Центр паломника

Блаженний Симеон Лукач

Життєпис

«Декрети Апостольського Престолу» в Римі від 24 квітня 2001 року відкрили шлях до беатифікації тридцяти українських подвижників (29 греко-католиків і 1 римо-католик). Серед них – єпископ Симеон Лукач.

Єпископ УГКЦ Семен (Симеон) Лукач народився 7 липня 1893 року в с. Старуня (тепер – Богородчанський район, Івано-Франківська область). Життя і духовний подвиг Слуги Божого Симеона, всі етапи його страдницького життя підтверджуються автентичними документами: починаючи від метрики про народження та закінчуючи свідоцтвом про смерть. Стисла біографія, написана його власною рукою (вона міститься в кримінальній справі 7115, яка зберігається в державному архіві Івано-Франківської області), є найкращою інтерпретацією життя Слуги Божого о. Симеона Лукача.

Життєпис

Владика Симеон Лукач
Владика Симеон Лукач

«Я, Лукач Симеон Михайлович, народився в с. Старуня Солотвинського району Станіславівської обасти. В семім році життя розпочав науку в місцевій початковій школі. По трьох роках вчився в повітовій школі в місті Богородчанах. Потім вступив до гімназії в м. Коломия, де вчився 8 років. Середню освіту скінчив іспитом зрілости (матурою) в 1913 році. Того самого року був прийнятий до Духовної семінарії в Станиславові в ціли богословських студій. З причини першої світової війни (1914-1918) мав дволітню перерву в науці, тому закінчив студії в 1919 році і того ж року в місяцю жовтню Єпископ Хомишин висвятив мене на священика…».

У листопаді 1920 року о. Лукач отримав призначення префекта Станіславівської духовної семінарії і одночасно став заступником професора богослов’я.

У травні 1921 року був направлений душпастирем у село Саджаву. 27 березня 1922 року о. Лукач – викладач релігії і катехит у гімназії. 30 листопада того ж року став духівником Станіславівської духовної семінарії.

6 червня 1929 року о. Симеона призначають професором богослов’я духовного ліцею, а з 27 травня 1938 року він стає професором Станіславівської духовної семінарії.

У 1945 році Кир Григорій Хомишин уділив йому єпископське свячення. До березня 1946 року працював священиком у Старуні разом з місцевим парохом.

Після Львівського лжесобору 1946 р. Симеон Лукач не зрікся переконань і не погодився перейти пію юрисдикцію Московського патріархату. Таким чином він був вимушений перейти на нелегальне становище і провадив душпастирську роботу в хаті свого брата, одночасно влаштувавшись працювати бухгалтером в столярній майстерні в селі. Так тривало до 1949 року. Хтось доніс на владику Лукача і 26 жовтня 1949 р. органи КДБ вперше заарештували його. Після винесення вироку у серпні 1950 р. – 10 років ув’язнення – виконував каторжну роботу на лісо-заготівлі в таборі Красноярського краю.

11 лютого 1955 р. був звільнений і повернувся до рідного села.

У липні 1962 р. його заарештували вдруге і засудили на 5 років у колонії суворого режиму. На численних допитах Владика Симеон на все, що стосувалося його особи, давав правдиві і героїчні відповіді. Але кожного разу, коли мова заходила про когось іншого, кого можна було наразити на небезпеку, його відповідь завжди була незмінною: «На этот вопрос мои религиозные убеждения греко-католика запрещают мне давать ответ. Этот вопрос есть вопросом моей совести и поэтому дать ответ я отказываюсь».

У березні 1964 р. через критичний стан здоров’я – туберкульоз легенів – був звільнений з ув’язнення і перевезений до рідного села Старуня.

Помер 22 серпня 1964 р. як мученик за віру у рідному селі Старуня Богородчанського району Івано-Франківської області і похований на сільському цвинтарі.

Ексгумація проведена 18.07.2003 р. судово-медичним експертом-криміналістом Івано-Франківського обласного бюро судово-медичних експертиз Омеляном Левицьким. “Акт судово-медичного дослідження № 73/3970-МК” від 28.08.2003.

Він трудився, його ображали; він благословляв – його гонили, а він терпів… Страдницьке, мученицьке життя, але гідне наслідування і пошанування. І жодного докору на долю, а тільки добра віра і Божа справа. «За все дякуйте, така бо воля Божа щодо вас у Хресті Ісусі» (І Сол. 5,18). І свідком його мучеництва є Бог, а він, блаженний мученик – «слуга Христовий і завідувач тайн Божих» (І Кор. 4,1).

Беатифікація

27 червня Українська Греко-Католицька Церква вшановує блаженних мучеників, котрі віддали життя за віру та Церкву у ХХ ст. Цей день у церковному календарі відзначається відтоді, як Іван Павло ІІ під час візиту до України 27 червня 2001 року у Львові беатифікував 28 новомучеників. Серед них – владика Симеон Лукач.

Свідками події стали близько 1,5 млн. людей, які молилися Літургію у Візантійському обряді разом з Папою Римським.

Що таке беатифікація та канонізація?

Життєпис Лукача
Життєпис Лукача

Від початку свого існування Церква оголошувала святими деяких осіб, тобто офіційно стверджувала, що вони вже осягли вічну радість в небі. Хоча спочатку культ святих народжувався спонтанно, отримуючи потім схвалення єпископів, проте від декількох століть це відбувається через акти канонізації або беатифікації, які здійснює Апостольський Престол.

Беатифікація (оголошення блаженним) є папським актом, що дозволяє на публічний культ даної особи, обмежений щодо місць і форм (напр., якоїсь країни, єпархії або чернечої родини). Вона не наказує цього культу, тільки заохочує, дозволяючи на його публічну форму. Акт беатифікації не є також остаточним папським актом, але конкретною відповіддю на душпастирські потреби місцевої Церкви в сфері культу святих. Це не означає, однак, що місцевий культ осо- би, оголошеної блаженною, не може поширюватися навіть на всю Вселенську Церкву.

Натомість канонізація є остаточним папським актом, через який особа, проголошена раніше блаженною, записується до каталогу святих. Цей акт постановляє, що новий святий може і повинен вшановуватися в усій Католицькій Церкві. У цьому випадку папське рішення зумовлене отриманням якнайвищого ступеня моральної певності щодо святості даної людини, яке Святіший Отець отримує через голос Божого народу, що вважає дану особу святою, процес та надприродне підтвердження (диво).

Проголошення когось святим ніколи не означало і не означає його обожнювання, але пов’язане з моральною досконалістю, що випливає з любові до Христа або відданням за Христа свого життя (мученики). Тому підтверджуючи, що канонізована особа тішиться вічним щастям, Наступник святого Петра ставить її вірним як взірець до наслідування.

Спочатку культ святих в Католицькій Церкві народжувався спонтанно, отримуючи схвалення єпископа. З метою уникнення поспішного проголошення когось святим, в 1181 р. декретом “Audivimus” Папа Олександр ІІІ дав право канонізувати лише Апостольській Столиці. В свою чергу, в 1588 р. Папа Сикст V створив Конгрегацію у справах Обрядів, якій, зокрема, доручив вести канонізаційні справи.

