа УГКЦ Івана Слезюка».
«Вирок міського судді був таким: 10 років суворого режиму (а їм вже було по 70) і 5 років позбавлення права проживати на своїй Батьківщині. Тоді адвокати написали касацію і вирок змінили на 5 років звичайного режиму».
«Це страшно виглядало: в «чорному вороні» привозять таких старих людей. Спереду – солдат з «ескаесом», потім – арештований, руки назад, потім – солдат з карабіном, другий арештований, знову солдат, збоку – офіцер з пістолетом. Це був жах.
69-літнього єпископа Симеона звинуватили у тому, що він керував нелегальною діяльністю уніатських священиків на Станіславівщині, складав рукописи релігійного характеру та розповсюджував їх серед уніатських священиків, віруючих і монахів з метою поширення католицизму, чого і не запере- чував на судовому засіданні. Судді знову здивували»….
Василь Ців’юк:«Я був з Владикою у тюрмі. То називалась сота камера. Ми там карантин проходили. За Польщі там була церква. Там сто сімдесят чоловік поміщалось. Симеон мав лагідний голос. До нього всі горнулись.
Там така хвиля була, називалась «брежнєвська». Арештовували бухгалтерів, директорів, підприємців. Нас 175 чоловік було в тій камері. Спали – як пальці на руці. Єпископ був тихий, лагідний. До нього горнулись, його розуміли. Але тільки розумні розуміли. А були такі, що я казав, чому Бог їх не покарає. А Владика казав: «Пане Василю, ми мусимо за них молитися, бо ми знаємо 10 заповідей. Бог терплячий». Я був наполовину молодший від нього, а він все звертався до мене «пане Василю».
У в’язниці в нього розвинулась важка хвороба легенів, яку лікарі визначили, як астму. Насправді це був туберкульоз, який і став причиною страждань і смерті.
Останній раз, коли я зустрівся з ним у дворику, він каже: «Пане Василю, я, певне, буду вмирати. Мене щось обсипало. Колють мене. Потім його забрали в шпиталь і я вже більше його не бачив».
Наталія Грицак:«Захворів він раптово. Передостанній лист був про те, що він непогано себе почуває. Надіється дожити до кінця свого покарання і повернутися додому ще живим.
В наступному листі писав: «Брате, складай трохи грошей, бо я скоро помру. Погано себе почуваю. Мені зробили укол, після якого я тяжко захворів. Коли я помру, щоб ви викупили моє тіло і похоронили на цвинтарі біля сестри Марії, бо я одинокий – такий, як вона».
До виникнення хвороби спричинились, за словами свідків, нелюдські умови утримання, харчування та немилосердна поведінка тюремних наглядачів.
У березні 1964 року через критичний стан здоров’я працівники тюрми привезли отця Симеона до рідного села Старуня помирати. Поспішали так, що навіть забули юридично оформити цей акт. Документи, вилучені в отця Лукача, вилучені під час арешту й суду ще й досі не повернуто».
Наталія Грицак:«Я запам’ятала дуже добре цей час. Я сиділа в хаті на лавці біля вікна. Два чоловіки в чорному, в боксових чоботах, в райтках, один з пагонами завели стрийка до хати. Він дуже тяжко дихав. Був зігнутий, змучений. Поклали на крісло і питають діда: «Приймаєте цього старця додому?» А дід відповів: «Якого ви його взяли, а якого повернули?»
Василь Лукач:«Це був фельдшер тюремний в супроводі якогось адміністратора. «Ви цього чоловіка знаєте?» «Знаємо! Приймаєте? «Приймаємо!» Розпишіться, що він прибув до вас!» Тато розписався.
Я наступного дня знайшов лікаря, який мене вчив у медучилищі. Він приїхав до стрийка. Оглянув і сказав, що жити вже нема кому».
Попри хворобу легенів, о. Симеон і надалі виконував свої священицькі обов’язки: щодня служив св. Літургію, сповідав людей, суворо дотримувався посту. Усі свої страждання сприймав, як Божу волю, не нарікаючи на своїх мучителів».