Беатифікація, що є формою дозволу на публічний культ, започатковується в середньовіччі, коли єпископи або Папа дозволяли на певні акти публічного культу, обмеженого щодо місць або форм. Від 1515 р. з розпорядження Папи Лева X беатифікаційними справами займається Апостольський Престол. В 1969 році рішенням Папи Павла була створена ватиканська Конгрегація Канонізаційних Справ, що займається беатифікаційними та канонізаційними справами.

Мощі свщмч. Симеона Лукача

Ексгумовані тлінні останки отця Лукача 18 липня 2003 року перевезені до Катедрального Собору Святого Воскресіння м. Івано-Франківська для загального почитання.

13 січня 2012 року, в переддень великого празника Найменування Господнього, до храму свв. апостолів Петра і Павла, було урочисто перенесено часточку мощей блаженного священномученика Симеона Лукача із Архикатедрального собору, що в Івано-Франківську, для прилюдного вшанування.

Спогади

Спогади мешканців с. Старуня (племінників, сусідів, односельчан) на «Живому Телебаченні»

Василь Лукач:«Коли була розгромлена Духовна семінарія в Івано-Франківську, то стрийко якось чудом врятувався і пішки пішов у Старуню. А решту всіх священиків і Єпископа Григорія Хомишина арештували. Тоді почався етап спільного проживання стрийка з нашої сім’єю. Стрийко народився на тому подвір’ї, він там же й помер. Пощастило йому. Він завжди тягнувся до цього місця».

Наталія Грицак:«Він мав торбинку через плече, парасолю і коштур. Так і прийшов до свого брата».

Анна Буній:«Хто з людей просив, щоб дитину охрестити чи шлюб дати, він нікому не відмовив. Гроші ніколи не брав».

Анна Павлюк:«Моя баба йшла до о. Симеона, щоб відправив 10 Служб Божих за сина. Хотіла заплатити гроші, а він сказав: «Ні! Я пообіцяв відслужити і відслужу, а гроші не візьму». Прийшла вона додому, спекла струдель, купила меду. Мала корову, тому зробила масла. Каже, що отець буде правити, то треба йому дати поживу. І віднесла ці продукти».

Наталія Грицак:«Отець Симеон відправляв у місцевій церкві з отцем Корсаном. Отець Корсан перейшов на православну віру, а о. Симеон – ні. Він пояснив людям з амвону, що не підписав православ’я і залишається єпископом у підпіллі. Казав, що церкву закриють, але радянська влада – не вічна, вона розпадеться. Церкви спалять і знищать, не буде куди повернутись ні священикам, ні християнам».

Анастасія Лукач:«Усе село, коли оголосили православ’я, навернулося до о. Симеона, пішло за ним».

Наталія Грицак:«До хати двоюрідного брата отця Симеона, Михайла Лукача, приходило дуже багато священиків. Там відправлялись Служби Божі. Приходили о. Михайло Косило, о. Іван Бойко, о. Симеон Лукач. Тут вони хрестили дітей, вінчали. Це обійстя далеко від центральної дороги, тому тут було безпечно.

Всі сусіди, які тут жили, підтримували греко-католицьку віру, на нікого не доносили».

Василь Лукач:«Я ходив із стрийком на відправи Служб Божих. Бувало, що йшли в гумаках болотом. Я сидів собі у куточку, сходились люди. Бувало, що до тридцяти людей приходило».

Василь Ців’юк:«Симеон Лукач ніколи не носив із собою атрибутику. Ходив у куфайці. Коли мав служити, то просив когось із людей і йому приносили ризи, чашу і все, що потрібно».

Наталія Грицак:«Наша хата на той час вважалася великою. Мала дві кімнати, сіни і комору. Над коморою була подвійна стеля. Це було надійне сховище, своєрідний бункер. Там переховували літературу на різних мовах.

Я пам’ятаю цей бункер. Баба переховувала там церковні речі, заборонену літературу, рукописи о. Симеона. Він дуже багато писав. Знав вісім іноземних мов. Перекладав книги і записував.

До нас приходили семінаристи зі Станіславова. Отець давав студентам ці рукописи, щоб вони по них вчилися. Він ніколи не відпускав нікого голодним. Давав семінаристам хліба помащеного, яблук, пити. В кого були дуже зношені речі, то давав гроші, щоб вони могли купити собі нові.

Де люди потребували отця, туди він приходив. Пішки йшов зі Старуні до Надвірної».

Наталія Грицак:«У Надвірну отець Симеон брав кобилку, в яку клав священичі речі, накривав їх яблуками. Йшов з коштуром і парасолею. По дорозі всім розповідав, що йде на базар, щоб продавати яблука, бо потрібно допомогти братові утримувати родину. В Надвірній він щось купляв на базарі».

Василь Лукач:«У 1949 році сталася подія, яка сколихнула багатьох людей. Був проведений обшук у хаті єпископа Слезюка. Одна монахиня найняла таксі й поїхала в Старуню і попередила, що може бути обшук».

Наталія Грицак:«Коли нас попередили про обшук, то ми всі заборонені речі віднесли по інших хатах. Мій дід знайшов для о. Лукача квартиру в Надвірній у хаті Юлії Кочержук. Енкаведисти дізнались про нього. Одного дня його заарештували. Тричі питали, чи він відрікається від Христа. Він жодного разу не відрікся. Його відправили в табори Красноярського краю на лісоповал».

Василь Лукач:«Після того прийшов перший лист від стрийка. Адреса була така: Красноярський край, пя (почтовий ящик) і номер (тризначне число). Лист приходив один раз в місяць. Ми висилали пряники, сушениці. Йому майже нічого не потрапляло. У березні 1955 року він повернувся в Старуню».

Наталія Грицак:«Як повернувся з тюрми, його взяли на роботу в артіль. Отець працював мало. Його всі знали, бо всі працівники були односельцями. Але для КДБ офіційно він вважався на роботі.

Він відвідував Надвірну, Богородчани, Гуту, Жураки, Монастирчани, Гвізд, Горохолино. Хрестив, вінчав, хоронив. Коли йшов хрестити дітей, то брав когось з нашого дому в куми, а він йшов ззаду. Моя мама мала 17 похресників. Вуйко і тато також. Казав стрийко так: «Якщо мене зупинять чи навіть заберуть, то йдіть далі. Ви мене не знаєте, я не знаю вас».

У липні 1962 року його заарештували вдруге. 22-23 жовтня 1962 року в Івано-Франківську відбувся судовий процес у справі Лукача і Слезюка, що перетворився на показову атеїстичну пропаганду. Він спеціально був приурочений до ІІ Ватиканського собору в Римі, щоб показати всьому світові, що з Греко-Католицькою Церквою в Україні покінчено.

Судді здивували своєю жорстокістю: 5 років позбавлення волі, попри вік та хворобу підсудного. Хоча і самі були вражені силою волі та незламності підсудного. Ув’язнення Симеон Лукач відбував у Станіславівській тюрмі. На жаль, воно стало фатальним у його житті».

Василь Лукач:«Владика Слезюк охрестив якусь дитину. Жінка за хрестини дала йому 25 карбованців, а сама пішла в КДБ і написала на нього заяву, щоб вжили заходів. Почався обшук. Владику арештували.

Тоді в Старуню приїхав капітан КДБ Омельченко. Понятими взяли працівників сільської ради. Три години описували речі. Знайшли зошит трирічної давності, де сестра писала стрийкові, щоб він прислав церковний календар. Це фігурувало на суді, як речовий доказ.

Справу Владики Лукача об’єднали зі справою іншого підпільного єпископа УГКЦ Івана Слезюка».

«Вирок міського судді був таким: 10 років суворого режиму (а їм вже було по 70) і 5 років позбавлення права проживати на своїй Батьківщині. Тоді адвокати написали касацію і вирок змінили на 5 років звичайного режиму».

«Це страшно виглядало: в «чорному вороні» привозять таких старих людей. Спереду – солдат з «ескаесом», потім – арештований, руки назад, потім – солдат з карабіном, другий арештований, знову солдат, збоку – офіцер з пістолетом. Це був жах.

69-літнього єпископа Симеона звинуватили у тому, що він керував нелегальною діяльністю уніатських священиків на Станіславівщині, складав рукописи релігійного характеру та розповсюджував їх серед уніатських священиків, віруючих і монахів з метою поширення католицизму, чого і не запере- чував на судовому засіданні. Судді знову здивували»….

Василь Ців’юк:«Я був з Владикою у тюрмі. То називалась сота камера. Ми там карантин проходили. За Польщі там була церква. Там сто сімдесят чоловік поміщалось. Симеон мав лагідний голос. До нього всі горнулись.

Там така хвиля була, називалась «брежнєвська». Арештовували бухгалтерів, директорів, підприємців. Нас 175 чоловік було в тій камері. Спали – як пальці на руці. Єпископ був тихий, лагідний. До нього горнулись, його розуміли. Але тільки розумні розуміли. А були такі, що я казав, чому Бог їх не покарає. А Владика казав: «Пане Василю, ми мусимо за них молитися, бо ми знаємо 10 заповідей. Бог терплячий». Я був наполовину молодший від нього, а він все звертався до мене «пане Василю».

У в’язниці в нього розвинулась важка хвороба легенів, яку лікарі визначили, як астму. Насправді це був туберкульоз, який і став причиною страждань і смерті.

Останній раз, коли я зустрівся з ним у дворику, він каже: «Пане Василю, я, певне, буду вмирати. Мене щось обсипало. Колють мене. Потім його забрали в шпиталь і я вже більше його не бачив».

Наталія Грицак:«Захворів він раптово. Передостанній лист був про те, що він непогано себе почуває. Надіється дожити до кінця свого покарання і повернутися додому ще живим.

В наступному листі писав: «Брате, складай трохи грошей, бо я скоро помру. Погано себе почуваю. Мені зробили укол, після якого я тяжко захворів. Коли я помру, щоб ви викупили моє тіло і похоронили на цвинтарі біля сестри Марії, бо я одинокий – такий, як вона».

До виникнення хвороби спричинились, за словами свідків, нелюдські умови утримання, харчування та немилосердна поведінка тюремних наглядачів.

У березні 1964 року через критичний стан здоров’я працівники тюрми привезли отця Симеона до рідного села Старуня помирати. Поспішали так, що навіть забули юридично оформити цей акт. Документи, вилучені в отця Лукача, вилучені під час арешту й суду ще й досі не повернуто».

Наталія Грицак:«Я запам’ятала дуже добре цей час. Я сиділа в хаті на лавці біля вікна. Два чоловіки в чорному, в боксових чоботах, в райтках, один з пагонами завели стрийка до хати. Він дуже тяжко дихав. Був зігнутий, змучений. Поклали на крісло і питають діда: «Приймаєте цього старця додому?» А дід відповів: «Якого ви його взяли, а якого повернули?»

Василь Лукач:«Це був фельдшер тюремний в супроводі якогось адміністратора. «Ви цього чоловіка знаєте?» «Знаємо! Приймаєте? «Приймаємо!» Розпишіться, що він прибув до вас!» Тато розписався.

Я наступного дня знайшов лікаря, який мене вчив у медучилищі. Він приїхав до стрийка. Оглянув і сказав, що жити вже нема кому».

Попри хворобу легенів, о. Симеон і надалі виконував свої священицькі обов’язки: щодня служив св. Літургію, сповідав людей, суворо дотримувався посту. Усі свої страждання сприймав, як Божу волю, не нарікаючи на своїх мучителів».

Наталія Грицак, племінниця:«Стрийко в основному лежав, його кололи, бо його дуже душило. Він постив. Баба давала суп з м’ясом, то стрийко казав: «Ви мене задурите, а Бога не задурите». Був дуже худий. Тільки кістки й звисла шкіра. Дихав так важко, що чути було на всю хату.

Мама мені розповідала, що одного разу прийшов до нього о. Михаїл Косило. І вони довго між собою спілкувались. Приходило багато людей, але стрийко вже не міг говорити.

За кілька днів перед смертю хвороба різко загострилася і 22 серпня 1964 року о. Симеон Лукач помер в опінії святості».

Наталія Грицак:«Тут, у цій кімнаті о. Симеон лежав на катафалку. Сюди приходило дуже багато людей. Сестри-монахині відправляли парастас. Було багато священиків, але без фелонів – священичого одягу. Навіть їх не впізнавали. Ми знали тільки Владику Павла Василика й о. Михаїла Косила. Були сестри із Солотвина, Надвірної, Івано-Франківська. Люди не вміщались, були у двох кімнатах та коридорі».

Анастасія Лукач:«Псалтир ми читали такий, як я знаю: «Дорогий наш вчителю, на кого ти нас покидаєш? Ти не зважав на це, але вбирався в ризи золоті й продовжував справу свою». Ми увесь час плакали. Я запам’ятала похорон. Було надзвичайно багато людей».

Анна Павлюк:«Народу було усе подвір’я ще з ночі. З Надвірної, Івано-Франківська та навколишніх сіл».

Анна Буній:«Як хоронили, то несли до церкви. Церкву відчинили, але до неї не заносили, бо була московського патріархату. Понесли на цвинтар».

Василь Лукач:«Ніяких провокацій не було. Похоронили без священика. Наступного дня я поїхав подивитись, чи ніхто не розривав могилу. Жодних слідів не побачив. Ми з троюрідним братом написали записку, хто спочиває в тій могилі».

Наталія Грицак:«Похоронили стрийка у малиновому фелоні. Вдома ще був старий фелон. Він казав бабі, щоб його вбрали в той старий. Боявся, щоб не пограбували гріб і не зняли новий фелон. Тому тато ввечері йшов з роботи і дивився, чи нікого немає біля могили. Сусіди, які живуть близько біля цвинтаря, також слідкували».

Фотографії, які зробили під час похорону, лякали радянську владу. Тата викликали в КДБ і взяли розписку, що нікому вдома не показуватимуть фотографії. Поки була радянська влада, ми нікому не показували фотографій. Священичі речі, чаші, чемодан ми зберегли.

На початку 90-их років ХХ століття православна церков- на громада с. Старуня у повному складі перейшла в лоно УГКЦ. А вже влітку 1991 року на кошти громади Єпископові Симеону Лукачу споруджено пам’ятник біля церкви.

«Це є наша дитина!»

Марія Миколаївна Сінеджук:«Одного дня мій тато прийшов з церкви, схилився і плаче. Мама питає: «Що сталось?» «Отець Симеон сказав, що більше в храмі не буде служити», – відповів. Нам всім було дуже прикро.