Наталія Грицак, племінниця:«Стрийко в основному лежав, його кололи, бо його дуже душило. Він постив. Баба давала суп з м’ясом, то стрийко казав: «Ви мене задурите, а Бога не задурите». Був дуже худий. Тільки кістки й звисла шкіра. Дихав так важко, що чути було на всю хату.
Мама мені розповідала, що одного разу прийшов до нього о. Михаїл Косило. І вони довго між собою спілкувались. Приходило багато людей, але стрийко вже не міг говорити.
За кілька днів перед смертю хвороба різко загострилася і 22 серпня 1964 року о. Симеон Лукач помер в опінії святості».
Наталія Грицак:«Тут, у цій кімнаті о. Симеон лежав на катафалку. Сюди приходило дуже багато людей. Сестри-монахині відправляли парастас. Було багато священиків, але без фелонів – священичого одягу. Навіть їх не впізнавали. Ми знали тільки Владику Павла Василика й о. Михаїла Косила. Були сестри із Солотвина, Надвірної, Івано-Франківська. Люди не вміщались, були у двох кімнатах та коридорі».
Анастасія Лукач:«Псалтир ми читали такий, як я знаю: «Дорогий наш вчителю, на кого ти нас покидаєш? Ти не зважав на це, але вбирався в ризи золоті й продовжував справу свою». Ми увесь час плакали. Я запам’ятала похорон. Було надзвичайно багато людей».
Анна Павлюк:«Народу було усе подвір’я ще з ночі. З Надвірної, Івано-Франківська та навколишніх сіл».
Анна Буній:«Як хоронили, то несли до церкви. Церкву відчинили, але до неї не заносили, бо була московського патріархату. Понесли на цвинтар».
Василь Лукач:«Ніяких провокацій не було. Похоронили без священика. Наступного дня я поїхав подивитись, чи ніхто не розривав могилу. Жодних слідів не побачив. Ми з троюрідним братом написали записку, хто спочиває в тій могилі».
Наталія Грицак:«Похоронили стрийка у малиновому фелоні. Вдома ще був старий фелон. Він казав бабі, щоб його вбрали в той старий. Боявся, щоб не пограбували гріб і не зняли новий фелон. Тому тато ввечері йшов з роботи і дивився, чи нікого немає біля могили. Сусіди, які живуть близько біля цвинтаря, також слідкували».
Фотографії, які зробили під час похорону, лякали радянську владу. Тата викликали в КДБ і взяли розписку, що нікому вдома не показуватимуть фотографії. Поки була радянська влада, ми нікому не показували фотографій. Священичі речі, чаші, чемодан ми зберегли.
На початку 90-их років ХХ століття православна церков- на громада с. Старуня у повному складі перейшла в лоно УГКЦ. А вже влітку 1991 року на кошти громади Єпископові Симеону Лукачу споруджено пам’ятник біля церкви.
«Це є наша дитина!»
Марія Миколаївна Сінеджук:«Одного дня мій тато прийшов з церкви, схилився і плаче. Мама питає: «Що сталось?» «Отець Симеон сказав, що більше в храмі не буде служити», – відповів. Нам всім було дуже прикро.
Коли я одружилась, отець охрестив наших двох дітей, але вони малими повмирали. Він розраджував нас, бо ми дуже тужили. І хоча був Радянський Союз, ми не боялись хрестити дітей. Потім у 1958 році охрестив третю дитину і сказав: «Це є наша дитина!» Мене це здивувало. А дочка, коли виросла, то стала сестрою Мироносицею. Зараз вона в Бучацькій єпархії, де Владика Дмитро Григорак. Мені це дуже дивно, звідки Владика Симеон вже тоді знав, що так сказав: «Це є наша дитина!»
Коли отець в церкві щось розповідає про Владику Симеона, мені здається, що в мене серце відкривається, дуже мені мило.