Коли я одружилась, отець охрестив наших двох дітей, але вони малими повмирали. Він розраджував нас, бо ми дуже тужили. І хоча був Радянський Союз, ми не боялись хрестити дітей. Потім у 1958 році охрестив третю дитину і сказав: «Це є наша дитина!» Мене це здивувало. А дочка, коли виросла, то стала сестрою Мироносицею. Зараз вона в Бучацькій єпархії, де Владика Дмитро Григорак. Мені це дуже дивно, звідки Владика Симеон вже тоді знав, що так сказав: «Це є наша дитина!»

Коли отець в церкві щось розповідає про Владику Симеона, мені здається, що в мене серце відкривається, дуже мені мило.

Молюся до Блаженного Симеона

Анна Глодан: Я пам’ятаю проповіді о.Симеона. Я мала 8-10 років, коли ходила до Владики на Богослужіння підпільно. Він дуже цікаво навчав дітей. Діти були дуже прихильні до отця. Мій батько був у Караганді. Мама часто ходила до отця Симеона, коли він хрестив дітей. Вона була хресною мамою, мала 12 похресників.

Коли о. Симеона засудили 1949 року, то з Дори до нас приїздив о. Михайло Косило.

У 1955 році о. Симеон повернувся перший раз з тюрми. Я працювала в буфеті й запам’ятала, як він приїхав. То люди казали, що він уже не отець, а єпископ.

В селі не всі горнулися до Владики Симеона. Багато хто ходив до православної церкви.

Я пам’ятаю, як Владика Софрон Дмитерко приїздив до нас у село. Після Служби Божої сказали, що заберуть мощі Єпископа Симеона до Івано-Франківська. Кожен раз, як я йду на цвинтар, то спочатку йду на могилу до Владики Симеона. Там молюся.

Вдома маю його образок. На образку Владики Симеона є молитва, я її вивчила напам’ять і випрошую ласки щоразу для всієї родини.

Цінна порада

Ганна Павлюк, 1939 р. н.: «Отець Симеон Лукач мене вінчав у 1955 році. Я дуже молодою була, мала усього 16 років, коли одружилась.

Трохи пожила з чоловіком і не хотіла більше з ним жити. А батько мені сказав піти до отця на розмову. Він вислухав і сказав: «Що Бог злучив, людина хай не розлучає. Так не можна, дитинко, робити, то є гріх». Від його слів моя ненависть до чоловіка зникла, а вже йшло до розлучення.

Пройшли роки, я народила і виховала чотирьох дітей. Було по-різному. Але тепер я дуже вдячна отцю Симеону за таку пораду. Ще за його життя я йому все казала: «Владико, дякую, що Ви допомогли мені дотримати вінця!»

Потім він хрестив двох наших дітей у 1957 та 1960 роках. Це було таємно. Ми дуже боялись, щоб хтось не видав. Але Бог стеріг.

Отець ходив підперезаний білим пасочком, мав при собі все байду хліба. Як ішов дорогою і бачив дитину, то пригощав. Дитина прибігала додому і казала: «Якийсь дідусь дав шматочок хліба». То ми вже знали, що то Симеон дав.

Владика хрест освячував на нашому подвір’ю вночі. Потім, коли валили каплички, нас попередили, щоб ми зняли той хрест. Тато сказав: «Ні, ми не знесемо хрест!» Ми пішли до лісу, викопали дві смерічки й посадили їх перед хрестом. Вони заступили хрест, він є й до нині, а смерічки так і до сьогодні ростуть».

Коли ми знали, що буде Служба Божа за підпілля, то хтось один казав, що дає свою хату. Це відбувалось вночі. Ми всі збігались, хто в чому був, і молились. Ми дуже дбали, що бути на Службі.

Я часто молюся до Владики Симеона перед його образом молитву «Отче наш».

Яка це була людина! Скільки він всього перебув! Тюрма, голод, холод. Ми всі жаліли Владику Симеона. Трудні були часи, але було все з любов’ю».

Світло очей його

Дмитро Михайлович Будуйкевич, 1942 р. н.:«Про Симеона Лукача знав від свого народження. Коли у 1946 році УГКЦ ліквідували, то багато сімей не перейшли на православ’я, а пішли в підпілля, не змінили своїх ідей. Все наше життя крутилось навколо Владики Симеона. Крім нього, в селі ще були два священики: о. Роман Лукань, відповідальний секретар Митрополита Андрея Шептицького, о. Василь Лаза- рів, що навчався у Римі.

Коли о. Симеон був у засланні, то писав моїй мамі Парасковії листи, а вона висилала йому посилки. Вона передавала ті листи родині. Була дуже комунікабельна, вміла згуртувати людей у молитві.

Після сталінської відлиги, 1955 року, о. Симеон повернувся, зайшов до нас, дякував. Я був учнем 6-го класу. Одного разу проводжав отця на підпільну Службу Божу до сільської хати. Літургія відбувалась вночі, а на день отець приходив до нас додому. Пересиджував увесь день в сараї. Мати носила йому їсти.

Отець казав, що я повинен стати священиком, подарував мені молитвеник 1934 року, підкреслив молитви, які мав ви- вчити. (Я пожертвував його в наш музей). На жаль, так не сталося.

Мій батько Михайло Будуйкевич служив у дивізії СС «Галичина», потрапив під Бродами у полон. Потім був засланий разом з дивізійниками на Далекий Схід, потім – у Свердловськ (тепер Довжанськ). Я мав тавро «ворог народу» на цілий вік. Мене не прийняли у військово-морське училище, виключили з третього курсу медичного інституту.

Від Владики Симеона випромінювало світло, він був духовно-моральною людиною. Розповідав мені про заслання. Казав, що важко було, робили бочки в цеху, він не вмів, але навчився. І там здобув авторитет. Люди йому допомагали, робили дещо за нього.

Коли приходив до нас, то був у куфайці або іншому скромному одязі. Ніколи не скаржився ні на що. Першим вітався до малих дітей. Тому всі його поважали.

10 жовтня 1961 року я та Юрій Лукач прийшли до нього додому, щоб сповідатися, бо наступного дня мали іти до лав радянської армії. Владика мав окрему кімнату, заспокоїв нас. Розповів, що Україна мала свій флот у 1918 році, але потім його потопили. Я був вражений його обізнаністю. Після сповіді ми попили чаю, я отримав благословення, яке зі мною є до цих днів.

Коли я з кимось говорю і кажу, що я зі Старуні, то чую від багатьох: «О, то у вас там жив Владика Симеон!» Це дуже приємно чути».

Тюремний Великдень

Анна Миколаївна Павлюк, 1926 р. н.:«Я пригадую, як Симеон Лукач навчався і всі говорили, що він буде пастирем. Коли він став отцем, ми з Паранею Будуйкевич ходили ввечері до нього на Богослужіння. Одного разу, на свято Анни, я не пішла, а вона пішла, вірніше поїхала в Надвірну. Приїздить і каже: «Що я пережила! Було до тридцяти людей. Симеона забрала поліція». Потім з Красноярського краю прийшов лист від нього. Ми вирішили посилати йому посилки. Запаковували у фанерний ящик ліки, мед, масло, інші продукти. П’ять разів посилали. Посилки важили до 10 кілограмів. Розповідають, що як був Великдень, то він узяв сухар, поділив між в’язнями і сказав: «Христос Воскрес!» Отець Симеон хрестив двох моїх доньок: одну – в нас вдома, а іншу – в нього вдома. Старша дочка мала сім років і йшла до нього на першу сповідь.

Владика молився в моїй хаті. Я хату закривала, щоб ніхто не зайшов. А молодша дочка гралася на ліжку. Він кожен раз, як приходив, то дарував їй дитячі книжечки. Вона дуже тішилась ними».

Священик як Христос

Купчак Анна, 1942 р. н.:«Зараз я проживаю на вулиці Симеона Лукача. Мені було 10 років. І одного разу я пасла корову і вперше побачила отця Симеона. Він також вигнав на пасовище корову. Ми з ним познайомились і разом по- обідали.

Потім щодня спілкувались. Він розповідав: «Щоб ти, дитино, ніколи не образила священика, бо він мученик, як Ісус Христос». Я пізніше цього своїх дітей та онуків навчила. Якось я помітила на плечах у нього рану. І запитала, звідки вона в нього. Він підняв полу піджака і я побачила хрест. Це мене дуже вразило. Владика казав, що хрест йому випекли. Він сказав своїм карателям: «Хрест випікайте, а віри своєї я не зречуся».

Владика подарував мені вервичку і навчив на ній молитись. Розповів про кожне зернятко, яку молитву слід змовляти. Кожного ранку ми з отцем Симеоном молились. Я зберегла вервичку і тепер вона в музеї».

Благословення на все життя

Микола Рудницький, 1937 р. н.:«Я мобілізувався 1959 року, а в 1961 році повернувся з армії. Цього ж року вирі- шив одружитися. Хоча православна церква була відкрита, але мої батьки-католики вирішили, що вінчання відбудеться підпільно, в греко-католицькому обряді. Ми з дружиною та родичами й ще одна молода пара прийшли ввечері до призначеної хати. Там усі посповідались, а тоді Владика Симеон обвінчав нас.

Тоді переслідували за те, що вінчались, хрестились. Але ми все одно знали своє. Хоч і боялись, але жити в гріху не хотіли.

В нашому храмі є образ Владики Симеона. Я дивлюсь на його обличчя і згадую, як віз його мотоциклом, такого худого, в жовтій радянській куфайчині, як просив: «Владико, тримайтесь добре, бо дороги – яма на ямі». Він був ослаблений, але тримався.

В часи Незалежності УГКЦ вийшла з підпілля, сільську церкву, в якій був склад, відкрили, встановили пам’ятник Владиці Симеону, беатифікували його. І ця свята людина жила поруч з нами! Це дуже приємно»!

Катерина Рудницька:«Я з багатодітної родини, нас у батьків було 11 дітей. Мати нас завжди брала на підпільні Богослужіння. Разом з чоловіком Миколою ми брали шлюб, а вінчав нас 10 листопада 1961 року отець Симеон Лукач. Потім у 1962 році він хрестив доньку. Його благословення таке сильне, що маємо вже 11 правнуків, чекаємо 12-го.

Чоловік привозив його на мотоциклі ввечері в сусідську хату. Сторожа лишали на подвір’ї, щоб ніхто з чужих не прийшов. Вікна зашторювали, щоб не було видно світла.

За тими людьми, які хрестили дітей чи брали шлюб, стежили. Я працювала в сільській раді, але ніхто не знав з працівників, що до нас додому приходив о. Симеон.

Я дуже радію, що мала можливість знати цю людину, спілкуватись з ним, вчитись у нього».

Йому відкривали душі

Галина Стинська (з дому Фафлей) є племінницею Симеона Лукача і онукою його рідної сестри Юстини, 1955 р. н.: «В Івано-Франківському Архікатедральному соборі св. Воскресіння зберігаються мощі Симеона Лукача. Кожного разу ми (родичі, племінники) молимось біля них.

Відчуваю велику гордість, що я з цієї родини, що вуйко Симеон – наш. Переконана, що він нам звідти допомагає. Ми молимося за нього, а він молиться за нас. Для мене він є величчю. Звичайна проста людина робила стільки добра, так віддано служила Богові і людям, була така справедлива.

Я читала вуйкові спогади, де він розповідав, що нікого не продав, на нікого не доповів, не доніс. Він не хотів підставляти людей, які йому вірили. Це правильно. Симеон Лукач був справжнім священиком. До таких людей хотілось іти, просити поради. Людей це тримало в той час. Це – наша віра. Не кожному можна було відкрити душу. Таким був наш вуйко – дуже розумний, грамотний, мав каліграфічний почерк. Зберігся лист до бабусі – дуже акуратно і грамотно написаний».

Мужність коштувала йому життя

Ярослав Заборовський:«Напередодні приїзду в Україну Папи Івана Павла ІІ у 2001 році, я почав досліджувати кри- мінальні справи Станиславівських єпископів. (Працював з фактажем, документами). Читати протоколи доказів не є легко. Якби я міг передбачити, про які жахіття я довідаюсь! Людей фізично ламали, їх фактично заживо ховали, за місяць вони мінялись до невпізнання. Після прочитання справи про єпископа Григорія Хомишина, мене «швидка» забрала до лікарні.

Справа Симеона Лукача цікавила з особливих причин. Він перший розробив формулу, як повинні себе вести священики на допиті. Існує церковна заповідь: «Не свідчи ложно». Її сенс є категоричний та абсолютний. Священики, які не були готові до допитів, відповідали щиро, безпосередньо. А Симеон Лукач розробив форму: «Ви питайте про мене, я вам скажу все відверто, а про справи Церкви я говорити не буду!» Не просто це йому далось. Ця мужність коштувала йому життя.

Його відправили до брата помирати, а документи не віддали. Щоб похоронити, чекали на документи, аж тоді сільська рада дала дозвіл.

Перед першим арештом Симеон Лукач змінив 15 хат, надіявся, що його не вичислять. Після другого арешту шансів, що його відпустять, не було. Перебування в тюрмі дуже міняє людину. Якщо подивитись на фотографію Єпископа і порівняти з тією, що зроблена через місяць перебування в тюрмі, то ви людину не впізнаєте. А в той час його ще не допитували, тільки заповнили анкету арештованого.

Мене страшно здивувало те, що офіцерів, які вели допити, нагороджували бойовими орденами за виконання особливо важливої операції радянського уряду. Арешт немічних перестарілих людей – бойова операція. Довідувались щось від інших, а приписували єпископові. Слідчі мали не докопатись до істини, а виконати настанову уряду. Тих слідчих, які не справлялись, змінювали. А Владика зберіг мужність і вистояв.

Я домігся реабілітації шістьох єпископів, з них трьох Папа Іван Павло ІІ визнав блаженними».

Єпископ УГКЦ

Василь Васильович Лукач, 1938 р. н.:«Блаженний Симеон Лукач – рідний брат мого тата Василя. Тато народився 1891 року, а його брат Симеон – 1893 року. У мого діда було 10 дітей (три дочки й семеро синів). Всі народились в Старуні, в хаті, яка споконвіку була родинним обійстям Лукачів. Четверо синів брали участь в І світовій війні, всі повернулись живими.

Стрийко Симеон народився 7 липня, на свято Івана Хрес- тителя. Але найстарший брат вже називався Іваном, тому отець в церкві дав таке ім’я цій дитині.

Перші спогади про стрийка з весни 1945 року, коли він прибув до нашого дому. Перед тим військові вдерлись у Митрополичі палати у Станіславові, зробили облаву. Гупали чоботами, всіх, хто був присутній, забрали. А кімнату о. Симеона ніхто не відчиняв. Він залишився сам, і коли стихли кроки, все зрозумів. Зібрав свої речі й пішки пішов у Стару- ню (35 км.). За чотири години був удома.