Молюся до Блаженного Симеона
Анна Глодан: Я пам’ятаю проповіді о.Симеона. Я мала 8-10 років, коли ходила до Владики на Богослужіння підпільно. Він дуже цікаво навчав дітей. Діти були дуже прихильні до отця. Мій батько був у Караганді. Мама часто ходила до отця Симеона, коли він хрестив дітей. Вона була хресною мамою, мала 12 похресників.
Коли о. Симеона засудили 1949 року, то з Дори до нас приїздив о. Михайло Косило.
У 1955 році о. Симеон повернувся перший раз з тюрми. Я працювала в буфеті й запам’ятала, як він приїхав. То люди казали, що він уже не отець, а єпископ.
В селі не всі горнулися до Владики Симеона. Багато хто ходив до православної церкви.
Я пам’ятаю, як Владика Софрон Дмитерко приїздив до нас у село. Після Служби Божої сказали, що заберуть мощі Єпископа Симеона до Івано-Франківська. Кожен раз, як я йду на цвинтар, то спочатку йду на могилу до Владики Симеона. Там молюся.
Вдома маю його образок. На образку Владики Симеона є молитва, я її вивчила напам’ять і випрошую ласки щоразу для всієї родини.
Цінна порада
Ганна Павлюк, 1939 р. н.: «Отець Симеон Лукач мене вінчав у 1955 році. Я дуже молодою була, мала усього 16 років, коли одружилась.
Трохи пожила з чоловіком і не хотіла більше з ним жити. А батько мені сказав піти до отця на розмову. Він вислухав і сказав: «Що Бог злучив, людина хай не розлучає. Так не можна, дитинко, робити, то є гріх». Від його слів моя ненависть до чоловіка зникла, а вже йшло до розлучення.
Пройшли роки, я народила і виховала чотирьох дітей. Було по-різному. Але тепер я дуже вдячна отцю Симеону за таку пораду. Ще за його життя я йому все казала: «Владико, дякую, що Ви допомогли мені дотримати вінця!»
Потім він хрестив двох наших дітей у 1957 та 1960 роках. Це було таємно. Ми дуже боялись, щоб хтось не видав. Але Бог стеріг.
Отець ходив підперезаний білим пасочком, мав при собі все байду хліба. Як ішов дорогою і бачив дитину, то пригощав. Дитина прибігала додому і казала: «Якийсь дідусь дав шматочок хліба». То ми вже знали, що то Симеон дав.
Владика хрест освячував на нашому подвір’ю вночі. Потім, коли валили каплички, нас попередили, щоб ми зняли той хрест. Тато сказав: «Ні, ми не знесемо хрест!» Ми пішли до лісу, викопали дві смерічки й посадили їх перед хрестом. Вони заступили хрест, він є й до нині, а смерічки так і до сьогодні ростуть».
Коли ми знали, що буде Служба Божа за підпілля, то хтось один казав, що дає свою хату. Це відбувалось вночі. Ми всі збігались, хто в чому був, і молились. Ми дуже дбали, що бути на Службі.
Я часто молюся до Владики Симеона перед його образом молитву «Отче наш».
Яка це була людина! Скільки він всього перебув! Тюрма, голод, холод. Ми всі жаліли Владику Симеона. Трудні були часи, але було все з любов’ю».
Світло очей його
Дмитро Михайлович Будуйкевич, 1942 р. н.:«Про Симеона Лукача знав від свого народження. Коли у 1946 році УГКЦ ліквідували, то багато сімей не перейшли на православ’я, а пішли в підпілля, не змінили своїх ідей. Все наше життя крутилось навколо Владики Симеона. Крім нього, в селі ще були два священики: о. Роман Лукань, відповідальний секретар Митрополита Андрея Шептицького, о. Василь Лаза- рів, що навчався у Римі.
Коли о. Симеон був у засланні, то писав моїй мамі Парасковії листи, а вона висилала йому посилки. Вона передавала ті листи родині. Була дуже комунікабельна, вміла згуртувати людей у молитві.