До 1964 року він був членом нашої родини. З татом були дуже тісні і дружні контакти. На нашому подвір’ї зустрічався з ректором Духовної семінарії о. Авксентієм Бойчуком. Той приїздив велосипедом. Розмовляли в саду кілька годин.

В Старуні було ще два отці: Корсан та Лазарів. Отець Корсан був учнем о. Симеона, той його навчав у Духовній семінарії догматиці та моральному богослов’ю. Розповідав, що стрийко був вимогливим викладачем. Всі троє вони часто в нас збирались, по черзі служили. Тоді в селі було два храми. А потім, після Львівського псевдособору 1946 року, вони розділились. Отці Корсан та Лазарів стали православними. Перший залишився в селі, а другий – у сусідньому.

Отець Симеон покликав усю родину і сказав, що більше до церкви ми ходити не будемо. Богослужіння відбуватимуться вдома. Приходили всі рідні, близькі, сусіди. Також вдома стрийко вінчав, хрестив. Члени родини допомагали. Всі документи, які виписувались після цих таїнств, відразу спалювались.

Навесні 1949 року стрийко давав шлюб своїй племінниці. Через кілька днів його викликав голова райвиконкому. Той спокійно його попередив: «Покинь територію нашого району, бо ти не маєш паспорту». Родина вирішила, щоб стрийко переїхав до Надвірної. Там він жив у шевченківській хаті під стріхою. Ми його відвідували. А в жовтні його схопили. Ми не знали, де він.

Радянська влада нікому не давала спокійно жити. Тата мого назвали куркулем. Тому він не міг дізнаватись, де його брат. А молодший брат Микола жив у Дзвинячі, мав 8-ро дітей, був якийсь час головою сільської ради. Він відшукав військову прокуратуру на вул. Фрунзе (тепер Короля Данила). Звернувся до прокурора. Йому повідомили, що брат перебуває у Станіславській тюрмі. Я з татом і сестрою пішки пішли, щоб побачити стрийка. Перейшли вбрід Бистрицю, переночували в с. Тарновиця Пільна. Вранці приїхали в Станіслав. Але в побаченні нам відмовили.

А через кілька місяців був перший лист з Красноярського краю. Писав, що працює на лісорозробках. Всі листи прочитувались – і наші, і його. Контроль був сильний. Писав, що харчують добре, що все в нього нормально.

Один раз на місяць можна було відправити в Сибір посилку. Дозволяли тільки відправляти пряники та печиво. Потім був лист від стрийка, що все отримав, дякував. Зрозуміло, що йому нічого не потрапляло.

Коли я був у 9 класі, то описував у листі стрийкові, що мені зробили операцію. І допустив помилку в слові, а він мене виправив. Сказав, що потрібно писати рентген, а не «ренген». Написав це слово по-німецьки, розповів про вченого Конрада фон Рентгена, який винайшов рентгенівські промені. Я зрозумів, що він був дуже освічений.

У березні 1955 році стрийка відпустили умовно-достроково за зразкову поведінку. Родина і сусіди думали, як його наблизити до радянської дійсності. При школі була столярна майстерні. Сусід там був директором і сказав, що візьме стрийка бухгалтером туди. Глиною побілили ззовні стіну. До села Старуня був прикріплений якийсь чоловік Шкримба з райвиконкому. Ходив по людях, грабував. Він сказав, що стіна помальована в бандерівський колір. Майстерня проіснувала півроку і була закрита. Якби була відкрита, то стрийко би легалізувався, отримав би паспорт і працював у радянській державній установі за прикладом Владики Софрона Дмитерка, який був у Коломиї бухгалтером в аптеці.

Про Красноярський край о. Симеон говорив дуже лаконічно. Відколи він там перебував і коли повернувся, ми жили зі страхом, що родину вивезуть у Сибір. Бо інших вивозили. Родина швагра була в Іркутській області з 1951 по 1958 роки. Але Бог якось милував, нас охороняв, що ми залишились в Старуні. Стрийко говорив про бараки, баланду, дисципліну. Про допити ми також питали. Казав, що принижували, але не били. Все, що описано в книзі «Архіпелаг-Гулаг», те пройшов стрийко.

З першого дня, відколи стрийко повернувся з Сибіру, щодня служив Служби Божі вдома. З 1955 по 1962 роки стрийко жив з нами вдома. Він був педантичний, з гідністю переносив побутові труднощі. Найбільше роботи припадало на мою маму і сестру. Потрібно було прати, прасувати, випікати просфори для Богослужінь точного діаметру. Всі замовлення від людей отець виконував. Раз в місяць їздив до Владики Слезюка в Станіслав.

Мав свого перукаря в готелі «Київ». Користувався тим одягом, що мав до 1949 року. Мав кирзові чоботи, туфлі, куфайку, штани, сорочку, кепку. Згодом одяг шила йому сестра.

Я працював фельдшером, мав мотоцикл, їздив на викли- ки. Возив стрийка, коли йому було потрібно. За тиждень до смерті о. Симеона, прибув о. Михайло Косило. Вони спілкувались, сповідались. Потім я відвіз о. Михайла мотоциклом в Надвірну.

Родина не знала, що наш стрийко о. Симеон Лукач – єпископ УГКЦ. Більшість дізналась із зали суду 1962 року, коли оголосили, що Слезюк та Лукач – підпільні єпископи. Тато дізнався влітку 1961 року, коли стрийко відвідував брата Миколу в Дзвинячі. Він тоді розповів двом братам. Так довго мовчав, бо КДБ добре працювало».

Блаженний мученик Симеон з Карпат

Ірина КОЛОМИЄЦЬ,

менеджер із зовнішніх зв’язків.

Інститут історії Церкви УКУ

В історії Української Греко-Католицької Церкви є людина з дивним, незвичним, як на наш час, іменем Симеон. І біографія його сповнена несподіваних поворотів долі. Йому судилося стати єпископом і ввійти в історію Церкви як єпископ Симеон (Лукач). Попри те, що служіння його минуло у важкий час переслідувань, він гідно виконував його до кінця, залишивши нам високий зразок подвигу віри.

Народився Симеон Лукач 7 липня 1893 року в селі Старуня Солотвинського району Станіславівської (нині Івано-Франківська) області. Допитливий селянський син мав величезний нахил до науки. Ще коли навчався в школі в рідному селі, а згодом — в Богородчанах, два роки навчання зарахували за три. В Коломийській гімназії вчився так добре, що завоювував популярність як репетитор, і завдяки репетиторству міг самостійно оплатити навчання. А навчаючись у духовній семінарії куди вступив 1913 року, став зразком молитовності. Щоправда, через Першу світову війну навчання у семінарії вдалося закінчити лише 1919 року.

Згодом, коли був уже священиком в с. Лядське Шляхоцьке біля Тлумача (сучасна Івано-Франківщина), Симеона Лукача в грудні 1920 року призначили викладачем в рідній Станіславівській духовній семінарії, де працював до квітня 1945 р. На той час у семінарії був високий рівень викладацького складу. Серед викладачів тільки о. Симеон Лукач, який викладав моральне богослів’я та був духівником, не був доктором наук. Його лекції, спосіб життя, проповіді стали справжнім зразком священичого ідеалу. Отця Симеона потай від нього називали «магістром моральності».