Після сталінської відлиги, 1955 року, о. Симеон повернувся, зайшов до нас, дякував. Я був учнем 6-го класу. Одного разу проводжав отця на підпільну Службу Божу до сільської хати. Літургія відбувалась вночі, а на день отець приходив до нас додому. Пересиджував увесь день в сараї. Мати носила йому їсти.
Отець казав, що я повинен стати священиком, подарував мені молитвеник 1934 року, підкреслив молитви, які мав ви- вчити. (Я пожертвував його в наш музей). На жаль, так не сталося.
Мій батько Михайло Будуйкевич служив у дивізії СС «Галичина», потрапив під Бродами у полон. Потім був засланий разом з дивізійниками на Далекий Схід, потім – у Свердловськ (тепер Довжанськ). Я мав тавро «ворог народу» на цілий вік. Мене не прийняли у військово-морське училище, виключили з третього курсу медичного інституту.
Від Владики Симеона випромінювало світло, він був духовно-моральною людиною. Розповідав мені про заслання. Казав, що важко було, робили бочки в цеху, він не вмів, але навчився. І там здобув авторитет. Люди йому допомагали, робили дещо за нього.
Коли приходив до нас, то був у куфайці або іншому скромному одязі. Ніколи не скаржився ні на що. Першим вітався до малих дітей. Тому всі його поважали.
10 жовтня 1961 року я та Юрій Лукач прийшли до нього додому, щоб сповідатися, бо наступного дня мали іти до лав радянської армії. Владика мав окрему кімнату, заспокоїв нас. Розповів, що Україна мала свій флот у 1918 році, але потім його потопили. Я був вражений його обізнаністю. Після сповіді ми попили чаю, я отримав благословення, яке зі мною є до цих днів.
Коли я з кимось говорю і кажу, що я зі Старуні, то чую від багатьох: «О, то у вас там жив Владика Симеон!» Це дуже приємно чути».
Тюремний Великдень
Анна Миколаївна Павлюк, 1926 р. н.:«Я пригадую, як Симеон Лукач навчався і всі говорили, що він буде пастирем. Коли він став отцем, ми з Паранею Будуйкевич ходили ввечері до нього на Богослужіння. Одного разу, на свято Анни, я не пішла, а вона пішла, вірніше поїхала в Надвірну. Приїздить і каже: «Що я пережила! Було до тридцяти людей. Симеона забрала поліція». Потім з Красноярського краю прийшов лист від нього. Ми вирішили посилати йому посилки. Запаковували у фанерний ящик ліки, мед, масло, інші продукти. П’ять разів посилали. Посилки важили до 10 кілограмів. Розповідають, що як був Великдень, то він узяв сухар, поділив між в’язнями і сказав: «Христос Воскрес!» Отець Симеон хрестив двох моїх доньок: одну – в нас вдома, а іншу – в нього вдома. Старша дочка мала сім років і йшла до нього на першу сповідь.
Владика молився в моїй хаті. Я хату закривала, щоб ніхто не зайшов. А молодша дочка гралася на ліжку. Він кожен раз, як приходив, то дарував їй дитячі книжечки. Вона дуже тішилась ними».
Священик як Христос
Купчак Анна, 1942 р. н.:«Зараз я проживаю на вулиці Симеона Лукача. Мені було 10 років. І одного разу я пасла корову і вперше побачила отця Симеона. Він також вигнав на пасовище корову. Ми з ним познайомились і разом по- обідали.
Потім щодня спілкувались. Він розповідав: «Щоб ти, дитино, ніколи не образила священика, бо він мученик, як Ісус Христос». Я пізніше цього своїх дітей та онуків навчила. Якось я помітила на плечах у нього рану. І запитала, звідки вона в нього. Він підняв полу піджака і я побачила хрест. Це мене дуже вразило. Владика казав, що хрест йому випекли. Він сказав своїм карателям: «Хрест випікайте, а віри своєї я не зречуся».
Владика подарував мені вервичку і навчив на ній молитись. Розповів про кожне зернятко, яку молитву слід змовляти. Кожного ранку ми з отцем Симеоном молились. Я зберегла вервичку і тепер вона в музеї».
Благословення на все життя
Микола Рудницький, 1937 р. н.:«Я мобілізувався 1959 року, а в 1961 році повернувся з армії. Цього ж року вирі- шив одружитися. Хоча православна церква була відкрита, але мої батьки-католики вирішили, що вінчання відбудеться підпільно, в греко-католицькому обряді. Ми з дружиною та родичами й ще одна молода пара прийшли ввечері до призначеної хати. Там усі посповідались, а тоді Владика Симеон обвінчав нас.
Тоді переслідували за те, що вінчались, хрестились. Але ми все одно знали своє. Хоч і боялись, але жити в гріху не хотіли.
В нашому храмі є образ Владики Симеона. Я дивлюсь на його обличчя і згадую, як віз його мотоциклом, такого худого, в жовтій радянській куфайчині, як просив: «Владико, тримайтесь добре, бо дороги – яма на ямі». Він був ослаблений, але тримався.
В часи Незалежності УГКЦ вийшла з підпілля, сільську церкву, в якій був склад, відкрили, встановили пам’ятник Владиці Симеону, беатифікували його. І ця свята людина жила поруч з нами! Це дуже приємно»!
Катерина Рудницька:«Я з багатодітної родини, нас у батьків було 11 дітей. Мати нас завжди брала на підпільні Богослужіння. Разом з чоловіком Миколою ми брали шлюб, а вінчав нас 10 листопада 1961 року отець Симеон Лукач. Потім у 1962 році він хрестив доньку. Його благословення таке сильне, що маємо вже 11 правнуків, чекаємо 12-го.
Чоловік привозив його на мотоциклі ввечері в сусідську хату. Сторожа лишали на подвір’ї, щоб ніхто з чужих не прийшов. Вікна зашторювали, щоб не було видно світла.
За тими людьми, які хрестили дітей чи брали шлюб, стежили. Я працювала в сільській раді, але ніхто не знав з працівників, що до нас додому приходив о. Симеон.
Я дуже радію, що мала можливість знати цю людину, спілкуватись з ним, вчитись у нього».
Йому відкривали душі
Галина Стинська (з дому Фафлей) є племінницею Симеона Лукача і онукою його рідної сестри Юстини, 1955 р. н.: «В Івано-Франківському Архікатедральному соборі св. Воскресіння зберігаються мощі Симеона Лукача. Кожного разу ми (родичі, племінники) молимось біля них.
Відчуваю велику гордість, що я з цієї родини, що вуйко Симеон – наш. Переконана, що він нам звідти допомагає. Ми молимося за нього, а він молиться за нас. Для мене він є величчю. Звичайна проста людина робила стільки добра, так віддано служила Богові і людям, була така справедлива.
Я читала вуйкові спогади, де він розповідав, що нікого не продав, на нікого не доповів, не доніс. Він не хотів підставляти людей, які йому вірили. Це правильно. Симеон Лукач був справжнім священиком. До таких людей хотілось іти, просити поради. Людей це тримало в той час. Це – наша віра. Не кожному можна було відкрити душу. Таким був наш вуйко – дуже розумний, грамотний, мав каліграфічний почерк. Зберігся лист до бабусі – дуже акуратно і грамотно написаний».
Мужність коштувала йому життя
Ярослав Заборовський:«Напередодні приїзду в Україну Папи Івана Павла ІІ у 2001 році, я почав досліджувати кри- мінальні справи Станиславівських єпископів. (Працював з фактажем, документами). Читати протоколи доказів не є легко. Якби я міг передбачити, про які жахіття я довідаюсь! Людей фізично ламали, їх фактично заживо ховали, за місяць вони мінялись до невпізнання. Після прочитання справи про єпископа Григорія Хомишина, мене «швидка» забрала до лікарні.