Відчуваючи небезпеку для УГКЦ, перед своїм арештом блаженний єпископ Григорій (Хомишин) навесні 1945 року таємно висвятив о. Симеона та ще двох осіб на єпископів. Оскільки свячення були повністю таємні, енкаведисти не знали про них і не заарештували нових єпископів одразу.

Владика Симеон (Лукач) став одним з найактивніших керівників підпілля УГКЦ.

У своєму життєписі він згадує: «Я не відмовляв їх (йдеться про людей, якими опікувався — Авт.) просьбі, одначе не вимагав від нікого ніяких грошей, хіба приймав від декотрих милостиню, звичайно, в натурі. Якщо наполягали, щоби прийняти, часто поручав дати ту жертву якомусь убогому». Переслідуваний владою, владика Симеон перебрався до рідного села, де жив у брата Василя до кінця лютого 1949 року. Не припиняв виконувати священичих обов’язків, душпастирювати. В Старуні відправляв Службу Божу спочатку в церкві, а пізніше — підпільно у своєму помешканні. В лютому 1949 року його викликали в сільську раду, погрожуючи виселенням із села. Тимчасово владика переїхав до Надвірної.

Саме там за активну священичу працю та відмову перейти на «державне» православ’я його і заарештували працівники НКВС в жовтні 1949 року. Репресивна машина квапилася ізо- лювати небезпечного провідника якнайшвидше, не встигаючи навіть вчасно підготувати юридичну санкцію на арешт: ордер видали пізніше.

У постанові про арешт від 27 жовтня 1949 року Симеону Лукачу інкримінували: «Після вигнання окупантів, будучи активним прибічником Ватикану, у 1945-1946 рр. в період возз’єднання Греко-Католицької Церкви з Російською Православною Церквою, виступив проти возз’єднання і перейшов на нелегальне становище». 30 грудня 1949 року термін слідства продовжили, мотивувавши це тим, що в «останній час отримано дані, які свідчать про те, що Лукач Семен, будучи прихильником Ватикану, був нелегальним єпископом Греко-Католицької Церкви в Станиславівській області і керував антирадянською діяльністю, яка здійснювалася уніатським підпіллям».

Слідча справа № 7115 — приклад надзвичайного духовного подвигу владики Симеона (Лукача). На допитах він зізнався в душпастирській праці, але категорично відмовився назвати імена членів катакомбної Церкви. У протоколі його допиту записано: «Я відправляв Службу Божу на квартирі й по деяких хатах, де бувало від однієї до тридцяти осіб… Також уділяв хрещення і вінчання… Одначе совість не дозволяє мені згадати імен, щоби через мене не терпіли ті люди, що шукали в мене духовної послуги. Я чинив із вірою, що служу Божій справі, тому наразився на небезпеку попасти в колізію з державним законом. Оскільки держава визнає мене винним, сам хочу нести відповідальність».

Хтось підрахував, що при арешті допитів було 16 (можливо, йдеться про кількість протоколів. Щоб зламати людину, не вибирали методів допиту, і тоді не завжди складали протокол — Авт.). Жодним словом єпископ на цих допитах не зрадив віри і не назвав жодного імені тих людей, якими опікувався. Вчитайтеся в слова протоколу: «… Одначе совість не дозволяє мені згадати імена, щоби через мене не терпіли ті люди, що шукали в мене духовної послуги».

Засуджений на початку 1950 року на 10 років. Попри слабке здоров’я його скерували на непосильну роботу в табори Красноярського краю. Працював на лісоповалі. Витримав, щоб після звільнення 11 лютого 1955 року знову взятися за роботу – працю священика з щоденним служінням Богові й людям. Не став підліковуватись чи «сидіти тихо», як йому пропонували. Як інтелектуал, писав книгу «Ложні пророки». Таємно проводив навчання для майбутніх священиків… І їхав чи йшов всюди, де на нього чекали вірні.

Вдруге був заарештований у липні 1962 року. Після обшуку і конфіскації всіх речей, владику Симеона відіслали в тюрму до Івано-Франківська. Тут з ним зустрівся молодий хлопець Михайло Косило, який чекав свого відправлення на етап. Використовуючи нагоду, в пересильній тюрмі, владика читав йому лекції з морального богослов’я. З часом Михайло Коси- ло став одним з найактивніших підпільних греко-католицьких священиків на Прикарпатті.

Справу владики Лукача об’єднали зі справою іншого підпільного єпископа УГКЦ, яких свого часу разом хіротонізували, — Івана (Слезюка) (на сьогодні мощі обидвох єпископів виставлені для вшанування в крипті греко-католицького собору в Івано-Франківську — Авт.). 22-23 жовтня 1962 р. в Станіславові (Івано-Франківську) відбувся судовий процес у справі Лукача і Слезюка, що перетворився на показову пропаганду атеїзму. Вочевидь, він був спеціально приурочений до початку II Ватиканського собору в Римі, щоб показати всьому світові, що з Греко-Католицькою Церквою в Україні покінчено.

69-літньому єпископові Симеону інкримінували: «Підсудний Лукач разом з керівництвом нелегальною діяльністю уніатськими священиками на Станіславівщині складав рукописи релігійного характеру та розповсюджував їх серед уніатських священиків, віруючих і монахів з метою поширення католицизму, чого і не заперечував на судовому засіданні». Причина присуду сформульована так: «…Як небезпека вчиненого злочину, так і нерозкаяність після першого засуду — заявив, що залишається на тих же позиціях». Присуд на підставі ст.209 ч.1 КК УРСР позбавляв єпископа волі на 5 років. Навіть судді були вражені силою волі цієї хворої, але незламної людини.

Ув’язнення єпископ Симеон (Лукач) відбував у Станіславівській тюрмі. У в’язниці владика важко захворів. Тюремні лікарі визначили, що це астма. Насправді ж, це був туберкульоз легень.

У березні 1964 року через критичний стан здоров’я тюремники привезли владику Симеона помирати в рідне село Старуня. Незважаючи на важку хворобу, єпископ виконував свої священичі обов’язки: щодня служив Літургію, сповідав людей, суворо дотримувався посту.

А 22 серпня 1964 року помер в селі Старуня, де й похований.

На початку 90-х років ХХ століття православна громада с. Старуня перейшла у повному складі в лоно УГКЦ, а вже влітку 1991 року на кошти громади єпископові Симеону (Лукачу) звели пам’ятник біля церкви. Іменем єпископа названа і одназ сільських вулиць. Громада високо оцінила свого душпастиря, що був для неї не просто священиком, а, як і в ті далекі роки для семінарії, «магістром моральності».

У червні 2001 року Папа Іван Павло ІІ проголосив єпископа Симеона (Лукача) блаженним.

2003 року затверджена і освячена ікона блаженного Симеона в м. Надвірна.

…«Дивні діла Твої, Господи..»… Гідні подиву і шляхи, якими йде людина до святості. Йде не тільки сама, а й веде засобою інших, заохочуючи їх своїм ставленням до віри, відданістю Богу, прикладом свого життя здобувати Царство Боже.

Парафії

Церква св. апостолів Петра і Павла (Красна)
Церква св. апостолів Петра і Павла (Красна)
Церква св. апостолів Петра і Павла (Красна)

Парафія св. апостолів Петра і Павла (Красна) знаходиться в мальовничому куточку села Ластівці.