Справа Симеона Лукача цікавила з особливих причин. Він перший розробив формулу, як повинні себе вести священики на допиті. Існує церковна заповідь: «Не свідчи ложно». Її сенс є категоричний та абсолютний. Священики, які не були готові до допитів, відповідали щиро, безпосередньо. А Симеон Лукач розробив форму: «Ви питайте про мене, я вам скажу все відверто, а про справи Церкви я говорити не буду!» Не просто це йому далось. Ця мужність коштувала йому життя.
Його відправили до брата помирати, а документи не віддали. Щоб похоронити, чекали на документи, аж тоді сільська рада дала дозвіл.
Перед першим арештом Симеон Лукач змінив 15 хат, надіявся, що його не вичислять. Після другого арешту шансів, що його відпустять, не було. Перебування в тюрмі дуже міняє людину. Якщо подивитись на фотографію Єпископа і порівняти з тією, що зроблена через місяць перебування в тюрмі, то ви людину не впізнаєте. А в той час його ще не допитували, тільки заповнили анкету арештованого.
Мене страшно здивувало те, що офіцерів, які вели допити, нагороджували бойовими орденами за виконання особливо важливої операції радянського уряду. Арешт немічних перестарілих людей – бойова операція. Довідувались щось від інших, а приписували єпископові. Слідчі мали не докопатись до істини, а виконати настанову уряду. Тих слідчих, які не справлялись, змінювали. А Владика зберіг мужність і вистояв.
Я домігся реабілітації шістьох єпископів, з них трьох Папа Іван Павло ІІ визнав блаженними».
Єпископ УГКЦ
Василь Васильович Лукач, 1938 р. н.:«Блаженний Симеон Лукач – рідний брат мого тата Василя. Тато народився 1891 року, а його брат Симеон – 1893 року. У мого діда було 10 дітей (три дочки й семеро синів). Всі народились в Старуні, в хаті, яка споконвіку була родинним обійстям Лукачів. Четверо синів брали участь в І світовій війні, всі повернулись живими.
Стрийко Симеон народився 7 липня, на свято Івана Хрес- тителя. Але найстарший брат вже називався Іваном, тому отець в церкві дав таке ім’я цій дитині.
Перші спогади про стрийка з весни 1945 року, коли він прибув до нашого дому. Перед тим військові вдерлись у Митрополичі палати у Станіславові, зробили облаву. Гупали чоботами, всіх, хто був присутній, забрали. А кімнату о. Симеона ніхто не відчиняв. Він залишився сам, і коли стихли кроки, все зрозумів. Зібрав свої речі й пішки пішов у Стару- ню (35 км.). За чотири години був удома.
До 1964 року він був членом нашої родини. З татом були дуже тісні і дружні контакти. На нашому подвір’ї зустрічався з ректором Духовної семінарії о. Авксентієм Бойчуком. Той приїздив велосипедом. Розмовляли в саду кілька годин.
В Старуні було ще два отці: Корсан та Лазарів. Отець Корсан був учнем о. Симеона, той його навчав у Духовній семінарії догматиці та моральному богослов’ю. Розповідав, що стрийко був вимогливим викладачем. Всі троє вони часто в нас збирались, по черзі служили. Тоді в селі було два храми. А потім, після Львівського псевдособору 1946 року, вони розділились. Отці Корсан та Лазарів стали православними. Перший залишився в селі, а другий – у сусідньому.
Отець Симеон покликав усю родину і сказав, що більше до церкви ми ходити не будемо. Богослужіння відбуватимуться вдома. Приходили всі рідні, близькі, сусіди. Також вдома стрийко вінчав, хрестив. Члени родини допомагали. Всі документи, які виписувались після цих таїнств, відразу спалювались.
Навесні 1949 року стрийко давав шлюб своїй племінниці. Через кілька днів його викликав голова райвиконкому. Той спокійно його попередив: «Покинь територію нашого району, бо ти не маєш паспорту». Родина вирішила, щоб стрийко переїхав до Надвірної. Там він жив у шевченківській хаті під стріхою. Ми його відвідували. А в жовтні його схопили. Ми не знали, де він.