Перший камінь під будівництво храму було закладено в 2002 році, а вже 12 липня 2006 року – освячено нову муровану церковну споруду вірних греко-католицького обряду. З 2011 року парохом на парафії є о. Ярослав Середюк.

Великою цінністю церкви є ікона о. Симеона Лукача, виконана майстром Оленою Кондратів на прохання парафіян церкви у 2011 році. Ця ікона об’єднала оселі та цілі родини під час молитовного почитання священномученика протягом всього 2013 року Божого.

При церкві діють молитовні спільноти «Матері Божої Неустанної помочі», апостольства «Маргаритка» та Доброї Смерті, спільнота «Матері в молитві».

13 січня 2012 року, в переддень великого празника Найменування Господнього, до храму свв. апостолів Петра і Павла, було урочисто перенесено часточку мощей блаженного священномученика Симеона Лукача із Архикатедрального собору, що в Івано-Франківську, для прилюдного вшанування у рідне село.

У 2017 році на подвір’ї храму розпочато будівництво музею «Блаженного Священномученика Симеона Лукача та підпільної УГКЦ».

29 квітня 2018 року Блаженніший Патріарх Святослав, Отець і Глава УГКЦ, взяв участь у сваткуванні з нагоди 125-річчя від дня народження блаженного священномученика Симеона Лукача. Також відбулося освячення і відкриття музею.

Церква Святої Параскеви-П’ятниці (Царинка)
Церква Святої Параскеви-П’ятниці (Царинка)
Церква Святої Параскеви-П’ятниці (Царинка)

Церква Великомучениці Параскеви-П’ятниці (храмове свято 10 листопада), дерев’яна, побудована і освячена в 1908 році. Про місцеву церкву є згадки в другій половині XVI ст.

На місці сучасної дерев’яної церкви стояла давніша, яка походила щонайпізніше з XVIII ст. У 1915 році була спалена.

Замість неї громада у 1924-1927 роках збудувала нову церкву з дерева, яку освятили у 1931 році. Довгий час храм був головним молитовним місцем для вірних села Старуні і Ластівців.

На церковному подвір’ї в 1991 році постав бронзовий пам’ятник Блаженномученику Симеону Лукачу, зведений за кошт громади села. У даний час парох на парафії о. Ярослав Дирів.

Церква Вознесіння Господнього (Воротищі)
Церква Вознесіння Господнього (Воротищі)
Церква Вознесіння Господнього (Воротищі)

Церква Вознесіння Господнього – новий сучасний храм релігійної громади УГКЦ частини села Воротищі.

Зведений на місці давньої дерев’яної церкви, збудованої в 20-30 рр. ХХ століття.

Стару церкву розібрали наприкінці 2010 року, а на її місці за три роки звели і освятили мурований храм.

22 вересня 2013 року є днем освячення церкви Вознесіння ГНІХ. Багато парафіян церкви є учасниками молитовного братства «Жива вервиця», а також спільноти «Матері в молитві». Сьогодні на цій парафії служить о. Василь Гоголь.

Місцевість

Історія с.Старуня
с.Старуня
с.Старуня

В час, коли вперше згадується Старуня, Галичиною правив король Володислав. «…Сей» Володислав правив Галичиною 6 літ під зверхністю угорського короля (М. Грушевський «Історія України»).

Саме в цьому 1378 році Володислав Опольський у Львові дає село Старуня синам Драгомиру і Некрину. Ось як пише про це «Словник староу-країнської мови»: «Узрівши есми на вірную службу Драгомиру і на Некрину дали єсми їм 2 села на ім’я село Старуня, а другоє село Новоє – 1378 рік». Вже в самій назві – старовинність, старовизна, давність.

На території села знайдено 17 давніх людських поселень VII–V тисячоліть до нашої ери, фрагменти кераміки та Кам’яні вироби. На думку вчених, саме наявність сировини для виготовлення знарядь праці, сприятливий клімат, водні ресурси, багата фауна і рослинність привабили давню людину в цю місцевість. За однією з версій істориків, саме у Старуні опришки Олекси Довбуша заховали скарби, здобуті у Богородчанському замку. З кінця XIX ст. в Старуні діяла шахта озокериту.

Також с. Старуня – це Бойківський край. Бойки виділяються з основної маси населення характерними етнопсихологічними рисами, насамперед вдумливістю, старанністю, надійністю. Старунські люди справді вдумливі, з почуттям власної гідності.

Старунський грязьовий вулкан
Старунський грязьовий вулкан
Старунський грязьовий вулкан

В с. Старуня є грязьовий вулкан. Геологічна пам’ятка природи — єдиний і унікальний не тільки у Карпатському регіоні, але й у світі.

Своїм виникненням він зобов’язаний насамперед людям. Понад століття тому тут почали розробляти нафтові та озокеритні родовища. Ґрунтові води, насичені киснем, тепер проникають углиб землі на тисячу метрів, викликають окислення нафти, що й дає той приплив теплової енергії, яка живить вулкан.

Вперше вулкан проявив себе 1977 року, після землетрусу в горах Вранча в Румунії, та сягав висоти 3 м. Тоді на конусоподібному пагорбі діаметром близько 50 м з’явилися перші кратери, з яких вихлюпувалися рідина, грязі та газ. Відтоді вулкан «дихає» через десятки менш активних міні-кратерів і зараз у рельєфі нагадує грязеву пляму. Сьогодні вулкан має 8 кратерів і 12 непостійних мікрократерів, які виділяють газ, воду, глинисту пульпу, інколи нафту або її складники. Водночас наявні на території Старунського вулкану озокерит, гарячі грязі, води високої мінералізації мають цінні лікувальні властивості.

Палеонтологічні знахідки льодовикової доби

Мамут та супутня фауна

Старунські волохаті носороги і мамонт
Старунські волохаті носороги і мамонт

5 жовтня 1907 року під час підземних робіт у копальні озокериту, яка належала німецькій фірмі братів Кампе, на глибині 12,5 м знайшли бальзамоване тіло мамута (Elephas primigenius Blmb.). Знахідці спершу не надали значення, а робітники розтягли по домівках частину шкури, використавши її на пошиття постолів. Лише згодом про мамута доповіли владі в Богородчанах, яка, в свою чергу, повідомила науковців. Після проведених наукових досліджень видобуті рештки мамута 7 листопада 1907 року перевезли до музею Дідушицьких у Львові (тепер — Державний природознавчий музей НАН України).

Носоріг

Старунські волохаті носороги і мамонт
Старунські волохаті носороги і мамонт

6 листопада 1907 року у тій самій копальні на глибині 17,6 м знайдено великий фрагмент забальзамованого волохатого носорога (Rhinoceros antiquitatis Blmb.). Після цього розкопки в копальні тривали до 25 листопада, але не дали нових результатів. Знахідку 24 липня 1908 року перевезли до музею ім. Дідушицьких. Тут її разом із мамонтом передали до палеонтологічних зборів і розмістили в одній із найбільших зал 2-го поверху.

Палеонтологічні дослідження околиць Старуні відновили 1976 року. На сьогоднішній день території площею 60 га надано статус геологічної пам’ятки загальнодержавного значення. Згодом створили Старунський геодинамічний полігон (до його складу ввійшов і грязьовий вулкан).