Радянська влада нікому не давала спокійно жити. Тата мого назвали куркулем. Тому він не міг дізнаватись, де його брат. А молодший брат Микола жив у Дзвинячі, мав 8-ро дітей, був якийсь час головою сільської ради. Він відшукав військову прокуратуру на вул. Фрунзе (тепер Короля Данила). Звернувся до прокурора. Йому повідомили, що брат перебуває у Станіславській тюрмі. Я з татом і сестрою пішки пішли, щоб побачити стрийка. Перейшли вбрід Бистрицю, переночували в с. Тарновиця Пільна. Вранці приїхали в Станіслав. Але в побаченні нам відмовили.
А через кілька місяців був перший лист з Красноярського краю. Писав, що працює на лісорозробках. Всі листи прочитувались – і наші, і його. Контроль був сильний. Писав, що харчують добре, що все в нього нормально.
Один раз на місяць можна було відправити в Сибір посилку. Дозволяли тільки відправляти пряники та печиво. Потім був лист від стрийка, що все отримав, дякував. Зрозуміло, що йому нічого не потрапляло.
Коли я був у 9 класі, то описував у листі стрийкові, що мені зробили операцію. І допустив помилку в слові, а він мене виправив. Сказав, що потрібно писати рентген, а не «ренген». Написав це слово по-німецьки, розповів про вченого Конрада фон Рентгена, який винайшов рентгенівські промені. Я зрозумів, що він був дуже освічений.
У березні 1955 році стрийка відпустили умовно-достроково за зразкову поведінку. Родина і сусіди думали, як його наблизити до радянської дійсності. При школі була столярна майстерні. Сусід там був директором і сказав, що візьме стрийка бухгалтером туди. Глиною побілили ззовні стіну. До села Старуня був прикріплений якийсь чоловік Шкримба з райвиконкому. Ходив по людях, грабував. Він сказав, що стіна помальована в бандерівський колір. Майстерня проіснувала півроку і була закрита. Якби була відкрита, то стрийко би легалізувався, отримав би паспорт і працював у радянській державній установі за прикладом Владики Софрона Дмитерка, який був у Коломиї бухгалтером в аптеці.
Про Красноярський край о. Симеон говорив дуже лаконічно. Відколи він там перебував і коли повернувся, ми жили зі страхом, що родину вивезуть у Сибір. Бо інших вивозили. Родина швагра була в Іркутській області з 1951 по 1958 роки. Але Бог якось милував, нас охороняв, що ми залишились в Старуні. Стрийко говорив про бараки, баланду, дисципліну. Про допити ми також питали. Казав, що принижували, але не били. Все, що описано в книзі «Архіпелаг-Гулаг», те пройшов стрийко.
З першого дня, відколи стрийко повернувся з Сибіру, щодня служив Служби Божі вдома. З 1955 по 1962 роки стрийко жив з нами вдома. Він був педантичний, з гідністю переносив побутові труднощі. Найбільше роботи припадало на мою маму і сестру. Потрібно було прати, прасувати, випікати просфори для Богослужінь точного діаметру. Всі замовлення від людей отець виконував. Раз в місяць їздив до Владики Слезюка в Станіслав.
Мав свого перукаря в готелі «Київ». Користувався тим одягом, що мав до 1949 року. Мав кирзові чоботи, туфлі, куфайку, штани, сорочку, кепку. Згодом одяг шила йому сестра.
Я працював фельдшером, мав мотоцикл, їздив на викли- ки. Возив стрийка, коли йому було потрібно. За тиждень до смерті о. Симеона, прибув о. Михайло Косило. Вони спілкувались, сповідались. Потім я відвіз о. Михайла мотоциклом в Надвірну.
Родина не знала, що наш стрийко о. Симеон Лукач – єпископ УГКЦ. Більшість дізналась із зали суду 1962 року, коли оголосили, що Слезюк та Лукач – підпільні єпископи. Тато дізнався влітку 1961 року, коли стрийко відвідував брата Миколу в Дзвинячі. Він тоді розповів двом братам. Так довго мовчав, бо КДБ добре працювало».
